Бієнале, український Гамлет - Культура - dt.ua

Бієнале, український Гамлет

24 травня, 2013, 20:05 Роздрукувати Випуск №18, 24 травня-31 травня

Тут кожен має знайти для себе певний сенс. Коли вдивиться в мікропортрети інших людей.

Уже 1 червня український павільйон на Венеціанській бієнале сучасного мистецтва буде представлений проектом "Пам'ятник пам'ят­нику", що об'єднує роботи молодих художників Жанни Кадирової, Мико­ли Рідного, Гамлета Зіньковського. Останній презентує інсталяцію "Книга людей", яка складається з сотень мікропортретів у рамці сірникової коробки. Як кажуть деякі арт-критики, "цей художник шукає нові, мобільніші форми мистецтва і намагається переосмислити феномен маси". 

Власник дзвінкого театрального імені — Гамлет — народився 1986 р. у Харкові. Навчався в Харківській академії дизайну. Лауреат фестивалю молодіжних проектів non-stop media-2008. У Харкові відомий своїм подвижництвом у сфері стріт-арту. А в Києві був серед номінантів премії PinchukArtCentre.

— Гамлет? Вас так величати? 

— Авжеж, мене називають саме так. 

— Гаразд. Скажіть, Гамлете, в чому ж оригінальність вашої інсталяції "Книга людей"? 

— Тут кожен має знайти для себе певний сенс. Коли вдивиться в мікропортрети інших людей. Остання річ — щось поясняти про свій же проект. 

— Коли вас запросили брати участь у бієнале від України, це був очікуваний реверанс? Чи щось несподіване? 

— Звісно, це несподіванка. Мені завжди здавалося, що учасники таких арт-форумів мають бути старші, солідніші чи що. У свої 26 років я не почуваюся ні генералом, ні полковником арт-ринку. Швидше, рядовим, скажемо так. 

— У чому особливості технології вашої "Книги людей"? Як ці сотні мікропортретів виникали і вживалися одне з одним? 

— Уявіть, це такі крихітні-крихітні малюночки. Розмір — три на чотири сантиметри. Тобто площа сірникової коробки. Я брав аркушики паперу, малював порт­рет тієї чи іншої людини, потім складав це в сірникову коробку... 

Сидів у кафе й малював, навіть коли грошей на каву не було. Взагалі де випадало малював. І в результаті вийшло близько тисячі мікропортретів. Різні люди, різні обличчя. Збірний образ людей. 

Ну, а у Венеції все це буде розміщене на чорній-чорній стіні. І вже загальний ефект має бути цікавим, вражаючим. Тобто білі-білі крапки на чорній-­чорній стіні. А коли придивляєшся до цих крапочок, бачиш — обличчя, обличчя, обличчя... 

Взагалі, це не випадкова затія. Якщо пригадуєте, колись була популярна дитяча гра в "сек­ретики". У сірникові коробки ховали портретики, потім їх заривали в землю... Ну й так далі... 

— Серед цієї тисячі мікропортретів є обличчя ваших друзів, коханих, знайомих? 

— Є, звісно. І друзі є. У мене є один товариш із казковим прізвиськом — Вова Х... З міста Красний Луч. Заходить він інколи в ту або іншу інстанцію й каже: "Здрастуйте, я Вова Х...". Багато хто вмліває. Ну, а що робити? Я ж теж — Гамлет. 

— Скажіть, а є якісь складнощі у транспортуванні вашого не­оціненного вантажу у Венецію? 

— Слава Богу, цим займаюся не я. Я подав роботи. А їх уже відвезуть в Італію на якійсь вантажівці. 

— Ваше перебування на бієнале хто безпосередньо фінансує? 

— За ідеєю, мали б фінансувати українські державні інституції... Але поки що я квитки купував на свої гроші. І їду туди за власний кошт. А потім вирушаю прямо до Парижа, бо в мене там теж є один цікавий проект. 

— Який же? 

— Фото різних паризьких вулиць. Найрізноманітніших вулиць. Сподіваюся, коли повернуся наприкінці червня в Україну, засяду у свій підвал і займатимуся тільки цим проектом — паризькими вулицями. 

— Не сприйміть як безтакт­ність, але навряд чи сірникові коробки або стріт-арт, яким ви займаєтеся, достатньою мірою сприяють підвищенню матеріального доб­робуту. Чим заробляєте? 

— Так, справді, якось не виходить "їм" мене продавати. Не виходить ефектно працювати з арт-дилерами. Ех, мріяв би попрацювати з Абрамовичем! 

— Ого! Куди замахнулися! Це з прицілом на його Дашу Жукову, яку знають як арт-передвижника? 

— А яка в нього Даша? Ні, я мав на увазі Ігоря Абрамовича, нашого... 

— А-а-а... 

— Ну хоча б те, що я вже запрошений у Венецію, дозволить мені надалі без удаваної скромності казати галерейникам: "Здрас­туйте, я Гамлет, учасник бієнале". І, повірте, при такому бекграунді дивитися на тебе почнуть інакше. 

— Ось ви живете в Харкові, колись першій столиці Украї­ни. А харківська провінційність не поїдає вашу творчу душу?

— Ну що ви! Харків — зов­сім не провінція. У мене можуть виникнути питання навіть до Києва стосовно його провінціальності. А тут принаймні немає такої кількості приїжджих. Так, Харків перша столиця. Тут є базова культурна історія. Але, як і в кожному творчому середовищі, можуть вибудовуватися різні стосунки. Бувають і заздрість, і недоброзичливість. А з іншого боку — якщо ти ніхто, то тобі ніхто й не заздрить. 

Ось ви запитуєте про способи заробітку. Які заробітки? Ними можуть похвалитися тільки продавці людських органів... А художник? Художник повинен бути голодним.

— Ваші стріт-артівські витівки не дуже лякають міську владу? 

— І не кажіть! У мене складні відносини з місцевими. Міськвиконком недавно видав розпорядження, яке передбачає страшні штрафи за "несанкціонований" стріт-арт — 4000 грн. Великі гроші. Добре, коли з ментами домовишся і відбудешся двома тисячами... 

— Можете назвати кілька своїх художніх явлень — те, що згодом залишиться в історії мистецтва? 

— Ні, не можу. Бо історія — така нещадна штука. Прослав­лені нині художники можуть бути "з'їдені" часом і віддані забуттю. І через сто років про них ніхто не згадає. А нікому не відомі сьогодні молоді люди, яких ніхто не визнає і яких усі ганяють, несподівано виявляться геніями — через десятиліття. 

Отож не мені вирішувати
ці завдання. 

— Ви брали участь у деяких проектах PinchukArtCentre у Києві... 

— Так-так... 

— Особисто з Пінчуком знайомі? 

— У кожному разі, вітаємося. Він киває, коли мене бачить. Хоча, цілком можливо, він киває просто із ввічливості або плутає мене з якоюсь іншою людиною. Нас же багато. 

— Ви, здається, виступали здобувачем премії Pinchuk­ArtCentre. 

— Але не виграв. Зрештою, 100 тис. грн — не такі вже й великі гроші. Що таке 100 тис. грн? Для мене значно більша радість — спілкування в колі цього арт-центру. Прекрасні серйозні творчі люди. Є кого послухати, з ким поговорити. 

— Якщо не помиляюся, крім арт-проектів вас захоплює й театр. І це не дивно, оскільки ім'я зобов'язує. Розпові­дають, що ви грали загадкового героя у спектаклі про двох великих акторок — Сару Бернар та Елеонору Дузе. 

— На жаль, цього спектаклю вже не грають у Харкові. А я брав участь у ньому ніби в трьох іпостасях. Я сам, як художник Гамлет. Поет Габріеле д'Аннунціо. І Смерть... Дуже цікава робота. У мене взагалі в театральному середовищі Харкова багато друзів. Уявіть, що коли почав грати в цьому спектаклі Габріеле д'Аннунціо, приятелі знайшли безліч його портретів різних років. І порівняли: я — Гамлет Зіньковський і Габріеле д'Аннунціо... Портрети — один в один! Коли мені стукне 45 років, буду копією цього знаменитого письменника. 

— Неможливо не поцікавитися джерелами вашого прекрасного імені. Невже і в паспорті Гамлет? 

— Недавно я вкотре зайшов в один харківський гуртожиток до друзів, і вахтерка мене гальмонула. Каже: "Зіньковський, ти вже сім років сюди ходиш, а я тільки тепер звернула увагу на твоє ім'я!" 

Хто подарував мені це ім'я? Та вже точно не батьки. Швидше друзі, коли я захоплювався Шекспіром в училищі, а потім і в академії. Мене тоді тішив і "Гамлет", і розмови про нього, це стало частиною мене самого. 

— Але ви ж то знаєте, що реальний Гамлет, якщо можна говорити про такого, був страшно далекий від класичного екранного втілення образу, маю на увазі Інокен­тія Смоктуновського. 

— Так, звісно, реальний Гамлет був надзвичайно жорстокою людиною. Прямо твариною. Він навіть Полонія згодував свиням. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво