Бронзовий птах зі світлою відзнакою. Доля Марії Капніст — готовий сценарій для фільму жахів - Культура - dt.ua

Бронзовий птах зі світлою відзнакою. Доля Марії Капніст — готовий сценарій для фільму жахів

11 листопада, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 11 листопада-18 листопада

Марія Капніст, акторка унікальної зовнішності, яку кіноглядачі відкрили для себе за фільмами «Рус...

Невпізнана Капніст
Невпізнана Капніст

Марія Капніст, акторка унікальної зовнішності, яку кіноглядачі відкрили для себе за фільмами «Руслан і Людмила», «Бронзовий птах», «Олеся», «Шанс» і багатьма іншими, прожила хоч і довге, але неймовірно мученицьке життя: табори, втрачене кохання, народжена в пеклі дитина... Плутанина в її документах чревата частими непорозуміннями в датах: коли народилася, скільки років провела в сталінських таборах... Є підстави думати, що саме 2005-го їй виповнилося б 90. Втім, деякі біографи припускають, що вона народилася раніше... Ці монологи, далекі від ювілейної патетики — данина пам’яті Марії Ростиславівни, із якою пощастило дуже тісно спілкуватися в останні роки її життя.

Досі бачу, як Капніст біжить по алеї бульвару Шевченка... І мрію, щоб у цьому ширянні її увічнили в бронзі десь неподалік Владимирського собору. З цим собором у неї давній зв’язок: батьки Капніст внесли свою лепту в його спорудження. Про це Марія Ростиславівна прохопилася, коли ми випадково зустрілися в тролейбусі.

А познайомилися ми 1961 року на зйомках фільму «Дмитро Горицвіт», за романом Михайла Стельмаха. Незабаром ми знову опинилися разом на Одеській кіностудії у фільмі «Квартет Гварнері».

Вона мені видалася незвичною... Хоча виснаженою вона в ту пору не виглядала. Це художниця Голімбієвська, котра на два роки дала притулок Капніст у себе, застала її в Криму блідою, висушеною, із чорними лунками нігтів. Тоді на тлі відпочиваючих графиня після рудників являла собою незрівнянну фактуру. Пройти повз неї і не здригнутися було неможливо. А тоді ж їй було всього п’ятдесят два: вже в сімдесят вона виглядала на всі сто. Режисер Віктор Гресь, дивлячись на неї, хотів зняти фільм «Стара Ізергіль» за Горьким.

Художниця розповідала, що була вражена, як довго не вимивалася вугільна пилюка з пор і зморщок обличчя. Значно довше вона не хотіла виходити із дрібних складок на кистях рук. А «жалобний» ободок на пальцях навколо нігтів тримався роками.

Збоку здавалося, що у Марії Ростиславівни не було комплексів. Вона завжди робила те, що відчувала. Поняття «час» втратила. Могла запросто явитися в гості о першій-другій годині ночі. Могла глянути на стороннього і почати віщувати як віщунка. Вона зверталася із запитаннями до тварин, була ніжна навіть із тарганами. Щоправда, особливий привілей у неї мали квіти. Ніколи не проходила повз в’янучу викинуту квітку. Приносила додому, відрізала голівку і клала у воду. У неї у ванній часто плавали квіти. Ще шокувала перехожих, що тримали в руках букети. Нахилялася й починала розмову з квітами, немов вони були її давніми знайомими. На позір вона справляла враження надтовариської і говіркої дами. Але варто було порушити не ту тему, відразу замикалася або відволікалася.

Якось у неї в домі я зустріла особу зі спорідненою їй манерою поведінки. І заніміла на порозі... На мене дивилася імператриця, породиста стара баба з гравюр минулого століття. Капніст тихенько підштовхнула: «Раєчко, знайомтеся, мадам Колчак». Мадам Колчак взула щось схоже на шкільні туфлі, і ми вирушили в парк. Заклавши руки за спину, мадам Колчак постійно відштовхувала нас убік, намагаючись окреслити тюремне коло. Наша прогулянка була схожа на арештантську. Розмовляли тихо, напівфразами, але нічого суттєвого не запам’яталося...

У Марії Ростиславівни була виточена фігура. Ми разом ходили в танцклас при студії кіноактора. Після динамічного навантаження, коли всі вже важко дихали, вона ще примудрялася робити кульбіт. І це в шістдесят п’ять років! Вона ніколи не переставала стежити за собою і займатися йогою. При цьому вдягалася екстравагантно. Зовсім не тому, що у неї не було в що... Їй багато дарували художники: і оригінальні авторські шарфи, і в’язані речі, і прикраси. Тільки все, що до неї приходило, так само легко вона роздавала. Скільки разів я її вмовляла: «Цю спідницю носити вже не можна!» Вона тихенько дивувалася і робила по-своєму. Чалма — її рятівний маневр, коли квапишся і немає часу на зачіску. А Марія Ростиславівна квапилася завжди. Крім того, чалма — стимул тримати високо голову.

Попри те що Марія Ростиславівна завжди поспішала, вона вічно спізнювалася. Їй спеціально казали на півгодини раніше, щоб вона хоч якось устигла. Одного разу я проводжала її на вокзал і була присутня при зборах. У неї була маленька вишнева валізка, в яку поміщався весь її скарб. Як на зло, її не виявилося на місці. Вона почала кликати валізку, начебто та могла їй відповісти. Тоді актриса схопила зі столу скатертину, повкидала в неї всі свої «вбрання» і зав’язала вузлом. На вокзалі цей складний вузол довелося розв’язувати — не могла знайти квиток. Потяг набирав ходу, а ми закидали спочатку її, потім вузол...

Ще у неї був... свій лицар. Її опікало багато доброзичливих людей. Іполит був її ключником. Вона вічно губила ключі. Тому друга пара зберігалася у нього. Йому ж досить часто доводилося викручувати і вставляти замки, коли вже з ключами наставала повна безнадія. Він далеко від неї жив, але прибігав безвідмовно. Якось їй терміново потрібно було відбути до Одеси. Вони разом прилетіли на вокзал. Лицар поспішив за квитком. На пероні вони побачили одне одного, коли поїзд вже рушив. Іполит на бігу махав здобутком. Капніст кивнула провіднику і заскочила ледь не в останній вагон. Іполит у той, який був йому ближчим. Вони зустрілися в середині поїзда. Зістрибнути «лицар» уже не міг. Як вони сховалися, не знаю, тільки прокинулися в повній тиші, у тупику. Пішки по рейках добиралися до одеського вокзалу.

…Усе, що стосується Капніст, вражає. Життя її предків овіяне легендами. Її доля — пекельна боротьба. Зовнішність — містична, чаклунська, а душа і сутність... Адже вона до останнього залишалася в чомусь непристосованою, довірливою як дитина. Одну кумедну історію мені розповіла її дочка Рада. Якось Марія Ростиславівна приїхала до неї в Харків. І забула в поїзді ту саму вишневу валізку. Вона спохопилася не з приводу своїх туалетів, а засмутилася, чи не зникла разом із валізою ікона роду. Козильщанська ікона Божої Матері, котра, як вона вважала, не раз рятувала її від смерті. Вона зателефонувала в Київ, і коли з’ясувала, що ікона вдома, заспокоїлася. Я ж підійшла до провідника в надії, що її нехитрий скарб нікому не потрібен. Раптом знайдеться. Графиня їздила тільки плацкартою. Незвичну пасажирку запам’ятали, але валізки не знаходили. Нашу розмову почула інша пасажирка. Вона й відшукала маленьку валізку. Забрала її Рада. Мами вдома не було. Мала бути в церкві, припустила дочка, і не помилилася. Попросила монашку, щоб та тихенько підклала мамі пропажу, коли та молилася. Скільки було радості. Вона всім розповідала, що Боженька послав її.

Або історія її кохання... Коханий, можна сказати, врятував її від голодної смерті. Він один протягом усіх її етапів розшукував, не боючись, що підтримує «ворога народу», посилав сухофрукти, цибулю, часник, картоплю, консерви. З неї ж перший час знущалися кримінальники, розуміючи, що ця панянка — інтелігентка. Плювали в їжу, після чого вона не могла до неї доторкнутися. А історію з Георгієм вона якось розповіла журналісту, і відтоді не приховувала. Щоправда, у самої історії з’явилося кілька романтичних інтерпретацій. У в’язниці не було дзеркал і своєї зовнішності вона не усвідомлювала. Адже тривалий час не бачила не те що себе, а сонячного світла. Каторжники опускали одне одного в шахту в бочках рано-вранці і пізно вночі витягали. Якось за відсутності начальства її друзі за нещастям витягли її раніше. Вона була вагітною. Капніст вийшла на поверхню і вирішила... що осліпла. У першому-ліпшому дзеркалі, котре трапилося на її шляху, вона спочатку не впізнала себе, нажахана вирішила, що в ньому... стара баба.

Тому коли Георгій на спустілому пероні протягнув їй квіти зі словами: «Вас ніхто не зустрів і я нікого не зустрів», вона вже розуміла, що змінилася до невпізнанності. Спочатку промовчала, але коли відчула, що втрачає його, не витримала. І вслід гукнула: «Юл!» Так його називали в дитинстві. Він обернувся, і на його обличчі вона прочитала жах. Надалі, хоч би скільки Георгій пропонував з’єднати їхні долі, відповідала: «Дякую, але тоді ти був щирим».

Є фільм, який зняв про неї документаліст Василенко. Георгію 86 років. Від красеня залишився тільки зріст і незвичайно свіжий блакитний колір очей. А вона все ще побивається: «Подивіться на нього, який вродливий, ну таких же тепер немає». Кокетувала з ним до останнього...

У таборі, як відомо, вона також зустріла каторжанина-шляхтича.

І дочці вона довго про батька не розповідала: «Ти у мене вогненна». І раптом якось у слова «вогненна» з’явився інший зміст. Вона пасла худобу. Обличчя вимазане сажею, щоб не привертати уваги. Степ охопила пожежа, а поруч ані душі. Аж раптом звідкись узявся такий же пастух на коні. Кинувся у вогонь і врятував її. Як вони там могли в подальшому зустрічатися — загадка. Капніст стверджує, що він виявився не тільки героєм, а й титулованою особою. Вона в цьому побачила знак долі і з вдячністю його прийняла. А те, що їх розлучили, дізнавшись, що ув’язнена вагітна, в це легко повірити. Більш неймовірним виглядає те, що жінці, працюючи на рудниках, вдалося виносити й народити нормальну дитину. На це вже точно воля Божа!

Відомо, що Рада спочатку не визнала Марії Ростиславівні за матір. Та й потім, коли мама стала відомою, коли їй повернули графський титул, вони не жили разом. Хоча, звісно, про це говорити боляче... Адже вона сама віддала дочку, щоб врятувати їй життя, коли отримала другий термін. Але Рада звикла до жінки, яка її ростила. Називала її мамою. І раптом з’являється «самозванка» у лахмітті... Будь-яка дитина закричить: «Ти не моя мама!» Та й сама Марія Ростиславівна розуміла, що не можна забирати дитину в нікуди. У неї ні роботи, ні даху над головою не було.

Останні роки вона, звісно, потребувала догляду. Марія Ростиславівна звикла голодувати. Іноді просто забувала поїсти. У неї увесь час підгоряли каструльки. Їй пропонували переїхати в будинок ветеранів сцени. Але вона трималася за квартиру на вулиці Кавказькій. Хотіла хоч щось залишити дочці в спадщину. Прикро, що і досі вулицю, на якій вона жила, не перейменовано на Капніст. А на будинку і досі не з’явилася меморіальна дошка. (Вона по суті вже готова. Скульптор Валентин Зноба ліпив із натури її погруддя).

…Розповідали, що, коли помер Георгій, життя втратило для неї сенс. Кажуть, що вона навіть хотіла втопитися. Розгублена, йшла в глибину моря, поки з берега її не гукнули. А на останньому своєму дні народження вона сказала мені: «Раєчко, наступного року мене, напевно, не буде, але знайте, що я з вами». (Якось вона послизнулася неподалік дому і потрапила з травмою спочатку до лікарні, потім до санаторію. А вона ж так любила дарувати пророчі жайворонки у свій день народження. Це залишилося у неї з часів таборів. Там записочки вона ховала в хлібну балабушку. Пізніше, на свободі, пекла печиво у формі пташки. Про це вона любила розповідати: що кому попалося і що здійснилося. При мені Ліна Костенко витягла: «Твою роботу за тебе ніхто не зробить». Я знаю сімейну пару, якій попалося: «А щастя поруч». Вони познайомилися вже на дні пам’яті. Я цю традицію вперше підхопила за її життя. Тексти записочок збереглися, і я продовжую традицію).

Але як вона танцювала у свій останній день народження, а наостанку пророче обіцяла: «Не може ж бути весь час погано, потерпіть, буде добре».

Та померла вона не своєю смертю. Нещасний випадок...

Того дня вона встигла попрощатися з дорогими їй місцями. Прийшла в Будинок кіно. Працівниця згадувала, що, йдучи, вона кілька разів поривалася зайти в Червоний зал. Коли вже втретє та нагадала акторці, що зал закрито, їй здалося, що Капніст сама не своя. Після цього Марія Ростиславівна поїхала на кіностудію ім. Довженка, обійшла всі павільйони, зібрала оберемок осіннього листя і, переходячи дорогу, потрапила під автомобіль...

…Вона ще в «швидкій» шепотіла: «Водій не винний...»

Напевно, не винний. Треба знати Капніст: у такий момент думати про водія... Вона ж ніколи не користувалася підземними переходами, ліфтами, метро. Все це нагадувало їй... шахту.

І померла багатостраждальна графиня не від ран — від набряку легенів. Легені виявилися найслабшим її місцем. Рада була в ці дні поруч. Коли я прийшла, слів розібрати було вже неможливо. Але вона схвильовано щось дуже швидко говорила. Усі знали, що вона мріяла бути ближчою до свого славетного предка, Василя Капніста. Її прах спочиває на Полтавщині, як вона і заповіла, неподалік маєтку. Сам музей знаходиться в одній із хат. Адже маєток Капністів розібрали на цеглини за радянських часів. Від нього залишився тільки фундамент. А з цегли згодом побудували водокачку...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво