"Чесна поезія пробиває наскрізь…"

Чи впливає сьогодні українська поезія на суспільне життя? Чи має молодий поет обов'язково бути "публічною" особою? І що таке чесна поезія в наш доволі безчесний час? Ці та інші питання - в розмові з молодим львівським поетом Галиною Крук, чиї вірші дійсно чесні, справжні, талановиті.

За словами Юрія Андруховича, саме вона "один з найменш львівських авторів зі Львова". Тобто Галина, можливо, більш відома за кордоном, ніж в Україні (її творчість перекладено двома десятками мов). Серед її збірок: "Мандри у пошуках дому", "Сліди на піску", "Обличчя поза світлиною" та "Спів/існування".

- Галино, ви не тільки поет, а й перекладач, літературознавець, викладач. Але, насамперед - все-таки - поет?

- Насправді поетом я буваю, напевно, найрідше з усіх своїх діяльностей і станів. Це якийсь такий особливий підхід до світу і, насамперед, до мови, при якому ніби виникає інша реальність, все стає можливим - і незвична мовна комбінація, і карколомний образ чи альтернативний сюжет, і погляд "крізь" речі. Але я б не називала це лише словом "поезія", мені подобається ширше - "творчість". В якийсь момент ніби перемикається тумблер усередині - і опиняєшся в режимі "творчості". Зараз, коли ми говоримо, я не поет, хіба що несвідомо. Це ж стосується і перекладу, і викладання, і всього решти. Мені важливо, що в моєму житті немає якоїсь однієї діяльності. Зміна досвід додає до кожної сфери.

Але так - стани "творчості" і "дослідження" мені найближчі.

- Якщо визначати якісь певні пріоритети у поезії, то в чому вони для вас?

- Поезія - це для мене дуже цікавий процес занурення в мову. Люблю експериментувати з мовними стереотипами, подобається оголювати внутрішню структуру мови, зіштовхувати слова, які самі собою ніколи б не опинилися поряд. Тобто, для мене це, в першу чергу, гра, часом вона може бути навіть брутальною.

З іншого боку, мова - не самоціль, важлива ця комунікація назовні, порозуміння. Мені цікаво було спостерігати, як відгукується те, що я пишу, чи мене розуміють. Тому довгий час надавала перевагу публічним виступам, у різних форматах - на фестивалях в Україні й за кордоном, перед кількома людьми й перед тисячною аудиторію, мультимедійні проекти. Я спостерігала і робила висновки, наскільки вдалося донести те, що хотіла. Завжди щось втрачається в цьому процесі порозуміння, та основне не втратити себе, не почати "віддзеркалювати" те, що від тебе очікують почути. Бажання подобатися публіці - це пастка для поезії, принаймні я так це розумію.

Зрештою, поезія для мене - це форма особливої відкритості. Вона вимагає цього від автора, і якщо є доброю, то провокує й того, хто її чує або читає. Такий собі процес взаємного відкриття.

- Я бачила мультимедійний проект "Пісні країни OS". Це було років сім тому. Тоді на "Флюгерах Львова" відкрила для себе незвичне виконання поезії. Ви читали, Іздрик акомпанував на клавішах, VJ-group "CUBE" створювали віджеїнг. Очевидно, було ще чимало синтетичних виконань... Вважаєте, вірші мають бути представлені в "некласичний" спосіб?

- Це було одне з перших таких виконань в Україні. У мене на цей час уже був досвід співпраці з литовськими митцями - проект "Syntesia". Коли кілька режисерів та операторів з Литви знімали кліпи до поезії українських авторів, а музиканти доповнювали все це музикою.

Один з останніх мультимедійних проектів "Опір матерії" (з електронною музикою наживо харків'янина Юрка Єфремова та експериментальним відеоартом киянина Ігоря Цикури) ми презентували в Нобелівському музеї у Стокгольмі. Шведи дуже добре відгукувалися про нього.

Напевно, найкреативніша співпраця в мене виникла з Олесею Здоровецькою на торішньому Форумі видавців у Львові. Представили "Вірші про речі остаточні". Це дуже цікава співачка і музикантка з Ірландії, яка працює з імпровізаційною, сучасною, класичною, джазовою та експериментальною музикою. Олеся грала на нутрощах фортепіано та імпровізувала голосом. Разом ми в якийсь такий транс увійшли під час виконання...

Що ж до того, що я цим хочу сказати й чого шукаю - такі мультимедійні проекти дозволяють розширити коло "споживачів поезії", дають можливість зустрітися з нею більшій кількості людей, навіть тим, які ніколи раніше не брали в руки поетичної книжки.

Звичайно, сприйняття на рівні звуко-, відеосугестії позбавляє можливості глибоко ввійти в текст. Але якщо людина справді зацікавилася, то вона знайде друк.

Я часом жартую, що наша поезія останні двісті-триста років знаходиться в полоні усної традиції. Дуже важко це переламати. Так, з поезією Жадана переважна більшість публіки знайомиться на слух, навіть читаючи його вірші на папері, люди часто пригадують і відтворюють собі, як він це інтонував. "Drumteatr" Іздрика із Семенчуком теж роблять подібну штуку. У нас поезію спершу слухають, а вже потім, хоч і далеко не всі, - читають. А часом так хочеться, щоб тебе чули без усіх цих зовнішніх ефектів.

- Тобто ви вважаєте, що поет усе-таки не обов'язково мусить бути публічним?

- Поет взагалі нікому нічого не мусить. Кілька останніх років навпаки - хочеться замкнутися і поваритись у собі, надто багато речей назбиралося для осмислення. Зараз маю на увазі не громадянську активність чи волонтерську діяльність. Я - суто про творчість, про те, як вона реагує на події Майдану, на війну. Це так ніби музиканта вдарити кувалдою по пальцях, а тоді очікувати від нього виконання дуже складних та філігранних пасажів. Маємо в житті настільки гострі та межові психологічні стани, що поезія перестає вражати.

Для поезії я мушу відновити внутрішню здатність реагувати й відгукуватися не емоційно, не публіцистично, не по-громадянськи, а саме - художньо. Зараз маю потребу гоїти в собі й реанімувати, згладжувати, а не роздряпувати. Помітила, що тепер є тенденція повернення до медитативної лірики, тому й "вірші про речі остаточні" - як-от любов, віра і довіра, смерть, але народження тощо. Просто місце, з якого можна відбудовувати світ довкола, знаходиться всередині нас.

- Пригадую вашу відповідь-подяку на відгуки читачів щодо опублікованої у фейсбуці поезії про війну: "То дуже емоційно нелегкі вірші, і я часто вагаюся зараз, чи поезія має акумулювати весь цей біль"...

- Ну, тут добре видно, як співіснують у мені поет і літературознавець. Пишучи вірш, не завжди можу відсторонитися. Буває, назбирується стільки емоційного досвіду і в мені, і довкола, що достатньо одного сплеску, і все це, як лавина, виплескується назовні. Я не можу протистояти цьому процесу. Але свідомо намагаюся не нагнітати. Це для мене момент відповідальності, внутрішня емоційна самоцензура. Звичайно, не ставлю собі мети - написати поезію, що гоїтиме. Просто не публікую зараз того, що ранитиме.

Проте фіксувати події, враження необхідно. Це все настільки новий досвід, часом дуже межовий, який виймає людину із середини, з неї самої, з її зони комфорту. За останні кілька років я багато спостерігала і розмовляла з переселенцями і з хлопцями в госпіталі та на Сході. на передовій. Вони отримали такий досвід, з яким часто не знають, що робити, з ким поділитися, і взагалі - як із ним жити далі. Як правило, ніколи не розкажуть його близьким і не запишуть самі.

У мене є цілий блокнот уривків чужих розповідей, вражень. Поки що я теж не зовсім розумію, що з ним робити - ані в поезії, ані в прозі, ані в житті. Як от із моторошною розповіддю хлопця, який виїжджав машиною з-під обстрілу і не міг відкинути у себе з коліна відірваної руки мертвого вже товариша. Це не фільми Тарантіно, не метафора, не художня деталь, це реальність, і доки оцей зв'язок буде комусь боліти - мені складно про це написати. Однак не можна забути, закрити очі, вдати, що не було. Фіксація, репортаж, документалістика - зараз такий період. Осмислення настане пізніше. Поезія, як на мене, потребує найдовшого інкубаційного періоду, щоб не бути голослівною.

- Разом з Маріанною Кіяновською ви виступали в батальйонах, дислокованих у Слов'янську, Пісках, Красногорівці, Мар'їнці, Урзуфі, Гліцинівці, Карлівці. Згадуючи про ті поїздки, сказали, що відбирали для військових дуже "чесні вірші". Як це розшифрувати - "чесні вірші"?

- Про чесні вірші треба пояснювати трохи здалека. Мені завжди, відколи пишу, хочеться знайти якусь таку універсальну художню мову, якою можна говорити до всіх: щоб вірш був доступним кожному, незалежно від рівня його сприйняття, освіти чи світогляду. Не йдеться про спрощення. Світ надзвичайно складний, мова - теж. Тож треба сказати зрозуміло, але нічого при цьому не втратити.

Насправді більшість поезії непридатна для існування в середовищах, які не мають стосунку до літератури. Вона є штукарською - сприймається, як дивна штучна мова, вжита задля красивості.

Поезія для людей без досвіду філології - це своєрідний виклик для поета. Зокрема, в екстремальних ситуаціях, коли нібито зовсім не до віршів, людина потребує того, що, підозрюю, від початку було її суттю - можливості поговорити з Богом, вивільнити чи приборкати своїх внутрішніх демонів, знайти опис для чогось, чому, здавалося б, немає слів у буденному житті. Це щось зі сфери сакрального.

Я була в шоці, як поезія може пробивати наскрізь, якщо вона "чесна" - тобто про найважливіше, без позерства і різних риторичних фігур, без вдавання і намагання сподобатися. І як можуть сприймати люди, які не оцінюють її за літературознавчими критеріями, а лише за тим, про що вона. Можливо, це ілюзія - знайти мову прозору, як скло, щоб крізь неї можна було показати все, але щоб не відволікала на себе. Та навіть якщо так, я цього прагну.

- На початку розмови ми домовлялись умисне не торкатись теми війни на Сході, але вас (і не тільки вас) це дуже переймає. Можливо, ці події спонукають вас озвучити якийсь висновок, месседж, тобто одкровення, навіяне саме теперішнім жорстоким часом.

- Останнім часом я зрозуміла дуже багато речей. Але вони настільки загальні, що можуть видатися банальними. Після кожного досвіду, більш чи менш травматичного, ми стаємо інакшими, все, що з нами відбувається, нас змінює. Три роки тому мене шокувало відкриття, яке процитую рядками з вірша: "нема так, щоб саме тільки добро нема добра без зла нема добра і зла без мене". Кожен постійно робить свій вибір - і яким йому бути, і по який бік, і з якою метою. Кожному під силу змінювати себе та обставини (хоча це часом не встигаєш побачити впродовж одного людського життя). Ніщо не минає безслідно - і добре, і зле.

- Ви бували на Донбасі та в Криму ще до окупації. Спостерігали сигнали, які призвели до теперішньої ситуації?

- Це питання потребує глибокої аналітики, і багато хто цього вже не раз торкався. Я часто виступала по всій Україні: зокрема, і в Криму, і в Луганську та Донецьку. Там усюди присутність української культури була явно недостатньою - і в книгарнях, і на радіо-телебаченні, і в побуті. Зрештою - і зараз багато де не краще. Нещодавно з Андрієм Курковим мали виступи в Бессарабії - там ситуація не дуже відрізняється. Пригадую, у великому книжковому супермаркеті кілька книжечок українською і пояснення - "Так нема попиту!". А після виступів і презентацій книжки розкуповували десятками. Відсутність масової української культури й надалі спостерігаємо на більшості території України. Але все це дуже тонка справа, тут не можна нахрапом - потрібна послідовна і продумана політика.