«Часом я навіть не можу спокійно випити ранкової кави…» - Культура - dt.ua

«Часом я навіть не можу спокійно випити ранкової кави…»

15 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №27, 15 липня-29 липня

Всі події і персонажі у цій книжці є вигаданими, і будь-які поціляння випадкові. Справжні тут хіба що імена...

Всі події і персонажі у цій книжці є вигаданими, і будь-які поціляння випадкові. Справжні тут хіба що імена.

Тарас Прохасько

Я знаю, що можливо культивувати такий оніричний лімб, у якому встигаєш упорядкувати дещо зі сонно побаченого, культивувати як грядку або дендрарій. Так Прохасько побачив Яблонків, містечко, в якому народився його прадід, і інтенсивність дійсності була така висока, що не потрібно було навіть їхати, щоб перевірити, чи таке воно насправді. Була навіть ідея: позакреслювати на мапі ті пункти, куди заїжджати не обов’язково, бо досить дочекатися потрібного сну.

Але ось що важливо: такі сни найбільше пов’язані з метрикальними книгами, родовим деревом, тут є якесь генетичне підґрунтя; вони є передпокоями чи запліччями пам’яті, а може, й самою пам’яттю, і більше, ніж пам’яттю. Все, що можливо пережити, можливо побачити й уві сні, але не в межах одного життя. Бо у пам’яті завжди більше, ніж один господар.

«Іноді з’являється таке чисте, глибоке і всеохопне відчуття залежності від свого пам’ятання, що аж переходить у переживання цілковитої свободи. Тоді не маєш нічого, крім всього». Так пише Тарас Прохасько в одному з есеїв, що становлять додаток до його найновішої повісті під назвою «З цього можна зробити кілька оповідань». Есеї-додатки можна потрактувати і як добірку ключів до повісті, з яких цей мені здається дуже важливим. Бо пам’ять є уречевленням тотальності, особливим місцем, де підпорядкування змінюється простою дотичністю і причетністю. Хто шукає цілковитої свободи, мусить пам’ятати про пов’язані з нею муки від повсякчасного переживання тотальності; є такі, що потрапляють у це чистилище ще за життя, а тому встигають дещо переказати.

Борхес якось погодився надати свої вуста для такого свідчення. Такий собі Іренео Фунес, уруґваєць, володів абсолютною пам’яттю, що не піддавалася жодному впорядкуванню. Його свідомість нагадувала резервуар, у який постійно і незворотно прибувало минуле всього світу, і зупинити це могла хіба що його маленька приватна смерть. Засинаючи, він відвертався обличчям у бік міського кварталу з новозбудованими, не знайомими йому будинками — щоби спогади хоч на мить не обпікали його чуття; єдине, що давало йому спочинок, — це пустка, однорідна тьма. Найгірше те, що Фунесовим спогадам була властива нестерпна чіткість, непізнанна для звичайних людей; світ щосекунди спадав на нього жаром своєї палючої даності. Виявляється, втеча від тотальності, хоч як дивно, — це втеча від речей з їх постійним домаганням бути пригаданими. Але до чого тут Фунес, чому він, мученик пам’яті, сам домігся згадки про себе?

«Часом я навіть не можу спокійно випити ранкової кави», — зізнається Прохасько. Це речення вдаряє, як блискавка: сідаєш на сходи веранди, щоб випити ранкової кави, і раптом бачиш у нескінченну кількість разів більше, ніж належиться, бачиш увесь світ, сфокусований у його «маленькому куснику», обмеженому полем зору. Посудина особистої пам’яті сотнями каналів сполучена з резервуаром того, що вже ніхто не може пам’ятати, і раптом простір перед очима починає перебудовуватися, заселятися людьми, які через імператив часу ніколи не могли б зустрітися: італійські будівничі, батько, пасажири повоєнного потяга, що мусять убрід переходити річку, бо зруйновано міст; торгівці кременем, партизани й санаторійні відпочивальники. Якщо захотіти (а мені навіть здається, достатньо просто не зупинитися вчасно), то можна пригадати їхні обличчя і звички, інтер’єри їхніх кімнат і потягових купе. І ти точно знаєш, «як там може бути».

Я навіть не впевнений, чи це повість. Але це також (і насамперед) не мемуаристика. «З цього можна зробити кілька оповідань» — слід розуміти, це якийсь наративний напівфабрикат, розбитий на десятирядкові фраґменти, ніби розфасований у рівновеликі мірні посудини. 67-сторінковий верлібр, плитка гіркого шоколаду, поділена на симетричні квадрати? Рослина, щось найближче до тростини чи бамбука, що наростає однаковими сеґментами швидко й безконечно? Мені важко означити цей текст інакше, ніж метафорично — але він і сам метафоризує мене, як і оповідача, зводячи нас — читача й оповідача — до відкритих місць, через які точаться речі, керовані випадковістю. Якщо писати мемуари з граничною безвідповідальністю, то вони всуціль складатимуться з не надто переконливо пов’язаних між собою не надто важливих речей; така-от примха пам’яті. Письмо лопотить на всіх її вітрах, то для чого взагалі записувати?

Існує, проте, одна вагома річ: у тексті Прохаська маємо справу з «memorioso», дивом пам’яті, воно далеко виходить поза межі поодинокого досвіду. Тут знову зринає тінь Фунеса: той, аби звільнитися від нестерпної нескінченності пригадування, вирішив під час будь-якої зі своїх мандрівок у минуле нумерувати спогади й обмежувати їх кількість сімдесятьма тисячами; подібно чинить і Прохасько, внутрішньо ділячи текст на сеґменти і, врешті-решт, його закінчуючи. Обидві чинності умовні, але полегшують пекло пам’ятання. Зрештою, легше вже від того, що маєш кому це переказати.

Але те, що радикально виходить поза межі будь-якого поодинокого досвіду, і є тотальністю, що переживається саме як досвід. «Лише пам’ять є тим, що називається тобою. Лише вона робить і укладає твоє життя. Вона — це те, що тут і тепер». І ще: «пам’ятаю безліч […] неужиткових речей. І іноді, коли залишаюся сам, нічого не роблю й нічого не кажу, то здається, що саме всі ці речі і є найсправжнішим мною. Сукупність хаотичного непотребу, єдиним оправданням якого є те, що він невдовзі промине, не залишивши жодного сліду на землі». Якраз так: тотальність, вочевидь, і є сукупністю виокремлених деталей дійсності, оприсутнених в одночасовості; мова ідеальної пам’яті — це мова, колись «припущена Локком і ним же заперечена», мова, в якій для кожної окремої речі є своє ім’я, ба навіть для кожного окремого вигляду, кожної проекції «однієї й тієї ж» речі. Чи можливо мислити, послуговуючись структурою такої мови? Борхес підозрює, що, наприклад, Фунес не дуже-то здатний мислити, бо і як мислити, якщо твоя свідомість загромаджена «виключно подробицями, а до того ж безпосередньо даними»? А якщо подолати спротив хаосу, властивого такому пам’ятанню, то все, що пригадуєш, може стати сировиною для рефлексії або наративним паливом. Так мені видається.

Але поки що ні: хаотичність навмисно не подолано. «З цього можна зробити кілька оповідань» — майже ідеально нерефлексійний текст. Можливо, антирефлексійний, або навіть антиінтелектуальний текст. «Цю книжку можна читати з будь-якого місця» — бо лише довільність асоціацій визначає послідовність спогадування; на будь-якій розкритій сторінці ми відразу потрапляємо в гущавину проминулого і уприсутненого. Це насамперед люди — родичі, однокласники, знайомі з часів армії, випадкові знайомі, випадкові постаті, шкільні вчителі, відвідувачі барів; вони виринають, відходять і знов повертаються. Це речі — книжки, умеблювання, зброя, фрукти, взуття; воно все переповнює пам’ять і домагається називання. І не більше, досить назвати, врятувавши все-таки цей «хаотичний непотріб» від кари безслідності. Але це ще не все. Бо є історія, щоправда, записана тими ж знаками «мови деталей», фраґментованим письмом. Совєтські репресії бачимо десятком розрізнених кадрів: дзядзьо їде на схід у кримінальній теплушці, вистрілює лезо жилетки з-під язика; в’язниця на острові, Владімірскій централ; батько вступає до вуличної банди в Читі; кастет і «жолудь»; гра в карти на життя випадкового глядача в кінотеатрі. Початок кінця імперії: в день відзначення п’ятдесятиліття приєднання Західної України до Союзу вулиці Франківська патрулюють привезені з Одеси менти із собаками, все скидається мало не на військовий стан. Партизанка: лісоруби, до яких після повернення з Чити йде працювати батько, голосно й монотонно (так, «щоб почули лісовики») співають: ми не хочемо, ми мусимо.

Історія тут не явлена інакше, ніж через письмо речей та епізодів, але — саме як історія — вона виходить поза умовну територію безпосередньо пережитого. Текст виривається поза межі автобіографічності, бо якою мірою — та й чи є взагалі — фактом біографії сон, що оприявнює пережите кимось із роду, багато десятиліть тому? Де межі й критерії самототожності, що мали б визначати автономність особистої історії? Сонно побачене викликає такі сумніви — не те, що почуте чи прочитане, яке все-таки маркує межу екзистенційної причетності. Але й тут, на порозі певного висновку, Прохасько заводить нас у двозначність; бо й сон — це також певним чином текст. В одному з есеїв-додатків він пояснює: «[Бабцина історія] зуміла стати частиною моєї настільки, що у деяких снах цитати з неї важко відділити від фраґментів власного пережитого». Родинний відеоархів можна переглядати на мерехтливому екрані сну, але іноді навіть сильніше напруження уяви дозволяє побачити те, що зафіксоване на тьмяних плівках пам’яті роду. Пригадую, як було в ранішому Прохаськовому оповіданні «Ботакє» (воно досі існує лише в журнальних публікаціях, хоча мені здається дуже важливим для розуміння Прохаська): одного разу до дзядзя прийшли його бойові побратими; випивши смереківки, вони втратили орієнтацію в часі. «Старці вимагали від мене уточнень у їхніх споминах про італійський фронт. І я згадав топографію Альп так, як міг би бачити з шанців». Можливо, якраз тут — між досконалою пам’яттю роду та уявою — є простір особливої напруги, в якому будується культура? В певну мить Прохасько безпосередньо підводить нас до такої інтуїції: «Культура — це знання про кількох людей, чиї властивості попереписувані у твоєму генетичному коді, чиї рухи ти повторюєш час від часу. І ця примарна культура не дає пропасти так само, як і твоя природа». Бо коли перебуваєш у місці найтіснішого сплетення культури — яким, можливо, і є вузол твоєї пам’яті та уяви, — лише тоді можеш сказати щось схоже на Прохаськове: «Є такі миті, коли для повернення до себе потрібно вдаватися до фантазії, яка цілком може виявитися найправдивішими спогадами».

Мені здається, Прохасько раніше чи пізніше мусив написати таку книжку. У якій не було б нічого, крім пам’яті про людей, речі та епізоди історій; у якій все було б одночасно пригадане, як у мить якогось чудесного мнемонічного інсайту, і записане так швидко, як це тільки можливо — аби не забути, не випустити жодної окремої деталі з раптово, як маґнієвим спалахом, осяяної панорами пам’яті. Можливо, Прохасько буде продовжувати писати цю книжку, хай навіть це й не буде кілька оповідань. Мотивація до писання буде завжди, доки бачиш раптово наповнений усім своїм минулим світ, коли сідаєш на сходи попити кави.

Тарас Прохасько. З цього можна зробити кілька оповідань. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005. — 128 с.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво