Ближче до народу. Гурт «Божичі»: «Етномузику не потрібно перетворювати на чисту комерцію»

На Прикарпатті четвертий рік поспіль проходив Міжнародний фестиваль етнічної музики та лендарту «Шешори» — в селі з однойменною назвою, довга п’ятикілометрова стежина якого три фестивальні дні вгиналася під звуки етнічних мотивів, запальні гуцульські аркани та запах шашликів. Танці й одяг, ремесла на лоні природи й екоекскурсії в гори створили атмосферу справжнього народного дійства. Аншлаг у невеличкій залі Народного дому збирали документальні фільми на етнографічну та екологічну тематику режисерів різних країн Європи. В тому числі стрічка «Різдво» відомого українського кінематографіста Леся Саніна — своєрідний «сюрреалістичний покажчик» для людей, котрі цікавляться етнікою.

Цілком слушне порівняння: в концертних програмах шукачам усього справжнього, світлого та етнічного без своєрідних покажчиків (читай – полум’яних проповідей ді-джея Павла Нечитайла) теж важко було б знайти своє кровне. Хоча на сцені хмільним вечірнім нон-стопом змінювали одне одного всім відомі українські «Гайдамаки», «Гуцул Каліпсо», «Вій», ірландський «Гурт Йо’ Гурт» із шаленими естампами, «Перкалаба» із музикою весіль та похорон (десь ми це вже проходили — чи не в Бреговича?), а ще безліч колективів із восьми європейських країн — серед наспівів циганських, британських та відверто тарабарських прадавнього українського автентичного співу було не так уже й багато.

Мабуть, тому виступ у Шешорах київського фольклорного гурту «Божичі» був сприйнятий на «ура», зі сльозою в серці. Про них пишуть: «Цих людей ти бачиш не надто часто, але, побачивши, справді радієш — бо з ними навіть і мовчання, здається, було б добрим. Втім, напевно цього не знаєш — тому що вони не мовчать, співають. Співають добре. Співають чесно». То чиста правда. Співати вони вміють. Однак і помовчати поза сценічними лаштунками з ними не вдається.

На співочому карпатському полі своїми думками про щасливе фольклорне життя з «ДТ» ділився лідер «Божичів» Ілля ФЕТИСОВ.

— Взагалі, ми тут уперше. Так виходило, що в нас то київська «Країна мрій» весь час усі сили забирала, то літніми фольклорними експедиціями ми ніяк пожертвувати не могли. Й цього року ледве встигли: щойно повернулися з гастролей у Литві – як наступного дня вже треба було їхати до Шешор. Тут дуже гарний фестиваль, приємна атмосфера. Мені особисто він нагадує фестиваль «Долина мистецтв» в Угорщині біля озера Балатон, із центром у селі Капалч. Щоправда, «фестивалять» там відразу 4–5 сіл, у яких теж є вечірні сцени, купа народу, намети в кожному подвір’ї… Взагалі, організатори молодці. Цікаві дійства, мудро побудований графік. Добре, що фестиваль – міжнародний. Як то кажуть, можна і себе показати, і на інших подивитися. Буде з чим порівнювати і їм, і нам.

— На концерті здалося, що «Божичі» представляють саме Центральну Україну…

— Ні, Східну, Лівобережну. Хоча Полтавщина, звідки в нас теж багато пісень, на моє переконання, є серцем України.

— Це принциповий вибір?

— Відомий факт, що колектив, який співає один регіон, правдоподібніше відтворює його особливості, ніж той, котрий розкидається по всій Україні і з різних куточків співає по 1–2 пісні. Не можна і одній і тій самій манері представляти спів різних регіонів. Залежно від того, які пісні ми виконуємо, в нас висуваються на перший план ті чи інші виконавці. Наприклад, Чернігівщина, Сумщина співаються плоскішим голосом, із меншою вібрацією. Дніпропетровщина, навпаки, дуже вібруюча. На Полтавщині поширена мелізматика, яку вкрай складно виконувати, — не кожна людина має настільки гнучкий голос… Крім того, Лівобережна Україна (як би так сказати, щоб нікого не образити?) географічно близька до Росії. Оскільки в нас у колективі половина учасників мають, крім українського, ще й російське коріння, принаймні культура цих областей ментальніше нам ближча. І голоси наші більше підходять саме до цього регіону. Хоч ми й не «проросійський» колектив, як дехто пише про нас в Інтернеті.

— До речі, завдяки росіянинові Євгену Єфремову активний фольклорний рух в Україні, власне, й розпочався. Як складаються ваші стосунки із заснованим ним, на сьогодні вже – легендарним, гуртом «Древо»?

— На людському рівні в нас абсолютно нормальні стосунки. На мистецькому – ми майже не перетинаємося: у кожного з нас своя робота. Звичайно, цей ансамбль – першовідкривач, і якби не було «Древа», не було б і «Божичів». Багато фольклорних колективів не є дітьми «Древа», в педагогічному сенсі, але виникнути вони змогли тільки тому, що до них існував гурт, який був певним взірцем… Ми активно дружимо і співпрацюємо з іншими молодіжними ансамблями, такими як, наприклад, «Буття», «Володар», «Серпанок», «Гуляйгород», беремо участь у спільних заходах, які організовуємо в рамках нашої «Всеукраїнської асоціації молодих дослідників фольклору».

— Ви всі з кафедри фольклористики Національної музичної академії. Той осередок — якийсь трохи дивний, незвичний для сторонніх світ…

— Точно, тому що всі ми — міські люди із селянською душею. Які живуть серед асфальту та багатоповерхівок і не уявляють свого існування без подорожей у село і спілкування з простими людьми. Це така вже своєрідна залежність, ментальність. Тобто ми, практично, перебуваємо у прикордонні: з одного боку – залишаємося міськими жителями, з іншого – є носіями сільської культури. Тобто село — всередині нас.

— Звідки походить назва «Божичі»?

— Придумали! Тут є багато тлумачень: раніше відштовхувалися від того, що Божич — бог Коляди, молодості й Сонця. А ми саме виникли на Коляду і були молодими (та й тепер молоді). А сьогодні ми більше схиляємося до того, щоб трактувати цю назву як «Божі діти». Так правильно семантично, хоча ми й не вкладаємо туди якогось особливого релігійного підтексту.

— Ідеал виконання для вас — оригінал?

— Звичайно. Але ми не намагаємося стовідсотково його відтворювати й не знімаємо копії. Від народних виконавців беремо стиль, манеру, техніку, проте кожен із нас залишається самим собою: зі своїми голосом та темпераментом – і під час співу може їх проявити.

— Чи самі «Божичі» зібрали репертуар, який співають?

— Ми співаємо тільки той матеріал, який самі записали. І, що теж дуже важливо, ніколи не виконуємо його з нот. Ми взагалі записів не розшифровуємо. На моє переконання, колектив, який співає фольклор по нотах, не є фольклорним колективом. Це хор, що співає народними голосами народні пісні. Але там уже немає основного, що є у фольклорі, — душі… Зазвичай ми записуємо пісні на місці, а потім розучуємо. Буває, спеціально приїжджаємо в одне й те ж саме село по декілька разів і співаємо разом із бабусями.

— Як часто це робите?

— На Дніпропетровщину, наприклад у Кочережки, ми їздимо дуже часто. Там зараз померла виводчиця, і вже тільки виводчиці з «Божичів» можуть співати з бабусями репертуар того села.

— Чи багато нового матеріалу ще можна вивезти з експедицій?

— Так, залишилося ще чимало білих плям, неопрацьованих нами сіл. На Східній Україні фольклор зникає набагато швидше, ніж ми встигаємо туди добиратися. Усього, так чи інакше, записати не встигнемо. Прицільно їздимо вже тільки в ті області, мелос яких плануємо співати найближчим часом.

— Може, треба частіше привозити до Києва оригінальних носіїв фольклору?

— Бабусі, які не мають професійного вишколу, ніколи до Києва не приїдуть — вони просто несценічні, бо вони природні. Інша річ – клубні ансамблі: хоча й автентичні, але більш організовані.

— Чув, що й інструментальних виконавців уже майже не залишилося.

— Так, але з інструментальною музикою легше — там не так багато награвань, їх можна реально записати. У кожному разі, інструментальне виконавство — сфера більш індивідуальна. Тобто якусь мелодію гармоніст виконуватиме саме так, як він її відчуває. Український гопак можна записувати нескінченно, і він буде нескінченно різним — немає виконавців, які б його однаково грали. Але це все одно мелодія українського гопака.

— До речі, на гармошці ви самі навчилися грати? Прямо Олег Скрипка!

— Але ж він музичну школу по класу баяна закінчив, а я вже на останньому курсі консерваторії: записав декількох виконавців, які грали на гармоні-вєнці. Познайомився з дядьком, у якого і батько, і дід грали. Я в нього й тепер купую гармошки — в мене їх удома аж п’ять. У принципі, багато чого в нього вдалося навчитися: головне — перейняти мислення. Воно різко відрізняється від мислення професійних музикантів, як і взагалі в народному музикуванні.

— Я все з гармошкою вперше побачив у ДАХу на виставі «У пошуках втраченого часу». Добре там було. Як казали критики – «найсмачніша вистава»... Чи грають її ще «Божичі»?

— В ДАХу ми вже давно не граємо. Пішли звідти не з власної волі. Але виставу щомісяця граємо у Києво-Могилянській академії.

— Не страшно було вперше виходити на сцену не тільки як співаку, а й як актору?

— Ми більше боялися, коли відновили цю виставу. Її сценарій свого часу створили спільно з Владом Троїцьким. Але коли пішли з ДАХу, то самостійно внесли туди корективи, змінили ряд моментів. У стосунках між героями, в якихось ментальних ситуаціях — приїжджі з глибинки іноді казали, що це все нагадує не так життя села, як пародію на село. Отож саме пародійні моменти ми зняли. Вважаю, що тепер вистава правдоподібніша, ніж раніше.

— Щось нове у цьому плані хочете зробити?

— Так, ми плануємо новий театральний проект. Але сама ідея поки що на стадії розробки. Скоро нас чекає фестиваль у Путивлі.

— Чи можна і чи варто комерціалізувати цю справу?

— Заробляти на справжній народній творчості серйозні гроші поки що це ні в кого не вийшло. Навіть у «Древа». Фольклор — не комерційна музика. На нього попит є, але це – не та масова затребуваність, яка б передбачала серйозну розкрутку та піар.

— То й добре — не треба підлаштовуватися під тиск шоубізнесу.

— Так, але, з другого боку, щоб якось вижити, ми змушені займатися ще чимось іншим, окрім мистецтва. А це забирає час... Напевно, тут має бути дуже істотна, цілеспрямована державна підтримка. Народну творчість не потрібно перетворювати в чисту комерцію. Якщо намагатися підвищити попит за рахунок world music, то ми втратимо власну традицію. Це – не спосіб порятунку народної культури, це — її переродження у щось інше, вже не причетне до фольклору.

Із досьє:

Фольклорний ансамбль «Божичі» (гармоніка-вєнка, бубон, спів) був заснований 7 січня 1999 р. учасниками гурту колядників. До складу входять 10 учасників, більшість яких – випускники кафедри фольклору Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського та Київського Національного університету культури і мистецтв, Київ, Україна. Репрезентують вокальну й інструментальну музику Придніпров’я України, обрядові — весільні, вуличні, застольні, жартівливі пісні, а також пісні рекрутського та чумацького походження. Усі пісні виконуються із максимальним збереженням стилістичних та мовно-діалектних особливостей. Ансамбль має власний СD-альбом, продюсером якого виступив Олег Скрипка. Постійні учасники фольклорних фестивалів, автори театральної вистави.