Бурі в склянці з мистецтвом - Культура - dt.ua

Бурі в склянці з мистецтвом

1 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №12, 1 квітня-8 квітня

Післяреволюційний період, який переживає тепер Україна, надзвичайно активізував мистецьку громадськість...

Післяреволюційний період, який переживає тепер Україна, надзвичайно активізував мистецьку громадськість. Усюди проходять бурхливі круглі столи, пишуться листи до Міністерства культури, звернення до президента та ін. Художники, критики, куратори, галерейники висувають пропозиції щодо оновлення культурних інституцій, висловлюють своє бачення нових векторів української культурної політики. Європейський демократичний вибір розвитку країни відкриває широкі перспективи для мистецтва, спонукаючи переоцінити попередній досвід, скоригувати його національні спрямування з урахуванням західних цінностей, зробити не тільки державні, а й приватні, громадські, корпоративні організаційні ініціативи вагомою складовою розбудови культури. Громадська активність, безперечно, може сприяти формуванню організаційно-інституціональної інфраструктури, яка так необхідна для повноцінного художнього життя та мистецького поступу. Проте водночас даються взнаки і зовсім інші прагнення, мета яких — перерозподіл «сфер впливу», коли не стільки створюється щось нове, скільки нищиться вже існуюче за знайомим принципом — аби у сусіда хата згоріла, навіть тоді, коли від цієї пожежі можуть постраждати і власні інтереси.

Симптоматичною є стаття О.Петрової «Яким бути музею сучасного мистецтва України», надрукована 19 лютого в «Дзеркалі тижня». Її зміст зводиться до протиставлення двох моделей музею сучасного мистецтва, які вже не один рік обговорюються в українських художніх колах: що вважати сучасним мистецтвом, відколи починати його відлік в Україні — з початку 1960-х, залучаючи до нього всі несоцреалістичні художні явища радянської доби, або з середини 1980-х, з часів перебудови, яка висунула на передній край вітчизняної образотворчості потужне покоління «української нової хвилі», започаткувала нові для України художні практики та сучасні види мистецтва (інсталяції, відео, перформанси, художні акції та ін.), вперше після авангарду початку ХХ століття підключивши її до загальносвітових творчих спрямувань. Саме це мистецтво України привертає увагу на міжнародних виставках в останні десятиліття, саме воно продукує нові творчі пропозиції, явища, тенденції.

Обидві моделі не виключають одна одну. Тим більше, що вітчизняне мистецтво ХХ століття взагалі та його другої половини зокрема фактично не представлене в наших музеях: твори початку століття, славетний український авангард, мистецтво 1920-х років, як відомо, розпорошене по різних країнах, частково знищене радянськими ідеологічними «зачистками», неофіційне мистецтво 1960—1980-х років узагалі й досі не потрапило в сферу музейної систематизації, в Україні немає жодної значної колекції, де були б представлені його провідні художники та програмні твори. Нині під загрозою «випасти з історії мистецтва» знаходиться постмодерністський період вітчизняної художньої культури, що збігся в Україні з роками незалежності, адже і тут багато з програмних робіт уже знаходяться за кордоном або осіли у приватних збірках. Так що ж заважає відкрити в Україні кілька нових музеїв, сформувати кілька великих художніх колекцій, де б нарешті було представлене все різноманіття нашого мистецтва — і вітчизняні версії модернізму середини століття, і концептуалістсько-постмодерні візії останніх десятиліть?

Та, на жаль, справа в даному разі не в цьому. Художній музей сьогодні — це великі гроші, нові приміщення. Це, зрештою, можливість значних державних інвестицій. Тим більше що одним із нагальних завдань нової влади Президентом було проголошене створення «українського Ермітажу», правда, поки невідомо, що конкретно мається під цим на увазі. Тому, користуючись моментом, і розпочалася «боротьба інтересів», у якій О.Петрова намагається зіштовхнути дві недержавні структури — Центр мистецтва «Совіарт» та благодійний фонд В.Пінчука, які задекларували свої наміри щодо створення музеїв сучасного мистецтва. Її стаття містить нищівну критику виставки «Прощавай, зброє!» в старому корпусі київського «Арсеналу». Між тим припинення діяльності мистецького центру в «Арсеналі» вдарить перш за все по мистецтву, художниках та й глядачах, які знову на невизначений час втратять можливість мати хоч якусь більш-менш окреслену експозицію сучасного українського мистецтва.

Що ж, така практика, на жаль, стає традиційною для нашої «художньої спільноти». Можна згадати, як кілька років тому, незважаючи на постійно проголошувані «прагнення до Європи», відбувалися спроби знищити Центр сучасного мистецтва при НаУКМА (заснований Дж.Соросом), який майже десятиліття був єдиною в Україні інституцією, що підтримувала актуальне мистецтво, влаштовувала закордонні виставки українським митцям. В Україні ж, через чвари в середині самої мистецької спільноти, існування сучасного мистецтва подібне скоріш до війни громадянської, в якій участь беруть не стільки «зовнішні» державні структури, скільки внутрішньо-художні угруповання.

Між тим, стаття О.Петрової заперечує власне сучасне тобто актуальне мистецтво. Сучасне мистецтво виступає сьогодні перш за все засобом критики — суспільства, культури, самого мистецтва з його традиціями та стереотипами, воно давно перетворилося на певну «культурну антропологію», чи не єдине в різноманітті теперішнього художнього виробництва звернене перш за все до самої людини, переносячи до художнього простору її особистий, національний, суспільний, психологічний, віковий, гендерний та ін. досвід. Не випадково один з провідних теоретиків сучасної культури Б.Гройс назвав музеї тим місцем, «де мистецтво говорить про нас». У теперішню епоху глобалізації сучасне мистецтво висуває своєю головною категорією «Інше», відмінне, незвичне, розкриваючи найширші можливості для людського самовияву. Може, тому наявність музеїв сучасного мистецтва в тій чи іншій країні є виразним свідченням рівня її демократії. Перед вітчизняним мистецтвознавством та критикою, що хоче відповідати сучасному стану культури, стоїть завдання популяризації нових мистецьких пропозицій, розкриття глядачеві своєрідності його живої, іронічної художньої мови, відкритої до навколишнього світу у всіх його проявах.

На жаль, слід зазначити: недобру послугу виставці «Прощавай, зброє!» зробили й автори статей до її каталогу. Здебільшого вони являють собою «вільний переказ» статей московського «Художественного журнала», у яких тільки підставляються імена українських митців. Тому особливості вітчизняного мистецтва, своєрідність його культурно-суспільного контексту, своєрідність його творів виявилися не тільки не розкритими, а й знеціненими. Через це завдання каталогу по суті залишилося не виконаним, усе звелося до збірки виразного ілюстративного матеріалу.

Так, виставки «Перша колекція» та «Прощавай, зброє!» ще не музейного ґатунку. Потрібно зробити багато уточнень, аналіз, систематизацію, розширення самої колекції і кола її експонентів. Але іншого сучасного мистецтва, крім окресленого ними, просто не існує. Саме твори Браткова і Михайлова, Савадова і Тістола, Соломка і Цаголова, Маценка і Гнилицького, Скугаревої, Чічкана, Процента, Ганкевича, Цюпка, Чайки, Марченка, Солонського, Сагайдаковського, Панасенка, Катчука, Панича, Мамсикова, Мігаса, Макова, Лисовського, Колодія, Трубної, Ройтбурда, Кожухаря, Ковача, Керестея, Кавсана, Гусєва, Кашимбекової та ще небагатьох інших визначають його спрямування в Україні. Адже кількість митців, що працюють у царині актуального мистецтва, досить обмежена. Та саме в цьому контексті, як засвідчила експозиція в «Арсеналі», нового значення набули і твори Сільваші, Криволапа, Животкова, Кривенка, Бовкуна, Будникова, О.Бабака, виявивши їхній актуальний художній зміст, що виходить за межі суто естетичних уявлень, пов’язаний скоріш із переосмисленням кордонів звичної «живописності». До речі, навіть такий штучно скомпільований і надуманий твір, як «Жорна часу» Сидоренка, поряд з чудовим відеофільмом Катчука та Кашимбекової «Flash-рояль» набув якоїсь внутрішньої складності та певної образної переконливості. То чи варто закривати «Арсенал» для сучасного мистецтва?

Програма «Український Ермітаж» має сьогодні в Києві дуже широкі можливості: необхідно нарешті добудувати виставкові зали на Інститутській, відреставрувати та представити в музейних експозиціях твори 1920—1930-х років, що гинуть сьогодні, як засвідчила свого часу виставка «Репресовані полотна», в хранилищах Національного художнього музею, зробити «Український дім» справжнім музейно-виставковим комплексом в центрі нашої столиці, зрештою — побудувати нові музейні споруди, які б відповідали не тільки сучасним вимогам експонування й зберігання творів, але й уявленням про саму сучасну архітектуру. Свого часу глава Київського управління культури пан О.Биструшкін висловлював бажання створити в столиці України міську галерею із постійною експозицією та колекцією творів. Чи не варто тепер втілити цю мрію в життя? На щастя, ми маємо мистецтво і художників, лише не вміємо їх цінувати й гідно представляти у своїй країні та за її межами.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво