Борис Гаврилов: «Анастасія Цвєтаєва вважала, що табори та заслання — Божа кара за її атеїстичну книжку»

Той, хто хоч раз бував у Коктебелі, захоче повернутися сюди знову й знову. Тут можна зустріти відомих літераторів і артистів, «мітьків» і хіпі, нуворишів і пенсіонерок, які бадьоро крокують у гори. Духовним же храмом Коктебеля по праву вважають Будинок-музей Максиміліана Волошина. На урочистості з нагоди століття Будинку з’їхалися славісти з близького й далекого зарубіжжя. Приїхав і екс-директор музею Борис Гаврилов, який нині живе в США. Надзвичайна, тонка, освічена людина, яка й зовні, й манерою розмовляти дуже схожа на колишніх мешканців Будинку — тих, кого Зиновій Гердт називав людьми «з ранішого часу»...

«Я відмовився від привітання Єльцина...»

— Борисе Антоновичу, ви були не просто директором Будинку-музею, а й особисто спілкувалися з тими, хто жив і гостював тут. Розкажіть про це, будь ласка.

— Я прийшов до цього будинку в 23 роки — просто як друг і помічник — і сказав Марії Степанівні (вдові Волошина. — Авт.): «Я готовий служити вам». Уявіть, вона прийняла мене! І потім часто повторювала: «Ви послані мені Богом, Максом, долею, обставинами...» У Волошина є такі рядки: «Каждый рождается дважды. Не я ли в духе родился на стыке веков?» От і я вважаю день знайомства з Марією Степанівною днем свого народження в дусі... Будинок тоді ще не був музеєм, і друзі Марії Степанівни стали моїми друзями, а вона сама — духовною матір’ю.

1976 року я ввійшов до штату музею. Тоді ж відбулася перша виставка робіт Волошина, на яку приїхала Анастасія Цвєтаєва. Пізніше ми з нею не раз зустрічалися і тут, у Коктебелі, і спілкувалися в Москві. А коли я проводив Перший Всесвітній конгрес із російської літератури в 1993 році, то категорично відмовився від привітання Єльцина, віддавши перевагу привітанню Анастасії Цвєтаєвої. Вона була вже дуже літньою людиною (а померла майже в сторічному віці), і я вважав, що як найстарший представник російської літератури саме Анастасія Іванівна мусила відкрити цей форум.

— У чому, на вашу думку, феномен волошинського будинку? Як жили ці люди?

— Побут був визначений Коктебелем, його умовами, традиціями та звичками. Жили вони величезним духовним та інтелектуальним пошуком, який жодним чином не обмежувався Коктебелем. Тут у них просто була можливість вільно спілкуватися. Теми цих розмов, звісно, виходили за рамки не тільки Коктебеля, не тільки Росії і не тільки Європи — це було високе всесвітнє спілкування...

Коли я познайомився тут зі своєю майбутньою дружиною, моя приятелька, онука Олексія Толстого — але не письменниця Тетяна Толстая, а Катя Толстая, нині відома художниця — задумливо мовила: «Борю,
врахуйте, що жоден роман, який почався в Коктебелі, успішно не завершився». Я не казатиму про себе, але, як ви знаєте, роман Марини Цвєтаєвої та Сергія Ефрона, котрі познайомилися саме тут, закінчився трагічно: Марина поїхала слідом за чоловіком у СРСР і незабаром покінчила з собою.

«Слава Богу, що 400 пасажирів філософського пароплава
не розмазали по стінці!»

— Борисе Антоновичу, якими були стосунки гостей і мешканців Будинку?

— Оскільки Коктебель був місцем богемним...

— ...і залишається таким.

— Ну-у-у, богема тогочасна і богема нинішня просто непорівнянні! Хоча останнім часом дух того Коктебеля повертається. На жаль, Будинку творчості вже немає, але деякі письменники купують тут собі землю і будують дачі — як, наприклад, Віктор Єрофєєв. Усе не так трагічно, як мені здавалося, коли я залишав Коктебель...

Утім, для мене цікавішою є та, колишня богема. З огляду на те, що в поведінці тодішніх мешканців і гостей будинку Волошина була певна зовнішня фривольність, зав’язувалися відповідні стосунки. До речі, саме з етичних міркувань не публікується дослідницька література про Волошина і Гріна (за чутками, Грін був небайдужий до дружини Максиміліана. — Авт.) — це може образити працівників музею, шанувальників Гріна, його родичів...

— Як ви гадаєте, чому на Заході сьогодні такий інтерес до славістики?

— Я часто бував у Європі і до від’їзду до США і вже тоді замислювався над цим. Славістами, зокрема в Америці, стають по-різному: спочатку це звичайні студенти, які захоплюються російською літературою, а потім стають професорами в інших вузах (у традиціях Америки — не залишати аспіранта в тому університеті, який він закінчив). Друга плеяда — блискуча когорта славістів, які приїхали з СРСР. Дуже сильна кафедра, зокрема, у Каліфорнії, у Стенфордському університеті, — її очолює Лазар Флейшман. У принципі, російські емігранти серйозно підняли рівень славістики в США. Вони приїхали як представники нової школи, і перші славісти, покоління старої еміграції, опинилися на другому плані.

— Ви сказали про емігрантів, і я подумала: чому ж все-таки тоді, у 1920-ті, вони виїжджали? Адже ж не всі були затятими антирадянщиками? Та й особливі матеріальні блага їм теж не світили.

— Причини в усіх були різні. Якщо казати про того ж Бердяєва і так званий філософський пароплав, то їх «виїжджали»: 1922 року за розпорядженням Зинов’єва 400 блискучих російських умів повантажили на пароплав і відправили. І слава Богу, що їх не розмазали по стінці, а дали можливість виїхати! 1926 року пасажири цього рейсу заснували в Парижі Богословський інститут і спілкувалися з культурною елітою Європи — і гідно, зауважу, спілкувалися! Це були представники першої хвилі еміграції, котра значно різнилася від представників усіх наступних «хвиль» своїм інтелектом і духовністю.

У тих же сестер Цвєтаєвих теж усе склалося по-різному: Марина, яка так любила Росію, поїхала на Захід слідом за чоловіком. Якби поїхала й Анастасія Іванівна, маршрутами її життя стали б Чехія, Франція, Італія, а не заслання й табори, якими вона пройшлася протягом 17 років, залишившись на батьківщині.

«Анастасія Цвєтаєва сказала на допиті слідчому: «До вас я не маю
жодних претензій...»

— Вона шкодувала про це?

— Абсолютно ні, і не нарікала на долю. На допиті в слідчого вона сказала: «До вас я не маю жодних претензій. Це руки Бога, які мене карають...»

— За що ж, на її думку, вона отримала таке страшне покарання?

— Важко сказати, за що. Якось вона розповідала, що замолоду написала атеїстичну книжку і що, мовляв, заслання й табори — та сама розплата за її безбожність. Я ж пам’ятаю її людиною глибоко віруючою. Багато разів ми разом ходили на службу в Москві, на Ординку. Вона приїжджала до Коктебеля до останніх днів, про що й розповіла в книзі «Мій старечий Коктебель».

— Борисе Антоновичу, ви й нині працюєте в царині славістики в Америці?

— Звісно! Більше того — нещодавно я відкрив на власні гроші «Софія Діа Логос Інститут» у місті Коламбус, штат Огайо.

— І останнє. Провівши стільки років у Будинку Волошина, ви, напевно, відчували доторки часу і душ тих, хто там жив?

— Ні, ніякої містики й чогось позамежного не було. Тільки перед смертю Марії Степанівни я побачив уві сні Волошина: він стояв — сумний і замислений — саме в тій кімнаті, де наступного дня померла його дружина…