ЧАС МОБІЛІЗАЦІЇ ДУХУ? ІВАН ДЗЮБА: «ОДНОМІРНА» ЛЮДИНА ЛЕГКО ПІДДАЄТЬСЯ ВЕЛИКИМ ДЕМАГОГАМ, АЛЕ НЕ ТЕРПИТЬ ВЕЛИКИХ ДУХОМ» - Культура - dt.ua

ЧАС МОБІЛІЗАЦІЇ ДУХУ? ІВАН ДЗЮБА: «ОДНОМІРНА» ЛЮДИНА ЛЕГКО ПІДДАЄТЬСЯ ВЕЛИКИМ ДЕМАГОГАМ, АЛЕ НЕ ТЕРПИТЬ ВЕЛИКИХ ДУХОМ»

3 жовтня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №38, 3 жовтня-10 жовтня

Пропонуючи Іванові Дзюбі дати інтерв’ю для «Дзеркала тижня», я цілком усвідомлював, якою повинна бути мисленнєва орбіта цієї розмови.....

Пропонуючи Іванові Дзюбі дати інтерв’ю для «Дзеркала тижня», я цілком усвідомлював, якою повинна бути мисленнєва орбіта цієї розмови... Орбіта вийшла, сказати б, геостаціонарна — Україна постійно перебувала у фокусі нашої уваги. Але велика перевага цієї позиції в тому, що, розглядаючи свою країну, неможливо не бачити решти планети.

І що ж виявилося? Здається, ми не такі вже й «безнадійні» для світової історії. Передусім це стосується ключового, як на мене, аспекту: на тлі всесвітньої «морально-етичної втомленості» Україна виглядає своєрідною «резервацією духу». Інша справа, що цією «законсервованою» енергією ніяк не вдається правильно розпорядитися. Вічно в отій тріаді основних сфер життєдіяльності — світоглядній, суспільно-організаційній, технологічній — щось хибує. Що саме — ми й намагалися з’ясувати.

— Історики, соціологи визначають цілий комплекс негативних стереотипів щодо України. Перший — хронічне потрактування України як жертви. Другий — неприсутність України в світі («Україна не має гуманітарної аури в очах світу» — Ліна Костенко). Третій — нескінченний ланцюг політичних, військових і т. д. внутрішніх скандалів. Це дозволило одному впливовому британському виданню опублікувати статтю про Україну під назвою «Завіса мізерії» (присвячена черговій річниці падіння «залізної завіси»). Як підважувати ці стереотипи, яку методологію застосовувати?

— Стереотипи виникають із неадекватності інформації; автостереотипи — з обмеженості знань про самих себе та з дефектів самоусвідомлення. Відповідно й методологія подолання їх: самопізнання, самоствердження — й активне інформування світу, активна присутність у світі. Це останнє — справа насамперед держави, але також усіх творчих елементів суспільства. Але для цього треба спершу усвідомити саму проблему. Тобто, починати треба з одвертої, чесної, мужньої розмови про самих себе. З тієї самокритики, яка не деморалізує, а мобілізує. Це важко чинити на рівні особистості, а ще важче — в масштабах суспільства. Але іншого способу, як очиститися правдою про себе, немає.

— Загалом плаксивий варіант оцінки нашої історії в останні 12 років став прикрою даністю, фактом. Його неадекватність, ба навіть шкідливість для морального здоров’я нації, для грамотного керування динамікою суспільної свідомості ми щойно починаємо усвідомлювати і робити якісь кроки для виправлення такої ситуації. Які з них, на вашу думку, мали б бути зробленими в першу чергу? Хто мав би ініціювати їх? Кому можна довірити таку ініціативу? Які суспільні сили чи, може, окремі постаті визріли для цього?

— На жаль, на це ваше запитання я не можу дати впевненої відповіді. Не бачу постаті, навколо якої об’єдналася б більшість суспільства (хоч є постаті, навколо яких об’єднуються великі суспільні групи). І причина тут не тільки в бракові безумовно авторитетних діячів, що запропонували б переконливу і реалістичну (а не риторичну) програму розвитку, а й у станові самого суспільства. Воно не сконсолідоване, воно — внаслідок давніх і нових історичних розчарувань — втратило віру не лише в імовірних провідників, а й у можливість конструктивних ідей. Воно має величезний негативний досвід соціальної безпорадності. Його роз’їдає скепсис, який часом переходить у цинізм. На цей скепсис і цинізм «працюють» багато чинників: і принципова непрозорість влади, яка раз у раз ставить суспільство перед доконаними фактами у справах доленосних; і формальний характер місцевого самоврядування, коли окрема людина реально безправна у своєму щоденному побуті і аж ніяк не почувається суверенним громадянином; і грабіжницькі способи «приватизації» — жорстокого перерозподілу національного багатства з обманом, підкупами і вбивствами; і відсутність прикладу соціальної скромності «еліт»; і орієнтація більшості ЗМІ, особливо телебачення, на примітивні смаки та спотворену психіку, що об’єктивно є роботою на пониження культурного і етичного рівня суспільства. Ще Цицерон казав: «Немає держави, якщо закони в ній нічого не означають, якщо суди зневажені, якщо звичай батьківський загашено». Звичайно, це не єдиний «колір» нашого суспільства, не наскрізний, але — переважний. Не кажу вже про традиційну українську ворохобну отаманщину, непозбутню пристрасть ставити-скидати, ставити-скидати, ставити-скидати (ставити «кращого», який виявляється «гіршим») — і так без кінця.

За цих умов важко говорити про те, кому мала б належати ініціатива у досягненні «грамотного керування динамікою суспільної свідомості». Зрештою, нікому не заказано — хай пробують, хто суб’єктивно до цього підготовлений і має об’єктивні політичні можливості й силу. Це мають бути люди з Україною в серці й світлим розумом у голові. І — безкорисливі: переконливо, вочевидь безкорисливі. Колись давно «светлейший князь» Алєксашка Меншиков на будівництві «града Петрова» осиковий кілок проводив за кошторисом як соснову колоду і виправдовувався: але ж Петербург збудував! Не хотілося б, щоб «будівничі України» діяли за цим принципом...

А взагалі «грамотне керування динамікою суспільної свідомості» — поняття двозначне. Не хотілося б розуміти його як пропагандистське напучування народу. Якщо ж розуміти під цим повноту інформування, об’єктивний аналіз проблематики, утвердження фундаментальних суспільних цінностей, розроблення і популяризацію переконливої «мобілізаційної» національної перспективи, то це мало б бути прерогативою найвищих державних чинників: Президента, Верховної Ради, Кабінету міністрів. Але для цього потрібна інша якість держави. Розмови ж про «духовного лідера нації», про «харизматичного лідера» — чи це не є данина романтичним (у кращому разі) стереотипам минулого? Нині харизму створюють мас-медіа — тобто великі фінансові магнати. Або пропагандистська машина диктатур.

Справді ж великим особистостям минулого випадала скромніша, але й благородніша роль — пропонувати духовні орієнтири суспільству, бути маяками моральності і давати громадянський заряд тим, «хто живий, у кого думка повстала» (Леся Українка). Хай їх і не так багато...

Ви констатуєте переважання в суспільній свідомості «плаксивого варіанта» оцінки нашої історії в останні 12 років. Мені дуже не до душі бути «плаксієм» і я намагаюся бути оптимістом. Contra spem spero. Проте нерідко бере розпач. Його викликає не так політичне та соціально-економічне становище України (хоч і тут вистачає підстав і для гіркоти, і для сорому, але все-таки ситуація потроху нібито поліпшується), як національно-культурна перспектива (швидше безперспективність). Звичайно ж, Україна як держава відбулася, але якою буде ця держава? Державою соціальної справедливості вона хтозна чи стане (та й чи є такі держави взагалі?), бодай би хоч стала державою відносного добробуту більшості люду. Водночас, якщо не буде зупинено нинішні потужні процеси деукраїнізації, що тривають на ґрунті фундаментальної спадщини царизму і сталінізму, то не виключено, що в майбутньому ми матимемо Україну без українців. Тобто, будуть люди, які називатимуть себе українцями і матимуть українські прізвища (від младодеркачів до лжесимоненків), але не буде української мови й культури як актуальної реальності, як обличчя суспільства. І в Європу «ввійдемо» як духовні утриманці. Або як велетенська новітня Кубань — із залишками українського акценту, з етнографічними ансамблями, а ще, може, з кількома елітарними поетами та прозаїками, яких нікому буде читати (як уже й тепер не дуже є). Як бачите, я не виправдав ваших сподівань на оптимістичну відповідь.

— Мені здається, величезна проблема нашої інтелектуальної еліти полягає в тому, що вона весь час намагається «протягувати» в майбутнє отой злощасний «віз старих проблем». Це спричиняє інертність мислення і маніакальну схильність до стереотипів. Чим же нам споряджати свій віз сьогодні?

— На мій погляд, найбільша проблема «нашої інтелектуальної еліти» в тому, що її як суспільно означеної величини, як суспільного авторитету не існує (нині час нелегальних «авторитетів»). Чималий інтелектуальний потенціал у суспільстві, звичайно ж, є, але він, сказати б, «розфокусований». Що ж до «старих проблем», то їх за нас ніхто не розв’язуватиме. Можна їх повикидати з «воза», «віз» поторохтить далі на схід чи на захід, а проблеми залишаться на місці, і ми з ними. Нікуди нам від них не подітися. В тому й складність нашої ситуації, що в той час, коли «Європа», давно вирішивши старі проблеми (деякі з них — дуже кривавим чином), вирішує, вже в м’яких рукавичках, нові, вищого рівня, у нас ці нові, спільні для всіх, нашаровуються на старі, специфічно «наші». Інша річ, що й старі проблеми можна тепер розв’язувати тільки по-новому, в контексті нових, разом з новими. Отут і мають народитися новаторські українські підходи. Скажімо, чому б Україні не запропонувати світовій спільноті — як доповнення чи корективу до Європейської хартії мов — концепцію культурної та мовної деколонізації за нових умов (агонія радянської імперії та спроби великодержавного реваншу, регіональні конфлікти, конфлікти цивілізацій, глобалізація, прогресуюче зачумлення світу «маскультом» та ін.)? Така концепція могла б відповідати інтересам не тільки України та більшості пострадянських країн, а й багатьох країн «третього світу». В 20-ті роки минулого століття українські «націонал-ухильники» на чолі з М.Скрипником намагалися утвердити роль України як «маяка» для емансипації народів Сходу (схожі завдання деколонізації, національного відродження). Ця стара ідея могла б по-новому наснажити глибшим геополітичним і «геокультурним» змістом діяльність України в рамках ГУУАМ і структур Чорноморського співробітництва.

— Яку роль у цих процесах ви відводите національному солідаризмові, різноманітні теорії якого останнім часом публікуються на сторінках поважних видань? Зрештою, наскільки мені відомо, ви особисто займалися цим питанням. Чи не був би саме національний солідаризм вирішальним рушієм розвитку нашого (і не тільки) суспільства?

— Більшовизм, вульгаризуючи поняття класовості й соціальних інтересів та використовуючи відповідну пропагандистську риторику для винищення цілих соціальних верств і для етноциду, настільки скомпрометував ці поняття, що в пострадянських суспільствах, зокрема в Україні, стало немовби непристойним говорити про класові чинники, — натомість популярним стало абсолютизувати чинники національні. Колись героїзувалася класова солідарність, тепер — національна (в тих колах, про які ми з вами говоримо). Справді, історія знає немало прикладів, коли «національний солідаризм» творив чудеса. Але ще більше прикладів, коли класовий або становий інтерес переважував загальнонаціональний. Це було в історії всіх без винятку країн і народів. Класовий, становий, зрештою житейський матеріальний інтерес — це той чинник, який ніколи не можна (небезпечно!) скидати з рахунку. Згадаймо, що навіть у часи української національної революції 1648—1654 років, коли створилося було «однодумне громадське суспільство» (М.Максимович), саме намагання козацької старшини утвердити своє соціально привілейоване становище, прагнення бути нобілітованими і володіти «маєтностями» порушило національну одностайність і перешкодило Богданові Хмельницькому опиратися на весь народ і тим самим зумовило звернення до небезпечного протектора.

На зламі 1980—90-х років, у період боротьби за національну державність, національно-демократичні сили не зреагували вчасно на необхідність наповнити національний проект конкретним соціальним змістом і віддали соціальну проблематику «лівим» демагогам. А повертати втрачений шанс важко. Наслідки ми бачимо: в ролі найпослідовніших оборонців знедолених (хоч оборонців суто риторичних, на рівні словесному) виступають недавні держексплуататори (як найполум’янішими оборонцями свободи красуються недавні ідеологи табірної демократії або їхні наступники).

Чи можна говорити про «національний солідаризм» у нинішній Україні? Важко. Не тільки через глибоку соціальну прірву між багатими й бідними, а й через те, що більшість скоробагатьків, засліплених азартом «первісного нагромадження», демонструють цілковиту відсутність соціальної совісті й соціальний цинізм. Який може бути «національний солідаризм» між сільською бібліотекаркою або пересічним міським лікарем — і, умовно кажучи, відвідувачами київського «Голлівуду» чи героями «светской хроники», «звездами и братками» («Комсомольская правда»)? Навіть якби та бібліотекарка чи той лікар заплющили очі на соціальний абсурд задля «національного солідаризму» з тими ж таки відвідувачами «Голлівуду» чи героями «светской хроники», то звідки ж візьметься якийсь національний (державотворчий) імпульс у цих останніх? Те ж саме можна сказати і про нашу компрадорську буржуазію, яка переважає в правлячих колах.

Одне слово, про «національний солідаризм» у нинішній Україні можна говорити хіба що в перспективі — в сенсі згуртування людей, які хочуть бачити Україну інакшою, і вироблення відповідної світоглядної та культурної платформи. Поки що маємо лише спонтанні поривання в цей бік.

— До слова, відомий львівський письменник і громадський діяч Роман Лубківський стверджує (хоча не тільки він), що намагання насадити в тій таки масовій свідомості переконання, буцім Україну розшматовано за ідеологічними, соціальними, мовно-культурними, конфесійними чи якимись іншими факторами є випробуваним способом схаотизувати, скомпрометувати самі поняття «Україна», «українське». Чи не з тієї ж обойми постійні звинувачення українців то в антисемітизмі, то в ущемленні прав російськомовного населення тощо?

— Будь-яке сучасне суспільство різнорідне за ідеологічними, соціальними, соціально-культурними (рівень освіченості, міра засвоєння культурних багатств тощо), а часто й мовними та конфесійними ознаками. В Україні ця різнорідність через відомі історичні обставини (загарбання української етнічної території чужими державами, багатовікова асиміляція, перебування фрагментів етносу в різних політичних системах тощо) з деяких поглядів перевищує, сказати б, нормальну міру і є перешкодою для національної консолідації. Про це не тільки можна, але й треба говорити. Але — з якою метою, з яких позицій? Ті політичні сили в Україні, які працюють на деструкцію і «повернення» України в лоно Росії (а це і компартійні «єдинонеділимці», і фальшиві «слов’яністи» — фальшиві тому, що насправді ж їм ідеться не про всіх слов’ян, а про те, як знову притулити двох сестренят до великого брата, — і компрадорська буржуазія, і просто ностальгуючі за минулим), перебільшують цю різнорідність аж до міри «розшматованості» (особливо мусуючи галичанофобію), — щоб паралізувати процес національної консолідації. Але ті, хто хоче зміцнення національної сконсолідованості, повинні реалістично оцінювати ситуацію і враховувати наявні розбіжності в настроях та в політичному й національно-культурному досвіді й традиціях — для вироблення адекватних підходів. При цьому треба виходити з того, що зрізничкованість не завжди і не в усьому є джерелом слабкості та загроз. Часом навпаки — є елементом життєздатності й багатоманітності. Зокрема, регіональні культурні та звичаєві відмінності в Україні — це величезний резерв нашої культури, її реальне багатство, яке, на жаль, ми ще не освоїли і не навчилися цінувати.

Що ж до звинувачень в антисемітизмі та «ущемленні прав російськомовного населення» — тут маємо справу інколи з необізнаністю, інколи з політичною упередженістю, а часом — з поєднанням того й другого. Антисемітизм в Україні був — як і в усій Європі, звідки він в Україну і прийшов (Іспанія, Франція, Німеччина, Польща). Навіть сумнозвісний міф про ритуальне вживання євреями християнської крові, який використано для процесу Бейліса в Києві («столице тогдашнего Юго-Западного края с его служилой интеллигенцией, отложенной в нем тремя поколениями руссификаторов», — як писав саме про цю ситуацію Бенедикт Ліфшиць у «Полутораглазом стрельце»), прийшов із Західної Європи: ще в середині ХІХ ст. там з’являлися «серйозні» теоретичні трактати на цю тему; про один із них — пера французького дипломата графа Ратті-Мантона мусив писати Генріх Гейне. Як маргінальне явище антисемітизм є в Україні й сьогодні, але не більшою мірою, ніж у Франції, Німеччині або США, і набагато меншою мірою, ніж у Росії. Але про ці країни не говорять — вони ж не «хлопчики для биття». Тим часом в Україні діють десятки єврейських культурних і релігійних громад, і українська та єврейська інтелігенція активно співпрацюють у багатьох питаннях, хоч, звичайно, вияви антисемітизму живучі і на побутовому рівні, і в ідеологемах деяких загумінкових (інтелектуально, а не географічно) патріотів. До того ж, нерідко завозяться антисемітські «трактати» північносхідного друку. Так що нашій культурній громадськості годилося б не просто оминати цю каламуть, бо вона здатна намножуватися, а й подбати про постійну моральну гігієну в суспільстві. Звичайно, не лише в цьому аспекті.

А щодо «ущемлення прав російськомовного населення», то хай ті західні журналісти, які пишуть про це з чужого голосу, приїдуть в Україну і поживуть хоча б кілька днів, скажімо, в Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі або й у самому Києві. Якщо вони можуть відрізнити українську мову від російської, то дуже швидко побачать справжню картину: цілковиту окупованість України російськомовними ЗМІ та інші форми деспотичного панування російської мови в Україні, погибельну ущемленість мови української (всупереч її формальному державному статусу; її реальний статус у реальному житті українських міст адекватно висловила одна школярка у своєму вірші: «із рідним словом криюся, мов злодій»). І тоді вони не захочуть повторювати подвиг лауреата Пулітцерівської премії Дюранті, який писав реляції про благоденство України в той час, як її виморювано штучним голодом.

— Тепер, після 12 років української незалежності (в масовій свідомості вона асоціюється як незалежність саме від Росії), як би ви сформулювали оптимальний для нас варіант сприймання Росії: як стратегічний партнер, як неуникненне зло, як історична удача (невдача), як шанс чи загроза? Зрозуміло, що це сприймання може бути тільки комплексним, але, відкинувши всі умовності, — з яким ставленням до Росії Україна мала б найкращі перспективи на майбутнє?

— У найзагальнішому ставлення України до Росії визначалося, визначається і буде визначатися ставленням Росії до України. Поки офіційна Росія розглядатиме Україну як сферу свого впливу і фактично свого сателіта (попри всю риторику про стратегічне партнерство), а в Росії «неофіційній» (серед широкого спектру політичних сил, від комуністів до нацистів, за винятком вузького демократичного прошарку) пануватиме мотив повернення України в «исконное лоно», поки в прямій чи евфемістичній формі житиме доктрина Антона Івановича Денікіна: «Никогда, конечно, никогда никакая Россия, авторитарная или демократическая, республиканская или монархическая, не допустит отторжения Украины» (А.Деникин, фон Лямпе А.А. Трагедия белой армии, 1991,
с. 10), доти в Україні житимуть недовіра і тривога щодо намірів могутнього сусіда, а то й страх перед ним.

Але тут треба застерегтися. Ми говоримо про «Росію» взагалі та Україну взагалі. Така узагальнена постановка питання неминуча, але треба враховувати її умовність. Адже Росія неоднорідна, в тому числі і в своєму ставленні до України (від русотяпської зарозумілості й хамовитої зневаги — до щирої симпатії та розуміння України як особливого історичного феномена), і Україна не однорідна в своєму ставленні до Росії (від невігласької глумливості та заперечення цінностей російського духу — до рабської запобігливості та бачення світу тільки через російське віконце). В цьому спектрі ставлень одних до других є і здорове, є й хворобливе. У певному сенсі обидві нації хворі (якщо повернутися до не зовсім правомірних узагальнень): Росія — на національну зарозумілість (в аспекті імперськості), Україна — на комплекс національної неповноцінності з химерними компенсатами у вигляді марень про свої небачені в світі достоїнства.

Що ж до того, з яким ставленням до Росії Україна мала б найкращі перспективи на майбутнє, то, мені здається, це могла б бути повага на основі самоповаги. Всебічна, відкрита, чесна співпраця задля самоствердження в усіх сферах — від міжнародної політики до національної культури. Формулу такого співжиття давно запропонував Тарас Шевченко: «У них народ і слово, і в нас народ і слово».

— Наскільки важливою повинна бути роль історичної пам’яті народу при будівництві таких стосунків?

— Потрібна, на мій погляд, повнота цієї пам’яті (тут ще багато роботи і історикам, і письменникам, і освітянам), — але з установкою не на зведення порахунків чи реванш, а на підведення риски під минулим, недопущення його повторення і вибудовування майбутнього на основі рівності та взаємоповаги (а коли треба — і взаємопрощення з переживанням кожним своєї вини).

— Конфігурації людства ускладнюються, і навіть, за словами Ліни Костенко, «саме поняття світової спільноти дало глобальну тріщину». Це призвело до того, що світ став украй агресивним. Особливо — до так званих малих народів. Чи не здається вам, що в таких умовах обов’язком — не лише правом! — кожного, навіть найменш чисельного народу є вже не просто ідентифікувати (як це пропагувалося ще десяток років тому), а вижити, зберегти себе, свою питомість задля збереження всього світу? Чим у цьому випадку обертається для нас позірний прогрес цивілізації?

— Світова спільнота ще ніколи не була і не є реальністю. Бо світова спільнота — це не просто присутність на телеекранах інформації з різних куточків земної кулі, і не просто можливість заможним людям мотатися літаками по світу, і не просто право транснаціональних компаній мати зиск помимо будь-чиїх державних кордонів, і не свобода супердемократії чинити за принципом відомого казкового звіра: «А я всіх вас давиш!». Світова спільнота — це такий рівень взаєморозуміння та взаємодії держав і народів, коли проблеми і перспективи світового розвитку інтерпретуються з урахуванням інтересів усіх суб’єктів (а ними мали б стати й ті, кого й досі відносять до «непредставлених народів», тобто жертви насильницького розподілу територій дужчими); коли виробляються політичні, економічні, культурні, екологічні проекти, здатні забезпечити збереження і примноження здобутків усіх народів і племен. Такої світової спільноти ніколи не було і навряд чи колись вона буде. Її сурогат (шкідливий, як і всякий сурогат, для здоров’я, а в цьому випадку — для організму людства) — глобалізація: світова гегемонія сильніших із тактикою приборкання або задобрювання решти, під прикриттям гуманістичної фразеології та «раціональних» економічних викладок. Про культурне (бодай) виживання малих народів серед процесів заглади намагалася дбати ЮНЕСКО, але її діяльність була не до смаку гегемонам, і потроху її «ввели в межі». Хто тепер із нею рахується?.. Дяка їй хоча б за культурну інформацію та проведення, хоч і мляве, культурницьких ювілеїв.

— І якою, на вашу думку, мала б бути ота парадигма цивілізованості для нового часу?

— Я щойно сказав про світову спільноту, як можливий спосіб світоустрою, хоч розумію, що це — утопія. Реально триватиме процес поглинання дужчими слабших, і цим останнім залишається мобілізувати свої культуротворчі сили для самозахисту. Може, допомогло б об’єднання їхніх зусиль, але це також швидше зі сфери утопії. Як і об’єднання гуманістично й альтруїстично налаштованих осіб і рухів (а їх у світі все-таки є чимало).

— Свого часу Михайло Грушевський висловив одну дуже глибоку думку. Він сказав: немає значення, скільки українців (представників будь-якої нації, зрештою) є у світі — важливо, щоб ми час від часу докидали щось оригінальне до котла світової історії. Що оригінального могли б запропонувати українці сьогодні?

— Україна дещо «оригінального» докидала до «казана світової історії». І в природничих науках, і в мистецтві, і в політичних ідеях. Слов’янська ідея Кирило-Мефодіївського братства мала глибший демократичний і гуманістичний зміст, ніж російське слов’янофільство або панславізм «підавстрійських» слов’ян. Ідея України «без холопа і без пана» тих же кириломефодіївців не була запізнілою навіть у революційній атмосфері Європи середини ХІХ ст. Етичний соціалізм Драгоманова — також. Не кажу вже про Франка, чия критика догматів марксизму була однією з найпрозірливіших. Українська Центральна Рада за драматично короткий час свого існування прийняла найдемократичніше на той час законодавство про національні меншини. Зрештою, в наш час Україна своєю відмовою від ядерної зброї дала світовій спільноті імпульс, який було погашено кашоварами отого «казана», про який ви казали. Що можемо ще запропонувати сьогодні? Мабуть, свою художню культуру. Але спершу нам самим треба її актуалізувати для себе. Може, отой імпульс збереження мовно-культурної різноманітності світу, про який я говорив вище. Тут, звичайно, потрібен глобальної ваги проект. Об’єктивно Україна могла б дати потужний імпульс екологічному рухові (як країна радянського Чорнобиля й радянських штучних морів, осушених боліт і «випрямлених» річок) та рухові екуменічному (як країна кількох християнських конфесій). Але суб’єктивно (рівнем розроблення відповідних ідей та організаційного забезпечення) ми виявилися не підготовленими до такої місії і не маємо достатнього авторитету в світі.

Що ж до думки про те, що не має значення, скільки українців є у світі, то вона слушна в тому сенсі, що й нечисленний народ може робити якісні внески в світову культуру. Але тут наша історія підкидає нам одне істотне застереження: народ, який втрачає мільйони своїх найжиттєздатніших синів і дочок у голодоморах, війнах і репресіях, — тим самим неповоротно втрачає і дуже багато чого зі свого історіотворчого потенціалу. Тобто, «не має значення» — коли йдеться про нечисленний, але стабільний етнос, і має значення — ще й яке! — коли йдеться про етнос вирубуваний.

— Питання культури, між іншим, несподівано й у незвичний спосіб актуалізувалося у зв’язку з недавньою війною в Іраку. Чи не здається вам, що пограбування 170 тисяч експонатів з іракських музеїв, зруйнування Багдадської бібліотеки є свідомим, добре продуманим ударом певних сил, які відчувають свою вторинність, у саму серцевину людства, обрубуванням історичних коренів — щоб це людство в масі своїй не прозріло, хто є справді давнім, історично тривким утворенням, хто справді започаткував світову цивілізацію?

— Якщо це саме так, то незалежно від того, зробили це агресори свідомо чи ні, об’єктивно такий вандальський акт стоїть у довгому історичному ряду інших злочинів колонізаторів, що спотворювали картину буття людства, починаючи від знищення племен і культур «Нового Світу» (насправді, може, старішого за Старий, якщо під ним розуміють Європу, яка й роздавала «оцінки»). Колись конкістадори вирішували всі проблеми з допомогою вогнепальної зброї, прихопивши й хреста для заспокоєння власної совісті чи задля натхнення. Їхні нащадки мають потужнішу зброю — ракети лазерного наведення і принципи демократії для втішання людства.

— До речі, у своїй недавній статті «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф» Ліна Костенко, виходячи за межі суто української проблематики, стверджує, що «час великих постатей... проминув, до влади приходять висуванці великих кланів, у практиці яких відсутня етика філософії буття». Це значить, що демократичні інституції перестали ефективно виконувати свої прямі функції: давати можливість людям, конкретним представникам нації — як вищої субстанції, яка наділена глибинним розумінням отієї «етики філософії буття», — делегувати свої повноваження урядам і президентам. Чому ж виникає такий розрив, чому саме зараз це так яскраво проявляється?

— На мій погляд, справа не лише в дисфункції демократичних інституцій (це швидше наслідок, аніж причина), а й у тій деморалізації, «розкультуренні», обездуховленні, що є нині найгрізнішим світовим процесом — грізнішим, ніж насування екологічної катастрофи. «Масова» людина, про тріумф якої попереджав Ортега-і-Гассет і яку пізніше кваліфіковано як «одномірну» (Герберт Маркузе), легко піддається великим демагогам, але не терпить великих духом. У нинішньому «прагматичному» світі навряд чи можливий новий Ганді. Чи новий Лев Толстой. Чи новий Ромен Ролан. Тобто — співмірні з ними постаті, а не «клони». А такий собі Гарібальді мав би статус терориста і перебував би в міжнародному розшуку (це якби не «трафила» його з миротворчих небес керована ракета). У сучасній же політиці фатально не щастить гуманістично настроєним реформаторам (згадаймо сумний кінець Джиммі Картера або Михайла Горбачова). Та й великий де Голль — останній великий політик у Європі — скінчив не найкращим чином. Гору беруть герої кон’юнктурної хвилі, майстри бігу на короткі дистанції. Здрібніле суспільство замовляє здрібнілих політиків. А втім, і в наш час є Папа Іван Павло II. Але це ж треба, щоб був святий чоловік для святого місця. Хоча святий чоловік може й «місце» зробити святим, але ніяке місце не зробить нікого тим, ким він не є.

На закінчення хочу все-таки повернутися до вашого докору (не мені, мабуть) у «плаксивому варіанті оцінки нашої історії за останні 12 років». Колись «несамовитий Віссаріон» («неистовый Виссарион») — Бєлінський, нині огуджений, а проте глибокий мислитель, сказав: «Смерть обществ всегда предшествуется пошлым самодовольством, всеобщею удовлетворенностью, мелочами, полным примирением с тем, что есть и как есть. В умирающем обществе нет криков и воплей на недостаточность настоящего, нет новых идей, новых учений, нет страдальцев за истину, нет борьбы, — все тихо под зеленою плесенью гниющего болота». Якщо це так, то ми не підпадаємо під показники самовдоволеного — вмираючого — суспільства, і тоді відсутність тиші і надмір невдоволення, може, і стануть запорукою обнадійливого розвитку.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво