Час робити бренди. Мистецтво зачекає - Культура - dt.ua

Час робити бренди. Мистецтво зачекає

22 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 22 квітня-6 травня

Культурна політика входить у моду — про неї тепер багато говорять по телевізору та з високих трибун...

Культурна політика входить у моду — про неї тепер багато говорять по телевізору та з високих трибун. За деякими даними, сам Президент особисто займається цим питанням — а перша особа, як відомо, диктує моду всьому політичному бомонду. Та й, як пам’ятаєте, програма уряду була просто пронизана незримими субстанціями духовності, яку в нас чомусь заведено ототожнювати саме з культурою. Цього тижня ми мали право сподіватися нарешті на деякі роз’яснення стосовно «культури», «духовності» та «культурної політики» — адже говорять про неї багато, але що під цим розуміти на даному історичному етапі, так ніхто й не розкрив. Погодьтеся, ми цілком мали право очікувати роз’яснень від нової влади взагалі й від учасників парламентських слухань на тему «Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації» зокрема.

Проте очікування очікуваннями, а реальність реальністю. Вже з перших кроків по периметру Верховної Ради очікування почали стрімко в’янути — занадто багато знайомого, занадто мало нового. Починаючи з того, що середній вік присутніх норовив сягнути далеко за 50 — стримувала його хіба що нав’язлива присутність відносно молодого журналістського табору. Крім того, склалося враження, що ці так звані парламентські слухання можна було б із таким самим успіхом проводити де завгодно, тільки не в приміщенні ВР, тому що власне парламентаріїв у залі зібралися одиниці — його вщерть заповнили діячі культури, яких цілком можна було скликати в якомусь зручнішому місці без охоронців, рамок, списків, що ретельно просівалися, і без тієї божевільної товкотнечі, яка внаслідок усього цього утворилася при вході.

Але ось що найголовніше: такі збори здатні завдати нищівного удару по наївній вірі в те, що дух і розум не старіють разом із плоттю. Атавістична нелюбов до сучасної масової культури і прихована туга за радянським минулим пронизують виступи не лише літніх діячів культури, а й тих політиків, які пишаються своєю лютою ненавистю до всього радянського і всіляко її підкреслюють. Не знаю, чи справді вони свято вірять, що, змінивши два-три слова, але при цьому залишивши всю колишню систему риторики, можна претендувати на «новий світогляд», чи просто інакше не вміють, але погодьтеся, від фрази «держава — дух народу» віє чимось уже, на щастя, нетутешнім, а твердження, буцім «культура має стати інструментом» або «культура в окупації», може ввести у транс будь-яку більш-менш освічену людину, яка встигла забути шкільні підручники часів СРСР. Проте учасників слухань такими зворотами нагодували з трибуни досита.

В артистичних промовах представників законодавчої влади культура, як і раніше, персоніфікується у вигляді певного міфічного монстра, від якого «можна закритися барикадами», «помста» якого «буде страшною», і якщо хтось не має з ним нічого спільного, то нехай не має й далі. Крім того, докидаються кілька автобіографічних викладень, які наочно демонструють важливість/занедбаність проблеми, а також цитати з національних геніїв, після чого розчулений зал аплодує — не як політикам, котрі сказали щось особливо розумне чи ділове, а як артистам, котрі зуміли правильно відтворити авторський текст. Утішає одне: від таких промов шкоди рівно стільки ж, скільки й користі, а тому нехай говорять, якщо більше нічого робити не вміють.

Артистичні промови політиків змінюються промовами діячів культури. І пригнічують вони значно сильніше. Адже виступають (як і сидять у залі та слухають) люди, котрі здебільшого користуються заслуженою популярністю. Але їхні знання й уміння найчастіше прикладні (на щастя) і обмежуються їхньою власною творчістю. В ідеалі вони не переймаються і не повинні перейматися питаннями стратегічного порядку. Ось і зводилися їхні промови найчастіше до двох моментів — проблем окремо взятої галузі (а іноді й узагалі — окремо взятого колективу) та нарікання на брак коштів і уваги з боку ЗМІ. Всі оратори як один розповідають про те, які ми класні, і обурюються тим, що водночас такі бідні. Саме обурюються, а не дивуються, що, мені здається, було б природніше та продуктивніше, оскільки подив — це сигнал замислитися. Навіть сама міністр культури і, як з’ясувалося, туризму скільки не починала говорити про глобальні проблеми та стратегічні завдання, стільки й рапортувала про звільнення і навіть порушення кримінальних справ, створення громадської ради (що стало величезною несподіванкою, оскільки, за неофіційними даними, напередодні слухань ніякої ради ще й у проекті не було) і, як у зачарованому колі, поверталася до музичного виховання і зовсім нещодавно завойованого туризму.

Особливе співчуття в залі викликала інформація міністра про звільнення директора кіностудії ім. Довженка В.Приходька й художнього керівника та директора Театру російської драми ім. Лесі Українки М.Резніковича. На захист останнього пролунало безліч патетичних промов, проте артистична патетика навряд чи виявиться аргументом для слідчих органів. «ДТ» стало відомо: віце-прем’єр М.Томенко й міністр культури О.Білозір запропонували зайняти місце художнього керівника театру Аді Роговцевій, але поки що Ада Миколаївна не дала відповіді. Серед претендентів на цю посаду також називають В.Богомазова.

Заява про те, що профільне міністерство відтепер стає Міністерством культури і туризму (у скороченні, треба думати, Мінкультуризм) викликало пожвавлення в залі — ложа преси тихенько заголосила і схопилася за мобільники, а поважні діячі культури спантеличено крутили головами — як потім з’ясувалося, прикидали, чи потечуть у культуру золоті ріки заробленого чесною працею туроператорів. Що ж, діячам культури, затурканим власними злигоднями, можна й не знати про те, що сфера туризму перебуває на дотації держави, і щоб стабільно працювати й колись у перспективі почати приносити прибуток, потребує чималих вкладень. Загалом, у рішенні про такий альянс проглядається бажання державних мужів (і жон) об’єднати побільше стражденних під дахом однієї богадільні. А вже як наш міністр культури вирішує питання, пов’язані з туризмом, можна було бачити на прикладі Києво-Печерської лаври — дзвіницю, яка потребує ремонту й тому зачинена керівництвом заповідника, міністр наказала відкрити на тій підставі, що «туристи туди підуть». Думка фахівців заповідника, яким відома справжня ситуація з аварійністю, не була сприйнята як авторитетна — адже зовні все нормально. Напевно, грошей на ремонт видурити хотіли.

Отже, слухач мав можливість укотре зустрітися з двома полюсами нашої так званої культурної політики — позицією тих, хто мав би мислити й діяти стратегічно, але в силу різних причин не робить цього, і безліччю розрізнених позицій тих, хто не може, та й не має цього робити. Тобто сфері культури катастрофічно бракує двох речей — системності та волі до змін. Звісно, можна додати ще цілий список недоліків — кадри, законодавча база, гроші, зрештою, — але все це так чи інакше буде наслідком перших двох пунктів. Найсумніше, що серед тих, хто зібрався у залі — себто, слід гадати, тих, хто приймає рішення, — мало хто не тільки може сформулювати стратегічні цілі принаймні своєї галузі, а й у принципі захоче змінювати цю галузь заради досягнення цих цілей. Усі бажання поважних діячів культури зводяться найчастіше до одного: дайте нам грошей. Побільше. І тоді все в нас відразу стане добре.

І, до речі, в жодного політика не повернеться язик сказати «не дам, і не просіть», хоча це було б принаймні чесно — держава справді не в змозі оплатити потреби сфери культури (і річ не в нашій бідності — жодна, навіть найбагатша держава не в змозі цього зробити). Не скаже передусім тому, що волі до змін немає не лише в діячів культури, а й у політиків, хоч би якими вони були прогресивними. Адже рішення про ці зміни обов’язково будуть непопулярними. А ще тому, що, припинивши фінансування тієї чи іншої галузі культури, держава автоматично втрачає керівну роль у цій царині.

Здавалося б, діячі культури мають цього прагнути — адже, якщо послухати їх, усі вони так страждали від ідеологічного пресингу за радянських часів. Ось тільки висновків вони доходять дивних — ідеологія, бачте, була не та. Тобто проблема не в системі, при якій держава може собі дозволити втручатися у творчість і перекроювати її на власний розсуд, а в тому, що ідеологію непогано б змінити. І ось коли ідеологія буде «гарною», «правильною» — тоді все добре, нехай втручаються і перекроюють. Ми не проти — аби годували. Адже це так затишно та зручно — жити під крилом у держави. Можна працювати як завгодно, відбиваючись від нав’язливих риторичними запитаннями: «Ви хочете, щоб ми щось робили? А знаєте, яка в нас зарплата?» Можна займатися виключно самовдосконаленням, роками не виходячи на сцену (бувають і такі випадки в деяких театрах). Можна взагалі похерити глядача з його інтересами, бажаннями та претензіями — адже не каса годує театр, а держава. Щоправда, при цьому доводиться заздрісно цикати зубом, дивлячись, як наповнюються зали в гастролерів, як заполоняють ринок чужі книжки, як прокатники чіпляються за чуже кіно. Та заздрість, хоч і виступає інколи двигуном творчості, не є достатньою підставою для різких рухів у напрямку вбогої, жалюгідної, але все-таки постійної годівниці. Все, чого ми можемо вимагати, — це заборонити цих гастролерів, зменшити ввезення цих книжок, закрутити гайки цим прокатникам. І тільки найбільш просунуті можуть попросити тоненьким голосом знизити, наприклад, податки й дати нарешті можливість своєму виробнику заробляти власною працею, а не клянчити зі скарбниці.

Що й казати, державу така ситуація цілком улаштовує. Музикант має бути голодним, бездомним, а якщо можна — ще й сліпим: така вимога нашої ментальності. Тоді він і пісні правильні співатиме за малу (дуже малу) винагороду. А як інакше? Адже спробуй-но лише відлучити від годівниці — хай навіть на дуже пільгових умовах, — самі ж завиють, звинуватять у нехтуванні святим і попросяться назад. Та й навіщо? Державна монополія — не найгірша річ. Не тільки у плані просування ідеології на вигідних умовах — це саме собою. Завжди залишається надія, що ми колись розкрутимося, вкладемо трохи грошенят і одержимо з цього бодай невеликий прибуток. Не тепер, звісно, — тепер ані грошей немає, ані руки не доходять — колись потім. А поки що можна зайнятися чимось не настільки витратним.

Чого варте, наприклад, піднесення, з яким міністр культури й туризму оголосила про створення нового бренду українського кіно — «Довженкофільм», — поставленого в ряд із такими брендами, як «Парамаунт пікчерз» та інші. Відтепер, оголосила міністр, усі потужності українського кіно будуть спрямовані на розкручування цього бренду. Присутнім у залі передалося піднесення оратора, й чомусь надалі нікому з доповідачів не спало на думку уточнити, що «Парамаунт...» та інші пікчерзи ніхто не розкручував силами державної скарбниці, ніхто не «спрямовував потужності» й узагалі не «створював бренду». Що такі бренди виникали як результат великого успіху — і творчого, і менеджерського. І що виникали вони після продукту, а не до нього.

На жаль, головним результатом слухань стало усвідомлення того, що більшість не тільки культурполітиків, а й діячів культури не можуть розлучитися з комсомолом — і саме в цьому полягає таємниця їхньої вічної молодості. Вони в усьому покладаються на державу, із трепетом вимовляють слово «духовність», а слово «ринок» у них застряє в горлі і ніяк не виходить назовні. Адже це святотатство — ставити в один ряд товар і культуру, прибуток і духовність. Але водночас вони нарікають на цей ринок — завалений не тим, ціни якісь непідходящі, та й узагалі добре б його якщо й не скасувати, то принаймні грунтовно розчистити. І тоді, коли слухати-читати-дивитися більше буде нічого, тоді слухатимуть-читатимуть-дивитимуться нас. Як у ті старі, хоч і не дуже добрі часи, коли, звісно, когось садили, зате державу не треба було переконувати в тому, що фінансувати (і притому контролювати) сферу культури — це дуже вигідно. Це, можна сказати, запорука її, держави, виживання.

Втім, ситуація повинна змінитися. З комсомолом рано чи пізно розлучатися доведеться — хоча б природним шляхом. І якщо держава сама не виявляє бажання (або усвідомлення необхідності) поступово відлучати від грудей і відучувати від памперсів галузі, здатні вижити без держфінансування (або принаймні з мінімальним фінансуванням), дорослішати доведеться самостійно — вчитися працювати на ринку, виховувати арт-менеджерів, розвивати арт-бізнес, спільно розробляти стратегії і лобіювати інтереси своїх галузей. Зміна поколінь має відбутися і вивести на перший план тих, кого вже не влаштовують копійки з бюджету і можливість творити від випадку до випадку. Звісно, їхні (і наші разом із ними) ринкові перспективи дуже туманні і, цілком імовірно, зовсім не райдужні. Ринок культурних послуг має безліч підводних рифів і навіть величезних надводних стрімчаків.

Та це вже інша історія.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво