БОМЖ-МУЗЕЙ НА КУЛЬТУРНОМУ ЗВАЛИЩІ - Культура - dt.ua

БОМЖ-МУЗЕЙ НА КУЛЬТУРНОМУ ЗВАЛИЩІ

7 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 7 травня-16 травня

В історії літератури є одна маловідома, але дивовижна закономірність, яка кількома фактами навіть виходить за межі національного контексту...

В історії літератури є одна маловідома, але дивовижна закономірність, яка кількома фактами навіть виходить за межі національного контексту. Чимало письменників отримували значний творчий імпульс і прихильність муз саме після того, як одружувались на житомирянках або брали шлюб у Житомирі чи поблизу нього. Олександр Довженко, Яків Савченко, Олександр Олесь, Іван Огієнко, Хаїм Бялик, ну і, звичайно, Оноре де Бальзак, який за покликом палкого кохання їхав сюди із самого Парижа. Цілком імовірно, що саме у площині місцевих весільних обрядів криється секрет яскравого феномену сучасного письменництва — житомирської прозової школи.

Ця закономірність, можливо, залишилася б непоміченою (адже у нас заведено вважати літературний процес похідним і повністю залежним від соціально-громадських заворушень), якби не співробітники Житомирського державного літературного музею. Певна річ, це лише мала дещиця того, що інколи по крихтах, за інформаційними пунктирами, десь в архівах, у приватних колекціях вдалося зібрати і сконцентрувати за десятиліття існування музею у його експозиціях та сховищах, у написаних і виданих його науковцями книжках, відтворюючи таким чином картину насиченого подіями літературно-мистецького життя міста і області за два останні століття і доповнюючи біографії видатних письменників цікавими відомостями з житомирського періоду їхнього життя. Приміром, після оприлюднення архівного документа — блискучої характеристики на Івана Котляревського за підписом його військового командира маркіза Дотішанпа, яка була дана в Народичах (поблизу Житомира), де служив Котляревський, ніхто не стане сумніватися, що на житомирській землі також писалися сторінки великої «Енеїди». (І вже загальновідомий факт: під час російсько-французької, наполеонівської, війни Іван Котляревський формував на Волині добровольчі полки під безпосереднім керівництвом Дениса Давидова, який служив у Житомирі при губернському рекрутському депо.) З Житомиром тісно пов’язані життя і творчість Панаса Мирного, Коцюбинського, Лесі Українки й Олени Пчілки, Короленка, Земляка, Олега Ольжича, Рильського. В літературно-мистецькому салоні сестер Копчанівських, який у 20-ті роки був у Житомирі не менш відомим, ніж на початку століття салон сестер Семенових, представниць знаменитого дворянського роду (ось ще одне промовисте свідчення благодатного впливу житомирянок на розвій літератури України) вперше подав на суд публіки свої віршовані рядки уславлений поет-перекладач Борис Тен.

Саме колекція Бориса Тена, присвячена видатним житомирянам, яку він почав збирати наприкінці життя і яка містила листування, особисті речі багатьох письменників, композиторів, виконавців зі світовими іменами (серед них Лятошинський, Скорульський, Лисенко, Ріхтер), власноруч написані ними автобіографії, а також рукописи, документи, а також частина бібліотеки самого Миколи Хомичевського (справжнє прізвище уславленого перекладача гомерівських «Іліади» та «Одіссеї», — між іншим, безпосередньо з мови оригіналу, яку Борис Тен, один із небагатьох, знав досконало, а переклади його визнані чи не найкращими у світі, були покладені в основу Житомирського державного літературного музею. Одне слово, тут є на що подивитися і чим захопитися. Тим більше що Житомир вважається осередком інтенсивного розвитку єврейської, польської літератур. Тут тривалий час жили і творили класики єврейського письменства Хаїм Бялик, Шолом Алейхем, Мендель Мойхер Сфорин. На цій землі формувалась і набула розвою українська школа польської поезії — Тимко Падура, Юзеф Крашевський, Аполлон Коженьовський (батько відомого англійського письменника Джозефа Конрада), Генріх Жевуський (брат красуні Евеліни Ганської, що полонила серце Бальзака), Юліуш Словацький.

Російська література представлена іменами Рилєєва, Купріна, Мачтета, Саші Чорного, Максиміліана Волошина. Отож бути в Житомирі і не побачити його літературного музею — неприпустимий моветон.

— Ви впевнені, що хочете відвідати наш музей? — якось дивно запитав у телефонній розмові його щойно призначений директор Віктор Сенчило. — Тоді прямуйте Київською вулицею і як побачите найстрашніший будинок — заходьте, це і є місцеве вогнище культури.

Двоповерховий, справді невимовно занехаяний, але колись, без сумніву, один із найгарніших будинків Житомира сором’язливо обгородили дощатим парканом, аби не дуже страхав перехожих на центральній міській магістралі. Розкішна (років 50 тому) веранда під червоне дерево з декором витонченої наскрізної різьби (характерна для старого Житомира архітектурно-оздоблювальна деталь) перекосилася настільки, що страшно заходити. Запах плісняви, купи сміття і поїдені грибком коридорні стіни контрастували з обстановкою кількох кабінетів на другому поверсі, які вражали блискучим євроремонтом. Але це виявилися кабінети приватних комерційних фірм, які орендують тут приміщення. Адміністрація ж музею, а заодно його бухгалтерія й наукова частина скромно тулилися в одній кімнатці, меблі якої вельми пасують зовнішньому виглядові будинку.

— Ми сюди щойно переїхали, і то не з власної волі, а за розпорядженням місцевої влади, яка ніяк не може знайти під музей якесь пристойне приміщення, — пояснив Віктор Феодосійович. — Цей будинок давним-давно потребує капітального ремонту, і розмістити тут музейні експозиції неможливо. Нам хоча б зберегти те, що маємо. Сказали, що ми тут ненадовго, але ж знаєте, як у нас ведеться: немає нічого більш сталого, ніж тимчасове.

— А де ж музей?

— Музей — це гучно сказано, але важко підібрати слово, яке найповніше передало б наш сьогоднішній стан.

Однак таке слово є — звалище. У кількох вогких кімнатах, де відчувається невловима присутність щурів, купою лежать стоси книжок (музейна бібліотека нараховує 15 тисяч екземплярів, серед яких є раритетні видання, 600 примірників цінних зібрань творів української діаспори, що видавалися у світі протягом ХХ століття, — дарунок музеєві з Канади від Товариства приятелів України). Купою накидані старовинні меблі — інкрустовані комоди, різьблені буфети й шафи, письмові масивні столи з мармуровою поверхнею, величезні дзеркала в унікальних дерев’яних рамах темного кольору — невід’ємний елемент житомирських інтер’єрів, що безслідно зникають разом зі старою забудовою міста, забираючи з собою в небуття дух і шарм попередніх епох. Із оббитих оксамитом і шовком крісел повискакували пружини, а старовинне фортепіано — витвір німецьких майстрів XIX століття — сиротливо похилилося в запиленому кутку. Інструмент належав родині Хомичевських, а в музей потрапив як дарунок нащадків Бориса Тена, які забрали було його у Київ, а потім повернули знову в Житомир для створення музейної меморіальної кімнати письменника. З Києва піаніно везли у спеціальній машині. А коли музей буквально викинули з колишнього приміщення, інструмент безцеремонно запхали на вантажівку без будь-якої перестороги, як і все решту.

Річ у тім, що створений у 1990 році на романтичному національно-патріотичному піднесенні Житомирський державний літературний музей так і не був організаційно доведений до логічного завершення (як і багато чого з тих часів, аж до самої державності включно). Маючи потужний кадровий, науково-дослідницький потенціал, володіючи багатими архівними, матеріальними фондами, він ніколи, хоч як це парадоксально, не здобувся на своє приміщення, перебуваючи постійно у приймах — то в обласній санітарно-епідеміологічній станції, то в насіннєвій інспекції. У середині 90-х питання нібито вирішилося — музей мав отримати постійну прописку в будинку на Великій Бердичівській, де свого часу мешкав Олександр Довженко. На величезну суму було вже навіть закуплено все необхідне для капітального ремонту, але в останній момент у владних кабінетах переклали пасьянс, і у довженківського будинку виявилися інші господарі — з лав місцевої політичної еліти. Музей тимчасово знайшов притулок в іншому приміщенні, але не встигли його співробітники дати лад усім речам та паперам, як історія з переселенням знову повторилася, цього разу в гротескному варіанті. А на попередньому його місці преспокійно облаштувався обласний осередок СПУ — партії, для якої, якщо вірити її програмним, особливо перед парламентськими виборами, запевнянням, культурний і духовний розвій нації є пріоритетним, мало не святим обов’язком.

А втім, будинок по вулиці Київській годиться для літературного музею щонайбільше. Споруджений у 1907 році на замовлення видатної оперної співачки Клари Брун, яка виступала разом із Шаляпіним, Собіновим, а поміж європейськими гастролями навідувалася в Житомир, він є одним з останніх у місті зразків модерну в прекрасному архітектурному вирішенні. Вишукана ліпка на фасаді та стелях, а особливо неймовірної краси (без сумніву, єдина на весь Житомир) майолікова піч із позолотою свідчать про заможність і вишукані естетичні смаки колишніх господарів. А ось про сучасних, на жаль, — занедбаність і убогість. Довести будинок до пуття (а його розпорядником є облдержадміністрація) — утопія. Грошей на це немає і не передбачається. Реконструкції й ремонту потребують практично всі культурні заклади області. Лише драматичному театру терміново потрібно на це кілька мільйонів гривень. А тому не менш фантастичними, хоча й дуже привабливими видаються прожекти житомирської влади створити мистецько-культурний центр у так званому будинку Ріхтера, де повинно знайтися місце і літературному музею. (Сьогодні ж цей знаменитий будинок, у якому з’явився на світ геній фортепіанного виконавства і подивитися на який поспішають усі гості міста, перетворився на жахливий бомжарник.)

Не дивно, що у владних колах області дедалі частіше запитують: чи потрібен узагалі Житомиру літературний музей? З таким самим успіхом можна запитати: а чи потрібно нам знати минуле і піклуватися про майбутнє? Адже музей загалом, а літературний особливо (бо література, по суті своїй, є найдосконалішою формою рефлексії суспільства у пізнанні й удосконаленні самого себе) — не просто сховище старих картин та комодів, а своєрідний прихисток колективної пам’яті. Але яка відповідь буде на ці запитання — так само важко спрогнозувати, як і передбачити долю Житомирського державного літературного музею.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво