Букет «Содому» від Олеся Ульяненка: злочини в сюрреалістичних тонах - Культура - dt.ua

Букет «Содому» від Олеся Ульяненка: злочини в сюрреалістичних тонах

7 вересня, 2012, 13:10 Роздрукувати Випуск №31, 7 вересня-14 вересня

Простіше сказати, який «гріх» майже не трапляється на цих сторінках, — надмірне вживання алкоголю. Дрібниця на загальному тлі.

Улітку «Квіти Содому» Олеся Ульяненка вперше опубліковано окремим виданням. Доля роману, втім — як і більшості книжок письменника, складалася драматично. Текст був написаний у середині 2000-х. Згодом першу частину намагався надрукувати один зі столичних часописів, і справа закінчилася скандалом. Лише сьогодні, за два роки після смерті автора, ми маємо змогу ознайомитися з цим кримінальним трилером у повному обсязі. 

Чому, власне, важливі подробиці оприлюднення однієї з понад двадцяти написаних Ульяненком книжок? Тому що на час створення «Квітів…» уже існувала Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі. Тому що вже тоді в переліку її основних завдань значилося «проведення експертизи продукції… сексуального чи еротичного характеру», а її рішення були «обов’язковими для розгляду центральними і місцевими органами влади». Тому що, якби книжка побачила світ одразу після написання, звинувачення, котрі пізніше пролунали  на адресу роману «Жінка його  мрії» («Художня майстерність,

мовна виразність автора може сприяти спонуканню негідних інстинктів у читача…» — висновок НЕК №33Е), цілком імовірно, вдарили б саме по «Квітах…». З огляду на зміст — чи не найбрутальнішому творі Ульяненка.

У строгій відповідності до назви, де містяться алюзії і на Старий Заповіт, і на «120 днів Содому» маркіза де Сада, і на стрічку П’єра Паоло Пазоліні «Сало, або 120 днів Содому», і на похідний від наймення легендарного біблійного міста термін, що означає девіантну поведінку, — змалювання відхилень від норми тут не бракує. В експозиції: убивство, розчленування, побиття, зґвалтування; далі інцест, дітовбивство, крадіжки, жебрання, проституція, зоофілія, наркоманія, ворожіння на свинячих тельбухах, педофілія, оскоплення, груповуха. Повний перелік наводити нема сенсу. Простіше сказати, який «гріх» майже не трапляється на цих сторінках, — надмірне вживання алкоголю. Дрібниця на загальному тлі. 

Ульяненкові «Квіти…» виростають на ґрунті вбивства в сюрреалістичних тонах: придуркуваті кілери Макс і Лу замочили депутата-бандюка Тоцького, та, позаяк замість пляшок із кислотою взяли оліфу, мусили порубати труп на шматки, запхати до коробки й винести, щоб хоч якось здихатися тіла. А ще — замовниця душогубства Мама наказала знайти загадкові картриджі, на що, як ви здогадуєтеся, ці романтики ножа та сокири не спромоглися. А ще — до хати раптом увійшла коханка Тоцького Фанні: її недоречна поява спричинила в одному з фігурантів шквал емоцій, які вилилися в акт, що визначається статтями 152 — 153 Кримінального кодексу України. А ще — після того, коли ця юна леді очуняла, вона чи не відразу знайшла своє кохання. 

Здавалося б, старі пісні на новий копил. Ті ж, відомі за попередніми романами «Сталінка», «Дофін Сатани», «Серафима», «Там, де Південь» etc., герої-маргінали: вони як не душать сусіда, то тихо пудять собі в штани, як не стріляють по перехожих, то вигадують такі сексуальні вправи, що й бунтівний маркіз позаздрив би. Ті ж звичні для авторського репертуару додаткові елементи, що перетворюють чистий трилер на гібрид детективу, містичної драми та хорору. Ті ж яскраві поетичні Чбрази («чорні п’явки злиплого волосся», «пульсуючі вени колій», «небо дієтичного кольору» etc.) поруч із контрастним малюнком урбаністичного дна й водночас низкою казусів («вулиця Заньковецького», «у мене пішли шалені гроші» тощо). Ті ж прийоми відсторонення, коли письменник ніби перебуває за межами ним же зображеної битви зла зі ще гіршим злом, по «той бік» власних героїв та їхніх ницих діянь. Рідкісне саме для сучасної вітчизняної літератури небажання, показавши «реальність» (а не зворот життя), залишитися в ній невпізнаним. 

Утім, між «Квітами…» і, зокрема, «Знаком Саваофа» та «Жінкою його мрії» — дистанція величезного розміру. І криється вона в жорсткому структуруванні матеріалу. За формою роман подібний до сонати — хоча б бетховенської «Апасіонати». Першу частину виконано в темпі allegro assai («досить швидко»): про те, хто, що і з якої причини робить або має намір учинити, навперейми, але чітко дозовано розповідають головні герої — Макс, Лу, Мама, Алекс, Фанні, Лу, Алекс, Фанні, Мама... Кожен голос веде свою партію й водночас доповнює загальну картину, яка завдяки цьому складається у виразний сюжет. 

Друга частина — andante con moto («не поспішаючи»), в якій право висловлювання делеговане Алексові, і він таки не кваплячись викладає власну, «містично-філософську» версію тих або інших фактів, змішану з його ж видіннями. 

Третю частину — allegro non troppo («швидко, але не занадто») — цілком контролює Фанні. Й нарешті ми дізнаємося, що ж «насправді» трапилося, з яких причин постраждав нещасний Тоцький і хто замислив страшну помсту.

Загалом, ось що відрізняє романну Подію під побутового випадку чи історичної хронології — об’ємність, нелінійність, багатовимірність. Усі точки зору мають право на існування, і кожна з них по-своєму і правдива, і ні. І ось чому будь-які «експертні» висновки та закиди щодо аморальності (певного тексту, наприклад) у художній царині безглузді: письменницька вигадка якщо до чогось і примушує, то, швидше, до роздумів (якщо не йдеться про суто гедоністичну забаву — насолоду від читання), ніж до виявлення «негідних інстинктів».

А в творах Ульяненка, і, зокрема, «Квітах Содому», є над чим подумати. Письменник неодноразово наголошував на реалістичності своєї прози і, з перспективи сьогодення, здається, не помилявся. Його романи населені істотами, тільки зовні подібними до людей; завдяки своїй культурній та духовній незайманості вони позбавлені елементарних цивілізаційних ознак, і вкладати їх у прокрустове ложе етики — те саме що пояснювати канібалові тонкощі вегетаріанської кухні. 

Проте хіба такі чужі нинішній українській дійсності всі ці божевільні, покидьки, шльодри, вуркагани, сутенери, бестії, стукачі та психопати? Хіба не їхні прототипи видираються на політичний олімп, ґвалтують і вбивають, дають і беруть хабарі, виголошують проповіді, ухвалюють закони, щоб завтра ж їх свідомо порушувати? На сучасні вади суспільства Ульяненко дивився напрочуд тверезо — як і його колеги з когорти «жорстоких талантів»: Луї-Фердінанд Селін, Чарлз Буковскі, Вілл Селф, Жорж Батай, Юрій Мамлєєв. І, схоже, цей погляд актуальності, а заодно — й зацікавленості аудиторії, не втрачає. Протягом 2011—2012 років вийшли друком збірка інтерв’ю «Олесь Ульяненко. Без цензури» (К.: Махаон); збірка спогадів про літератора «У знятому на плівку дні» (К.: Укр. пріоритет); роман Надії Степули, в якому накреслено творчий портрет письменника, «Небо (не)сподіване. Все (і) ніщо» (К.: Ярославів Вал); «Квіти Содому» (Х.: Фоліо). Ще дві книжки — перевидання роману «Жінка його мрії» та «Ангели помсти» — будуть оприлюднені у вересні. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво