Брати Капранови: «Щоб допомогти книжці, не потрібно змінювати Конституцію» - Культура - dt.ua

Брати Капранови: «Щоб допомогти книжці, не потрібно змінювати Конституцію»

25 лютого, 2011, 13:59 Роздрукувати Випуск №7, 26 лютого-4 березня

Тепер у нас на все є відповідь: криза. Можна не питати, чому зростають ціни, падає якість, щось узагалі зникає в сірій безвісті, а щось так із неї й не вигулькнуло, незважаючи на наші сподівання.

Тепер у нас на все є відповідь: криза. Можна не питати, чому зростають ціни, падає якість, щось узагалі зникає в сірій безвісті, а щось так із неї й не вигулькнуло, незважаючи на наші сподівання. Тепер можна навіть не питати українського видавця про світле майбутнє української літератури, — в найкращому разі, ви отримаєте відповідь дотепну, але навряд чи вона виявиться ще й оптимістичною. Втім, попри все, місце сподіванням є завжди. На російському ринку також криза, отже, виник певний шанс для вітчизняного виробника, який звик картати за свої негаразди російських гігантів індустрії. Може, врешті-решт, з’явиться якісна українська жанрова література? Про це наша розмова з письменниками та видавцями Віталієм і Дмитром КАПРАНОВИМИ.

— Українська література, так склалося, завжди залишалася некомерційною. Комерція — це в Росії. І комерційний сегмент українського ринку — також є частиною російського. Там грають потужні гравці, в яких найуспішніші українські видавництва ховаються у нагрудній кишені. Навіть видавництва, за нашими мірками, великі й потужні — масштабу КСД («Клуб сімейного дозвілля»). Якщо ми не покладемо край тотальній окупації нашої країни російською книжкою, якщо ми не перестанемо бути частиною російського літературного ринку, — ми й далі видаватимемо книжки для людей з особливими потребами. Як-от потреба читати українською. Чому раптом людина має читати українською? Бо є в неї такий бзик. Люди з бзиком і будуть нашими читачами. А скільки їх в Україні? Ми видаємо інтелектуальну, нішеву, особливу літературу, — тут ми можемо навіть дати фору росіянам. У нас книжка, література — не промисловість. Тому в нас і в літератори йдуть тільки ті, хто інакше не може. В Росії натомість пишуть за гроші. Тому ми варимося в некомерційній літературі — це наш спосіб існування.

— У вас немає відчуття, що це спосіб існування невдах?

— Так, невдах. Або божевільних — таких, як ми.

— Гаразд, хай наша доля — некомерційна книжка. Але й у жанровій літературі є власні некомерційні ніші — у тій-таки фантастиці.

— Так, є певна кількість людей із завищеними вимогами, які не вдовольняються тим, що хаває масовка. Але скільки людей із завищеними вимогами захоче читати, скажімо, кіберпанковий роман — небанальний, ідеально зроблений — українською мовою? П’ятдесят? Сто? Видавець не заморочуватиметься з книжкою, в якої всього сотня читачів. У Росії з цим простіше — в них більше споживачів, і серед них на всьому пострадянському просторі, який здатен читати російською, знайдеться дві-три тисячі тих, хто купить таку книжку. Але й вони не заморочуються — тому що не звикли працювати в загалом комерційному жанрі фантастики на таку мізерну аудиторію. Краще вони видадуть чергову масову жуйку.

— Тобто ми не можемо розраховувати на задоволення своїх особливих потреб у цій галузі?

— Завтра — можливо. Сьогодні — ні. З однієї простої причини — в Україні майже не видаються книжки. Сьогодні перестали видавати молодих, відкривати нових авторів. А це означає, що завтра в нас не буде письменників.

— Це остаточний вирок? Чи можна ще щось зробити?

— Наша попередня влада залишила нас сам на сам із нашими проблемами, — гуманітарний віце-прем’єр займався виключно футболом. Коли вдарила криза 2008—2009 років, у держави були механізми впливу на ринок. Але нічого так і не було зроблено. Далі нас захопила криза, потім вибори. А тепер усе завершилося благополучно: ніякого віце-прем’єра з гуманітарних питань в нас немає, комісії немає, книжок загалом також немає. Тобто і проблеми немає. А нам не були потрібні — й не потрібні тепер — гроші від держави. Держава могла задіяти негрошові механізми, але вона того не зробила, і тому ми потрапили у таке невеселе становище.

— Які — негрошові?

— Наша перша і найбільша проблема — маленька кількість книгарень. Гроші на видання книжок будуть, якщо буде в країні нормальна мережа розповсюдження книжок. Нам не потрібні мільярди. Книжка — це довгострокові, але невеликі вкладення. Коли тільки почався погром усіх культурних закладів — у тому числі книгарень, — ми зібрали збори «Україна — зона культурного лиха», звернулися до Кабміну, який невдовзі очолила Юлія Володимирівна, з проханням видати постанову Кабміну, якою нормувати кількість книгарень на кількість населення. Документ вийшов — але не у вигляді постанови, а у вигляді розпорядження. А розпорядження, знаєте, — це така форма прохання, ніхто за невиконання по голові не дасть. У нас формально є норми кількості закладів культури на душу населення, і, не здивуємося, якщо навіть є статистика, яка цим нормам відповідає. Але це фікція. Ми з вами знаємо, що на весь Київ — 15 книгарень. За «совка» було близько ста.

— Це торгівля, комерційна галузь — до чого тут держава?

— Ми просто не вміємо торгувати, так? Добре, ми ідіоти. Візьмімо Росію — там усі розумні. І бізнес у них, і видавці — всі багаті. Але ось вам інтерв’ю з директором магазину «Москва», в якого 15% усіх книжкових продажів у Москві. Вона стверджує, що книжкова торгівля не витримує конкуренції з будь-яким іншим бізнесом. На місці книгарні будь-що інше даватиме вищий прибуток, ніж книгарня. Книжковий бізнес не є такий самий, як решта бізнесів, — тому книготоргівля потребує протекторату влади. Інакше книжка зникне. Тобто вони такі самі дурні, як і ми, і так само, як і ми, не вміють видавати й продавати книжки? Ось іще приклад. Були ми у Будапешті, зайшли у великий торговий центр. На вході — книгаренька, далі — ще одна, далі — величезний книжковий супермаркет. Запитуємо нашого польського консультанта: чому так? Закон такий? Ні, каже, це свідомість господаря молу: він зацікавлений у тому, щоби людина, котра туди зайшла, знайшла там для себе абсолютно все — у тому числі книжку. І господар встановлює диференційовані орендні ставки — бо не можна рівняти ювелірний салон із книжковою крамницею, це бізнеси різного рівня. Це не за законом — це за розумінням. Повернімося до Києва. Де книгарні? В центрі самі бутіки!

— Може, наші власники торгових центрів просто не здогадуються, що на світі, крім крутих тачок, золота і хутра, є ще й книжки?

— Треба натякнути! Хто заважає віце-прем’єру викликати їх до себе на приватну розмову і сказати: пацани, майте совість. Це не буде законодавчий вплив, але, гадаю, пацани послухаються. У нас є орган, який розробляє нормативи щодо кількості закладів культури, — Міністерство культури називається. То де нормативи? Ми не знаємо, скільки повинно бути бібліотек, то що казати про комерсантів — продавців книжок? Гаразд, ви не в змозі виконувати свої безпосередні державні функції з регулювання — то хоча б поговоріть з людьми і вирішіть ці питання «на авторитеті». Щоб допомогти книжці, не потрібно змінювати Конституцію. Щоб на вулицях почали прибирати, її також не потрібно змінювати — хоча нас намагаються переконати у протилежному. Є багато можливостей вплинути на ситуацію просто за рахунок авторитету. Викликати голів облдержадміністрацій і сказати: ми включаємо кількість книгарень у загальні показники соціального розвитку регіону. Як ви це зробите — нас не стосується. Відкрийте мамі/дружині/бабусі книгареньку — хай стоїть за прилавком.

— І вони продаватимуть у себе російські книжки — бо ті комерційно успішніші.

— Гаразд, викликати на розмову російських видавців і сказати: ви друкуєте свою Донцову у Твері і везете її в Україну у вагонах. Але Донцова виходить величезними накладами, то чому б вам не друкувати її у Білій Церкві чи в Харкові? Наші люди отримують роботу, замовлення, ми зможемо розвивати свою поліграфічну базу. Прислухайтеся до моїх слів. Бо якщо ви до них не прислухаєтеся й не перенесете частину виробництва в Україну, ми будемо змушені закручувати краники на кордоні. Готовий сперечатися — мінімум ЕКСМО і АСТ до цього прислухаються. Це можна зробити.

— Якщо у нас справді все «так запущено», немає грошей, натомість є спрямованість на «читача з особливими потребами», «нішевість» і таке інше, — то де жорсткий видавничий відбір? Чому свої маленькі можливості видавці розмінюють на посереднє чтиво штибу підліткових щоденників?

— Головна біда української літератури не в тому, що вона видає підліткові щоденники, а в тому, що вона видає мало іншого. Тому немає і природного відбору — нема з чого і з кого вибирати. Проблема не в тому, що видають наші видавці, а в тому, чого вони НЕ видають. Чехія, наприклад, видає на рік 100 тис. книжок, Німеччина — 140 тисяч. Серед них є й підліткові щоденники, — вони мають свого читача, і добре, що цей читач знаходить свою книжку. Але там видають і безліч іншого, — кожен може підібрати щось на власний смак. Якби в Україні видавалося щороку 20 тис. нових книжок — і ви, і будь-хто знайшов би серед них щось цікаве для себе. Але, щоби дійти до таких показників, треба багато-багато років. Бо в нас, навіть разом із перекладами, стільки не зробиш, — просто письменники за рік стільки не напишуть. Навіть якщо ви всім нашим авторам дасте добрі гонорари й вимагатимете в них якусь норму виробітку, ви отримаєте ті ж таки щоденники. Це Донцова може щороку видавати нову геніальну книжку, а нормальна людина — не може.

— Отже, ми так і залишимося придатком російського ринку і, відповідно, українська література буде головно етнографічним явищем?

— Ми мріємо, щоби нова книжка Ліни Костенко продалася краще, ніж «Гаррі Поттер». Бо так ми принаймні доведемо, що можливий національний бестселер.

— Пригадуєте, як просували «Гаррі Поттера»? Чому не можна було того самого зробити, скажімо, для «Джур» Рутківського? Може, наша комерційна неуспішність пов’язана ще й небажанням витрачати зусилля на рекламу?

— У сучасному інформаційному середовищі жоден вітчизняний, навіть найгеніальнішій, твір не може суперничати зі Шреком. Бо про Шрека безплатно пише будь-який ілюстрований журнал, а про книжку — ні. Про книжку напишуть три газети — але що це, порівняно зі Шреком? Про «Гаррі Поттера» вас інформували безкоштовно звідусіль — з екранів телебачення, зі сторінок ілюстрованих журналів. Зусібіч — «Гаррі Поттер». Івану Малковичу залишалося тільки встрянути: а тут той самий славнозвісний «Гаррі Поттер», але українською. Не треба витрачати багато сил, часу та грошей — мас-медіа самі це підхоплять, бо це, бачте, світовий бестселер. Натомість коли ми пропонуємо якісь свої книжки тим-таки мас-медіа, у відповідь чуємо: то це ж реклама! Розумієте, про «Гаррі Поттера» — не реклама. А про «Джур» — це вже реклама.

— Тобто не варто навіть намагатися рекламувати книжку?

— Рекламувати — точно не варто. Книжка не витримує реклами. Жодна. Хоча б тому, що це надто дорого. Навіть для книжки, яка вийшла стотисячним накладом. Але причина принципової нерекламності книжки значно глибша. Читач, зацікавлений книжкою, і реклама — явища з різних планет. Люди, які читають книжки, не є рекламозалежними, в них інакше побудовані мізки. Це найгірші клієнти для реклами, бо в них тренований розум, вони звикли до обмірковувань, до критичного мислення. Найкращий клієнт — той, що «втикає». А книжка — не для таких. Книжка потребує інформації, а не реклами. Це різні речі. Інформаційне середовище, яке інформувало би про книжку, авторів, події на книжковому ринку. Ідеал інформування про книжку — це «Гардіан», найпотужніший інформатор про англомовний книжковий світ. Але не потрібно так далеко ходити і так високо мріяти: будь-яка пристойна польська газета друкує книжкові рецензії. Для будь-якої телевізійної передачі письменник є бажаним гостем. Передача може стосуватися яких-завгодно питань — адже письменники різні, з різним колом інтересів, однак це завжди професійні дослідники душ, здатні говорити на будь-яку тему, вони завжди мають оригінальні думки і вміють їх добре висловити.

— Тобто вся культура мусить працювати на книжку.

— Точно. Будь-який редактор мусить розуміти, що інформація про книжку цікавить його читача. Якщо людина читає — газету, сайт, — вона здатна читати, і, швидше за все, є споживачем книжок. Чому ж про них не писати? Зараз ми створили мережу інтернет-сайтів — «Друг читача», «Буквоїд», «ЛітАкцент», «Українська літературна газета», «Книгоспілка» — інформаційний книжковий простір. Відвідуваність дуже пристойна. Тобто люди цікавляться книжкою. Тільки у Фейсбуці у «Друга читача» три тисячі передплатників. Для порівняння — в «Української правди» вісім тисяч. Чому так? Бо людям цікаво знати про книжки, а про політику вони й так знайдуть, точніше — воно їх знайде: ця інформація, на відміну від інформації про книжки, нав’язлива.

— Якщо це так, то книжкова періодика мала би бути дуже успішною в нашій країні.

— Знаєте, що так фензін? Це коли збирається група людей — фанів, — зацікавлених в окремих напрямах літератури, темах, жанрах, героях і т.п., і навколо цього пише й видає якісь тексти у формі журналу. Фензіни — це не бізнес, у них немає постійного фінансування, вони розраховані на людей з особливими потребами. Оскільки ж уся українська література — це, фактично, фандом для людей з особливою потребою в українському слові, в нас будь-який літературний журнал виявляється фензіном. Усі вони видаються від випадку до випадку — коли накопичуються тексти, знаходяться гроші і т.д. «Кур’єр Кривбасу», «Київська Русь», «Український фантастичний оглядач» — усе це фензіни.

— Але будь-який товстий літературний журнал, у такому разі, може трактуватися як фензін, тобто задовольняти людей з особливими літературними потребами, — згадайте «Новый мир» часів перебудови.

— Так, але це ситуативне перетворення. То був фензін із мільйонною аудиторією, — просто на той час цих людей із особливими потребами раптом стало дуже багато. А сьогодні будь-який літературний журнал скаже, що їхня справа — труба. В Росії так само, як в Україні. Просто в Росії трохи з цим простіше — бо в них тисячні наклади, є передплата. Але ви розумієте, що це й ми їм трохи допомагаємо, бо вони розраховані на людей із особливими потребами, які живуть на всьому пострадянському просторі і вміють читати російською. У цьому плані в них були кращі стартові умови, так само, як у видавничій справі, — ми працюємо на свій, хай навіть 40-мільйонний «фандом», тоді як для них ринок — весь колишній СРСР. У них природна монополія на літературний продукт як такий. І така ситуація в нас буде, доки не отямиться влада.

— І не захистить свій ринок?

— Так. Але ми намагаємося не вживати таких слів. Бо відразу звинуватять у тому, що хочемо зачистити ринок від успішних конкурентів і самотужки косити шалені гроші. Хоча захист ринку і підтримка свого виробника — це функція держави. Коли було прийняте рішення про квотування російських автомобілів на українському ринку, ми звернулися до уряду з аналогічною пропозицією щодо книжок. Є зростання імпорту, що загрожує вітчизняному товаровиробникові, є відповідна митна статистика, є закон, на підставі якого це можна зробити. Знаєте, яку відповідь отримали від Мінекономіки? Що цього не можна зробити. Бо, по-перше, ми — чомусь — не є «вітчизняним товаровиробником». По-друге, митна статистика не є доказом. По-третє, ми не довели, що продукт, який ввозять росіяни, аналогічний тому, який робимо ми. Ну що тут скажеш?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво