ЧИ ЛЮБИМО МИ АМЕРИКУ? У СЕРЕДИНІ ГРУДНЯ ВАШИНГТОН ГОТУВАВСЯ ДО РІЗДВА І ДИВИВСЯ ФІЛЬМИ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА

Вперше у Вашингтоні я побував у листопаді 90-го року. Враження були приголомшливі, і не тільки для мене: кілька днів поспіль дружина мучила мене розпитуваннями, кілька днів я майже невгаваючи розповідав про американську столицю, про Нью-Йорк і Бостон... Відтворював ледь не кожну хвилину свого перебування. І повернення також. Якою видалася Москва — погано освітлена Тьмутаракань після океану штатівських вогнів. На Київському вокзалі в тій же столиці нашої колишньої Батьківщини ми з приятелем побачили оранж джус (апельсиновий сік, простіше кажучи), який так нам сподобався. І рішуче стали в довжелезну чергу. Ледь спробувавши, з обуренням виплюнули — то було звичайне радянське пійло для трудящих. А ми його за сік мали.

Тоді в Києві, у перший день після повернення, я пішов у магазин і в гастрономі неподалік оперного театру відчув справжній шок. На полицях не було нічого — окрім трилітрових банок із зеленими помідорами. Це після вашингтонських прилавків. У мене на очах скипіли сльози, відчув себе ледь не розтоптаним. Ось у такі миті (а їх були мільйони) і руйнувався Радянський Союз — ми відкривали науку жити по-людськи, ми жадібно дослухалися світу, де людина і її потреби на першому місці, спочатку юнаки та дівчата, а вже потім літаки й інші великі справи. І де якщо написано на чомусь, що це «сік» або «піджак», то це вони і є. Немає підміни, усе справжнє — ось головний, для мене, урок Америки.

Минуло дванадцять років. Я знову, уже вдруге нинішнього року, лечу в Штати (у травні побував у Нью-Йорку). Лінкольн-центр (special thanks Річарду Пенья), компанія Seagullfilms (спасибі колишній киянці Аллі Верлоцькій), наш Національний центр Олександра Довженка (він же державний кіноархів) за активного сприяння Посольства України в США проводять ретроспективу фільмів великого українського режисера Довженка. Пересадка в Гельсінкі з українського рейса на іноземний, фіннейрівський, уже не справляє ефекту занурення в інші галактики (як було того ж 90-го). Стандарти спільні, комфорт теж, та й ми тепер уже не лякаємося всяких слів і не переглядаємося налякано: раптом щось не так? Я замовляю традиційний свій джин із тоніком, а не якийсь там примітивний алкоголь, і впевнено «борозню» повітряний океан.

А у Вашингтоні тепло, і лише купки нерозталого снігу нагадують про недавній катаклізм: ледве посипало із неба, як діти не пішли до шкіл і життя перетворилося на короткочасний кошмар. Але так буває рідко. Американська столиця за минулу дюжину років практично не змінилася ні на йоту — на відміну від нашої. Я без труднощів упізнавав усі головні місця і визначні пам’ятки. Цього разу багато блукав і простими вуличками та вулицями — після Нью-Йорка вони виглядали якось просто й провінційно. І слава Богу! Взагалі, якщо Нью-Йорк за темпом й інтенсивністю життя (у тому числі культурного) багато в чому нагадує Москву, то Вашингтон ближчий нашому Києву: спокійно, трохи запрісно, душевно, комфортно.

До того ж був переддень католицького Різдва і Нового року. У багатьох будинках (або ж біля входу в них) просвічували вогні ялинок — особливо красиво в тих випадках, коли планування дозволяло винести їх уперед, представити. Прикрашено ялинки набагато скромніше за наші. Скромніші і головні ялинки країни: біля Капітолію і на знаменитій галявині президентського Білого дому (бачив здалеку). Наша на Майдані Незалежності і вища, і гарніша. Хоча, звісно, це справа смаку.

Виставляються ялинки вже на початку грудня, а прибираються наприкінці січня. Чому так рано і чому так пізно? Одна з працівниць українського посольства припустила свою версію: американці розуміють, що головне не саме свято, а підготовка до нього. Як у істинній творчості головним є сам процес, а не його результат. Насолода в тому, щоб відчувати — свято завжди з тобою. Його відкорковують, як пляшку шампанського. Повільно, із задоволенням. А потім — бац, постріл і шум у келихах...

Та все ж відчуття стороннього — у нас насиченість свята вища. І в оформленні, і у психологічній напруженості. Держустанови, будинки, навіть крамниці прикрашені скромно — в основному ялинковими вінками з червоним бантом. Вітрини не перебудовуються на новорічний лад, принаймні, я цього не помітив. Барокова надмірність у нас у крові — певне, так. А вони — прагматичніші, це по-перше. А по-друге, інтенсивність життя у них передбачається головним чином на особистісному рівні, вона не організовується ззовні. Запам’яталося ще по 90-му року — я був ввечері на великій тусовці в якомусь клубі політичного штибу, коли почала надходити інформація про результати виборів у сенат і конгрес. Кілька сотень людей тупцювали в залі, перемовляючись один з одним. І ніяких масовиків-витівників, ніяких зусиль розважити публіку. Але всім було цікаво, а тих, кого події не цікавили, там просто не було.

І потім є ще одне дуже просте пояснення: католицьке Різдво далеко не для всіх американців є святом. Євреї, китайці, араби, православні українці та росіяни — діти різних народів і релігій, тому тут і не намагаються надати святу якоїсь загальної обов’язковості. Того, що за радянською традицією продовжує існувати в Україні. У нас, якщо більшість — то обов’язково агресивна, котра намагається мести всіх і вся однією мітелкою. Тому, як і раніше, у нас свято одне для всіх, хоча невеликі просування усе ж є.

Не особливо відчувалося передноворіччя і на телебаченні. Тридцять каналів, які я мав можливість «перегортати» вечорами, видалися мені одноманітними і прісними. На відміну від нас, фільмів у них майже не показують (за це потрібно платити грошики: кабельне ТБ), і це річ позитивна. Але натомість суцільні балакучі голови. Нудно! Гадаєте, жартую? Анітрішки. Я попросив декількох українців, які постійно живуть у США, підтвердити чи спростувати мої телевраження. Вони погодилися: дивитися майже нічого. Іноді вони, бідолахи, дивляться касети, доставлені з України. Дожили...

Взагалі, якогось особливого передсвяткового пожвавлення на вулицях я не помітив. Але це не критерій, на американській вулиці себе не показують. Пам’ятаю, спочатку, давно ще, мене мучило одне дивне відчуття: щось не так, а що? Потім зрозумів: тут ніхто з перехожих нікого не роздивляється, дивиться повз тебе. Ти в автономному польоті. У нас не те — тут роздивляються, ти цікавий. Як каже один мій знайомий: село воно і є село. Тут театральність на порядок вища, кожного намагаються зробити прозорим. Хоч і у нас багато що змінилося в цьому плані.

Не видно на вулицях і вродливих жінок. У нас осліпнути можна від їхнього достатку, особливо навесні і влітку, у Вашингтоні ж усе більше непоказні тлустенькі жіночки (попри боротьбу з вагою багато американців не худенькі, і це м’яко кажучи). Пояснення може бути лише одне: американські красуні пішки не ходять. Ледь не написав, що їх возять. Крий Боже, у них симетрична рівноправність, і жінки самі сідають за кермо. У будь-якому разі вони не доповнюють свято, як у нас, де ледь не кожна прагне у свята виглядати якомога ефектніше. Тим самим потураючи чоловічому егоїзму, не відстоюючи себе як неповторну особистість. Якщо чесно, наш варіант мені подобається більше. Хоча вже підростає молоде покоління, котре ближче до західних поведінкових стандартів.

Чи не тому у них чимало досить бляклих, невиразних крамниць? Адже останні створені для жінок (ой, знову крамольні речі кажу, не дай Боже трапитися на очі феміністкам), і якщо для останніх це певна повсякденність, то це помітно. До того ж американська консервативність. Зайшовши в Нью-Йорку в магазин, я застиг від подиву — переді мною був районний універмаг мого дитинства, десь початку 60-х. Як вам? Хто ніколи не був в Америці, напевно, не повірить.

У Вашингтоні у нас (ми їздили разом із генеральним директором нашого центру Володимиром Мандрикою) було і своє свято — згадана вище ретроспектива фільмів Довженка. Почавшись у Нью-Йорку, вона фінішує тепер в американській столиці. У знаменитій National Gallery of Arts (це щось на кшталт штатівського ермітажу), де є і кіноархів, і програма кінопоказів. У середині грудня під час показу фільму «Земля» відбулося офіційне представлення ретроспективи.

Слід віддати належне її організаторам: досить потужна реклама, публікації в пресі — усе це забезпечує аншлаг у залі десь на 500 місць. Картина йшла під оригінальну музику, написану і чудово виконану оркестром із Бостона Alloy Orchestra. Чудовою була і промова українського посла Костянтина Грищенка. А після показу відбулася півторагодинна дискусія з глядачами, котру вів автор цих рядків і американський кінознавець, професор Бірмінгемського університету Джордж Лібер (нещодавно вийшла його книга про Довженка). Висловлювалися різноманітні точки зору, у тому числі й така: український режисер був посібником сталінського режиму... Того ж дня одна із найвпливовіших газет, Washington Post, надрукувала лист ученого Майкла Чепмена, у якому висловлено ще більш різку оцінку життя та творчості Довженка. Він зіставлявся з оспівувачами нацизму, йому ставилися в провину трагедії українського народу, що сталися з ним у 30—40-ві роки. Я написав свій лист у ту ж газету, де обгрунтував значно більш зважений погляд: Довженко розділяв деякі утопії інтелектуалів свого покоління й якоюсь мірою був учасником і співавтором ідеологем, що використовували потім із метою, далекою від задумів їхніх творців. Та й оцінювати його потрібно насамперед як митця...

І ось я знову вдома. Дружина нічого вже не запитує про Америку — так, немов я змотався на кілька днів у Жмеринку. Заходжу в гастроном і вже без сліз дивлюся на наші прилавки — їй-богу, асортимент у нас не гірший, хоч убийте мене на цьому ж місці. А продукти смачніші! І жінки гарніші.

У Америці мені все ж не вистачило свята. У нас його більше. Там працюють інтенсивніше. І раціональніше. Це так. А в іншому... Я люблю Америку, але ніколи не став би жити там. Так само як і в будь-якій іншій країні. Україна — найкраще місце на Землі. Факт для мене непорушний. І з цим світлим почуттям я перейду межу нового року. І вас закликаю до того ж.