Червоні перли любові розсипали в Києві. «Майже культовий» пітерський режисер і продюсер Костянтин Мурзенко: «До Ренати Литвинової ставлюся як до свого талісмана» - Культура - dt.ua

Червоні перли любові розсипали в Києві. «Майже культовий» пітерський режисер і продюсер Костянтин Мурзенко: «До Ренати Литвинової ставлюся як до свого талісмана»

29 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №51, 29 грудня-13 січня

Якби в СНД був свій Джим Джармуш, Костянтин Мурзенко став би невід’ємним персонажем його кінематографа...

Якби в СНД був свій Джим Джармуш, Костянтин Мурзенко став би невід’ємним персонажем його кінематографа. Його режисерський досвід — фільм «Квітень» — був чудовою самурайською спробою заповнити прогалину в російському незалежному кіно. Але з нью-йоркським спліном пітерському не конкурувати, і візитною карткою Мурзенка став двосерійний фейлетон «Мамо, не сумуй!», який набув широкого розголосу. У Києві вже як креативний продюсер Мурзенко (вдома його називають «майже культовим» персонажем) недавно завершив роботу над фільмом «Червоні перли кохання» (з Оксаною Фандерою в головній ролі) й по завершенні зйомок дав ексклюзивне інтерв’ю «ДТ».

— Реліз вашого проекту розпочинається фразою «Київ — це любов». Яким чином ви виявилися пов’язані з найпоширенішим кіностереотипом про те, що українська столиця — ідеальне місце для мелодрам?

— Київ — місто набагато тепліших стосунків, ніж російські столиці. Я зустрічався тут не лише з кінематографістами, а й зі стоматологами, митниками та даїшниками. Ці люди пояснили мені про це місто все. У Росії таких не буває.

Київ — це любов? Я гадаю, любов розлита по білому світу приблизно в однаковій пропорції. А Київ — просто місто м’яких, теплих, радісних, навіть коли хитрих, то все одно відкритих людей. Така енергетика цього міста.

— Вона й визначила місце дії фільму?

— Ви знаєте, у кожної стрічки стільки сил, які її кудись спрямовують. Спочатку планували знімати в Петербурзі, але не вийшло з адміністративних причин. Тоді вирішили в Москві. А коли готувалися до зйомок, не пригадую, хто перший сказав, — давайте знімати в Києві. Виявилося, в нас тут хороші партнери, а те, що ми всі закохані у ваше місто, — і так зрозуміло. Потім хотілося, щоб у цьому фільмі було якнайбільше різної крові намішано. Київ у цьому дуже допоміг. Бо сценаристка — грузинка, режисер — естонець, оператор — фін, Оксана Фандера хоч і російська актриса, але одеситка й на чверть циганка, як я прочитав у якомусь журналі, я — з Петербурга, Олена Яцура — з Москви. Коли ми з Яцурою познайомилися в 98-му році, вирішили, що потрібно зняти фільм про кохання. Певний час я його писав, а потім стався дефолт і залишилася сценарна заявка, з якої різні сценаристи намагалися щось зробити. Потім знайшлася Етері Чаландзія і захотіла зробити з цього сценарій. Знайшовся режисер, який захотів зняти кінокартину. Вони подружили, разом написали сценарій — я навіть не знаю, скільки у фільмі буде імен сценаристів.

— Яким чином ви функціонуєте в цьому проекті? Що робить у знімальному процесі креативний продюсер і автор ідеї фільму?

— Ну, я не розкриватиму секретів своєї майстерності.

— Тоді розкрийте секрет вашої акторської практики. Вас знімають у кіно не як професійного актора, а як селебріті сучасного російського кіно. Бути персонажем — необхідність для існування в кінопроцесі?

— Мені важко судити... Але люди все-таки усвідомлюють, що Бред Пітт не завжди з кимось чубиться.

— А яке місце в житті учасника російського кінопроцесу посідає перегляд сучасних вітчизняних стрічок?

— Я намагаюся, аби перегляд кіно був справою випадковою. Йде дощ — зайшов у кінотеатр подивитися...

— ...«9 роту»?

— Ні, під час «9 роти» дощу не було. Я ходив на прем’єру в «Пушкінський».

— І що вразило більше — організація прем’єри чи сам фільм?

— Тут не можна відокремити одне від іншого. Це перформанс, який виходить далеко за межі фільму, навіть далеко за межі особистості самого Федора Сергійовича. Коли хочете, певне утвердження нових цінностей. Це, швидше, політична подія.

— Ну недарма ж президент Росії дивився.

— Цілком припускаю, що президент міг дивитися й «Секс і місто» разів зо два. Я коли іноді уявляю собі, як президент проводить вечори...

— Розмовляє з Бушем.

— По телефону?

— Ну так!

— А тим часом у нього працює телевізор і...

— «1+1» показує «Секс і місто»?

— Ви гадаєте, в нього є «тарілка»? Можливо. Бо українською мовою цей серіал дивитися значно приємніше, ніж російською. Наш переклад — святенницький, звивистий, і ти не розумієш, чому весь світ від цього «тащиться». А український — хай не всі речі мені зрозумілі, але зрозуміла міфологія цього проекту. Не знаю як президент, але я дивлюся його із задоволенням. І вся наша знімальна група також.

— У фільмі буде секс?

— Це непросте запитання. Мені подобається, що тут секс займає маленьке місце. У ньому багато пристрастей, але є й кілька сцен, які важко назвати еротичними... ну, ви побачите. Це просто трах такий крутий, але при цьому пристрасті киплять на рівні значно тонших вібрацій. Не тілесних, а духовних. У цьому фільмі спекуляцій на сексі дуже мало. Як кожна історія кохання, він не ігнорує цього, але ми сподіваємося, що люди дивитимуться на інше.

— А як з образом міста?

— Ви собі уявляєте, що таке естонський режисер із фінським оператором?!

— Тому й запитую.

— Я не продаватиму. Це те ж саме, як коли б це був детектив, а я б розповів, хто вбивця. По-перше, чудова пригода, що естонський режисер із фінським оператором знімають одеську актрису в Києві. Восени. Хоча осінь цього року підкачала.

— Треба було приїжджати минулої...

— Знову-таки, за кожним фільмом багато сил, у тому числі й вищих. І нинішнього року в Києві була дуже естонська осінь.

— Ви задовольнили свої режисерські амбіції фільмом «Квітень»? Більше не зніматимете?

— Річ не в амбіціях. Нині російське кіно переживає момент захоплення професіоналізмом, яке мені не до душі.

— Що ви називаєте «захопленням професіоналізмом»?

— Те, що мої навики не залежать від моїх особистих якостей. Фахового оператора хоч куди відправ, він усе професійно зніме, фаховий актор зіграє. Мені здається, це химера.

— Але ж кіно так чи інак — машина.

— Ось мені це й не подобається. Мої улюблені фільми все-таки не зроблені механічно. Тому я не просто цілеспрямовано нічого не роблю, а в мене з цією машиною складаються свої стосунки. Ну як кіно — це машина? Автомобіль — також машина, але за кермом сидить людина. І коли ми з вами їдемо містом в транспортному потоці, хочеться усвідомлювати, що в цих залізних коробочках сидять конкретні люди, а не самі коробочки дорогою мчать. Зараз у кіно такий момент, коли всім здається, що мчать саме залізні коробочки. Ось «лексус» обганяє «ауді». Але в «лексусі» сидить людина, і в «ауді» сидить людина. Звісно, вибір марки був продиктований їхніми рисами. І можна уявити, що кожна марка автомобіля транслює характер покупця. Але мені не дуже цікава геометрія залізних коробочок на дорозі. Мені цікаво уявляти...

— ...пішоходів?

— Ні. В ролі пішоходів у нас виступають глядачі. Я дуже люблю підглядати в дзеркало за людьми, котрі їдуть ззаду. Коли трапляються хороші ракурси й ти довго спостерігаєш за людиною, котра марудиться й не здогадується, що ти її бачиш, то дізнаєшся набагато більше, ніж сходивши на два-три сучасні фільми.

— Але бувають же й достойні винятки в цьому механічному балеті кіно. Та ж таки Литвинова, яка, до речі, їздить у розкішному «мерсі» з водієм. Найяскравіше й найповноцінніше явище останнього часу. До того ж ставиться до вас як до талісмана?

— Ви знаєте, я також ставлюся до Литвинової як до талісмана. В мене не було жодних сумнівів, коли я знімав «Квітень», що Рената Муратівна повинна в ньому з’явитися бодай на кілька хвилин. Мабуть, вона також не сумнівалася, що я маю з’явитися в «Богині». І, повірте, ці ролі порівнянні за значимістю.

Безумовно, фільм «Богиня» є сильною цілісною істотою. Не брехатиму — я ходив на нього двічі. І на прем’єрі в Москві він мені прямо дуже сподобався — такий як є. А на прем’єрі в Петербурзі я був уже досить п’яний і... розплакався. Це справжній такий російський індепендент, який протистоїть саме отому страшному механізмові. Але наскільки вдало... Мені здається, для країни, в якій упродовж кількох останніх сезонів вийшли «Богиня», «Бумер», «Коктебель»… хоч як крути — «Повернення» мені не симпатичне.

Це кіно полохливе, архітектурне, але не можна сказати, що воно нічого нам не дає. Його не хочеться вимкнути. Хоча «Повернення» — безглуздий фільм, що не кажи. Я недавно комусь більш уїдливо перелічував список «теплих» російських фільмів.

— «Прогулянка», напевно...

— Так, він. Є ще фільм Євгена Юфіта «Прямоходіння» — прямо геніальний, який проходить за розрядом не кіно, а сучасного мистецтва, тому причаївся. Є чудовий фільм «Я люблю тебе» Ольги Столповської та Дмитра Троїцького, що його я не втомлююся пропагувати. Є фільм Михайла Брашинського «Ожеледь». Процес іде. І істерика з приводу того, що не відбувається в російському кіно, — це трішки істерика. Багато що робиться. Більше й не потрібно. Зараз другий «Бумер» вийде дуже хороший. На мою думку, «Бумер» — взагалі один із головних проривів. Нормальний російський індепендент, вільний від спадщини радянського кіно, від цієї механістичності, про яку я говорив, і при цьому народний, бере за душу своєю щирістю, а не витонченістю, що в принципі є вищою витонченістю.

— До цього списку входить «Мамо, не сумуй!» і весь народний цитатний культ навколо цього фільму? По-моєму, вам як сценаристові в ньому було відведено ключову роль.

— Це також ілюзія. Не буває кіно на буквах і словах. Фільми — це рухомі картинки. І в першому, «Мамо, не сумуй!» — дуже хороша картинка, адекватна часу. Кіно — це, у принципі, лише фактура. Ми любимо «нову хвилю» за те, що вона дарує певний аромат не існуючого в реальності Парижа. Є ось це місто N із «Мамо, не сумуй!», де всі ось так розмовляють, вдягаються, так ходять і роблять. Так, запам’яталися якісь фрази. Але принадність цього фільму — не слова. З’явився певний рівень свободи в акторів. «Мамо, не сумуй!» зробив багато акторських імен, і ці люди вперше продемонстрували певні правила гри. Якби те ж саме було промовлене й зігране погано — ви цього не помітили б. Хороша п’єса хороша тим, що її немає. Для мене «Мамо, не сумуй!» — щось на кшталт оперного лібрето. До виходу другої серії я хотів сам зробити постановку «Мамо, не сумуй!» для лялькового театру — такий перформанс, щоб їздив разом із прем’єрою. Але, як виявилося, ляльковий театр — більш трудомістка справа, ніж ігрове кіно. Ось я зароблю на якомусь проекті гроші, все кину й займуся ляльковим театром. Напишу п’єсу і поставлю самостійно.

— Це майже за Бергманом — упокоїти кар’єру в спогадах дитинства.

— Та не в дитинстві річ. Культура старіє. Логічно, що з’являються люди, які мислять ритуалом, а не подією. Тут і старіння нашої культури, і вплив Сходу... Знаєте, Анрі Бергсон прекрасну фразу зронив: «Інтелект характеризується передусім повним нерозумінням навколишньої дійсності». Я чудово попрацював у місті Києві креативним продюсером. Я тричі процитував Марлен Дітріх, один раз Вітгінштейна, двічі Гегеля й ось один — Анрі Бергсона...

— Отже, це ексклюзив.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво