Будні та свята позаконкурсного життя. Постфестивальні нотатки

Оновлений «Кінотавр», відмовившись від проведення Міжнародного конкурсу, зосередився на вітчизняному кіно. Нова концепція висуває на перший план завдання впровадження виготовленої кінопродукції у прокат. Факт значного зниження загального рівня культури, на жаль, уже не потребує доказів, і зросле кіновиробництво мимоволі (або ж усе прорахувавши) йде на поводі у глядача, готового платити гроші за квитки в кінотеатри. Це, безумовно, позначилося на формуванні конкурсної програми, про яку ми говорили в минулому номері «ДТ». Дещо інші якісні критерії було застосовано при доборі позаконкурсних програм.

«Шанс» дав можливість фільмам, які з різних причин не ввійшли до конкурсу, «показатися» професіональним глядачам.

— Ми не хочемо оцінювати ці фільми, — наголошує куратор програми, кінокритик Андрій Плахов, — просто хочемо дати їм шанс бути показаними на найбільшому національному фестивалі, куди приїздить також велика група експертів і практиків із-за кордону, включаючи покупців і фестивальних відбирачів. У кожного фільму своя доля, а наша мета — підштовхнути її, дати шанс реалізуватися. А раптом вона виявиться щасливою?

У цій програмі було п’ять стрічок, різних за жанром і художніми особливостями — від мелодрами та чорної комедії до трилерів, драматичних або з елементами романтики. Чотири з них — дебюти. Всі, крім претензійної чорної комедії з елементами еротики, що мала назву «Манга» (режисер Петро Хазізов), — справедливості заради треба відзначити операторські знахідки (Андрій Макаров), — зроблені за участі Міністерства культури або Федерального агентства з культури та кінематографії. І як тут не позаздриш білою заздрістю?! «Аксакал» у цій компанії — Олена Ніколаєва. Її «Попса», знята за міцненьким сценарієм Юрія Короткова, — дуже адаптована історія провінційної Попелюшки, котра намагається зробити кар’єру в настільки привабливому здалеку світі шоу-бізнесу. Завдяки цілому розсипу популярних артистів — від Тетяни Васильєвої, Валерія Гаркаліна та Всеволода Шиловського до Ольги Дроздової із Дмитром Пєвцовим — картина ця викликала інтерес у представників ТБ. На ці імена напевно «клюнуть» рекламодавці.

Цікавою, але небеззаперечною здалася робота Сергія Потьомкіна, яку він презентував ще на минулому «Кінотаврі», «Місто без сонця». «Героя нашого часу», талановитого художника-наркомана, грає в ньому Сергій Безруков.

У програмі «Кіно на площі» було показано картини, які «пробував на зуб» широкий глядач. Ця вдячна п’ятитисячна аудиторія з однаковим ентузіазмом аплодувала «Єралашу» та його незмінному директору Борису Грачевському, Любові Казарновській у неоверсії «Без вини винуватих», хвацько виписаній Георгієм Данелія і Рустамом Ібрагімбековим (фільм «Ганна» Євгена Гінзбурга), та Євгену Миронову в його не найбільш вдалій роботі, яка вже була в прокаті («Втеча» Єгора Кончаловського).

«Кінотавр-2005» інтенсивно працював і відпочивав, надаючи перевагу здоровому способу життя, який сьогодні набуває популярності. У рамках фестивалю відбулося кілька круглих столів, найцікавішими з яких здалися «Хто замовляє музику? Глядач чи продюсер» і «Скільки коштує зірка». Перший, безумовно, прикрасив своїм ведінням Данило Дондурей, головний редактор часопису «Искусство кино». На його тлі інші учасники дискусії мали вигляд досить блідий й непереконливий, хоча й були багатослівними. Вони здавалися не- готовими до серйозної розмови, «розтікалися мислію по древу», відволікаючи увагу на себе від безпосередньої теми. Другий круглий стіл, схоже, поклав початок тихій війні продюсерів з акторами, де перші вважають, що бюджети картин зростають через непомірні апетити зірок.

Між переглядами, дискусіями, прес-конференціями та численними інтерв’ю учасники і гості азартно вигравали кубки та заохочувальні призи в турнірах із великого тенісу та пінг-понгу. А пізніми вечорами в затишній «Ротонді» на березі моря, оточені численними телекамерами, на авансцену подій дня виступали критики. З раунду в раунд вони грали у словесний пінг-понг, що мав назву «Кіноринг», де обговорювали конкурсні стрічки попереднього дня. Вже всебічно обговорених, похвалених і полаяних на денній прес-конференції творців картин судили «активісти» з кола критиків, призначені ними ж у прокурори, судді й адвокати. Або викликали на педагогічну чи вчену раду — залежно від тематики фільму, — що складалася з тих самих персон. Якщо це була гра, то їй бракувало легкості та здорового гумору, що був би цілком доречний у цьому жанрі. Занадто серйозно ставився до себе кожен із учасників «Рингу». Напевно, варто подумати про форму таких, безумовно корисних, корпоративних зібрань, щоб вони не повторювали робочі моменти прес-конференцій.

Найуспішнішою кіноподією фестивалю виявилися, на мій погляд, спеціальні покази. Про «Сонце» Олександра Сокурова читачі вже знають із матеріалів «ДТ». На новій роботі Рустама Хамдамова «Вокальні паралелі», сценарій якої написаний режисером у співавторстві з Ренатою Литвиновою, мені хочеться затримати вашу увагу. «Кінотаврці» були першими глядачами цієї стрічки, робота над якою тривала дев’ять років. Надзвичайний за своєю красою та енергоємністю робочий матеріал довго лежав у коробках через відсутність фінансів. Утілити первісну ідею в життя взялися продюсер Денис Євстигнєєв і незрівнянний майстер монтажу Іраклій Квірікадзе, яким удалося створити дуже цілісне, напрочуд гарне, візуально та звуково вишукане кінодійство, визначене авторами як фільм-концерт. У картині звучить музика Верді та Пуччіні, співають солісти з чарівними голосами, із задоволенням включаючись у невластиву оперним примам гру. Є примхливо-жорстока, холодна красуня-ведуча, одягнена в незвичайне, не прив’язане до часу вбрання. На перший погляд, відсутній сюжетний каркас. Дійство перетікає з неозорих просторів казахських степів до юрти, де сусідять старі люди, діти і тварини, прекрасне сопрано підноситься до негодящої стелі промислового довгобуду. Вигадливі костюми та грим прикрашають чарівну Віолетту, а чудовий дует затихає, відлітаючи вдалину на стародавньому фанерному літаку... Глибоко філософська кінопритча про несумісність побуту та високого мистецтва, що здатна зворушити й крижане серце, звісно, то є кіно не для всіх. Та як хочеться, щоб його побачили ті, кому таке кіно необхідне.

Ось і закінчився «Кінотавр» нового стилю, фінал якого було прикрашено античними смолоскипами, що палали біля моря, приголомшливим феєрверком над ним і пляжем, вистеленим свіжоскошеною травою. Гарно. Модно. Вишукано. І дуже хочеться, щоб бізнесові амбіції організаторів фестивалю були підтримані високою духовністю та душевністю гарного кіно. Це неодмінно буде затребуваним і принесе щедрі плоди всім.