БІЛОСТОВПІВСЬКИЙ БЛОКНОТ НЕ ЗАКРИТИЙ... - Культура - dt.ua

БІЛОСТОВПІВСЬКИЙ БЛОКНОТ НЕ ЗАКРИТИЙ...

8 лютого, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 8 лютого-15 лютого

У підмосковних Білих Стовпах, у Держфільмофонді, найбільшому кіноархіві світу, вже вшосте відбувся фестиваль...

Одрі Хепберн у фільмі «Гучний час»
Кадр із фільму фільму «Йшли солдати...»
Одрі Хепберн у фільмі «Гучний час»

У підмосковних Білих Стовпах, у Держфільмофонді, найбільшому кіноархіві світу, вже вшосте відбувся фестиваль. Його назва акурат повторює ім’я населеного пункту — тут і справді було біло, світло й подекуди навіть сонячно. Кінознавці, журналісти та режисери залюбки переглядали старі архівні фільми, неквапом походжали «стежиною любові» поміж холодних снігових кучугур і навперебій хвалили фестиваль. Навіть Микита Михалков, який навідався в один із днів, і той розщедрився і вимовив щось на кшталт «для нас найважливішим... найкориснішим є...». Одне слово, аура доброти і взаємної любові панувала тут, що взагалі-то не дуже схоже на неодмінно зубастих, гострих і не щоразу взаємоввічливих москвичів, яких тут була більшість.

Як завжди, упорядники запропонували дуже розмаїту програму, видобуваючи з архівного небуття фільми й вибудовуючи з них нетривіальні композиції. Тим паче що тут незмінно сповідують правило — показувати інколи не те що призабуті, а фактично невідомі картини. Приміром, 100-літній ювілей знаменитої акторки Любові Орлової вшанували фільмом «Одна сім’я», 43-го року. Його заборонили — за однією з версій, товариш Сталін вважав цю роботу занадто слабкою і такою, що загрожує незаперечному авторитетові його улюбленців, товаришів Орлової та Григорія Александрова (крім нього, над картиною працювали ще два азербайджанських режисери).

Драматургія тут і насправді наївна, простодушністю разить за версту. А режисура — Голлівудом («Закінчився голлівудський блокнот!» — так відгукнувся про картину Сергій Ейзенштейн). Розповідь про те, як танкіст-азербайджанець Наджар під час війни отримує одноденну відпустку й проводить її в сусідньому місті. Шукає він одну сім’ю, а потрапляє в іншу. У ній живе симпатична дівчина Катя, яку грає 40-річна Орлова. «Віра у винятковість власних зовнішніх даних і свого творчого дару», за визначенням авторів фестивального каталогу, була в неї нищівною. Та що ж у цьому поганого? Нічого. Катя тут більше в ролі слухачки, її, власне, не дуже й запам’ятовуєш, хоч як це дивно. Ось матір Наджара, яка на буровій серед ревучого моря вколює (замість сина), або дружину водолаза, який поринає під палаючу водну поверхню (нафта розлилася — це головний атракціон фільму), щоб закрити отвір, — їх пам’ятаєш. А Орлову ні. Якась дивно чужа вона в цьому бурхливому морі нещасть і лих, посилених голлівудськими фільтрами.

Кадр із фільму фільму «Йшли солдати...»

Ось Лені Ріфеншталь у фільмі «Блакитне світло» (нею ж і поставленому разом із Бела Балашем 1932 року, тобто буквально напередодні свого історичного рішення обслужити нацистів своїм «Тріумфом волі»), працює набагато прицільніше. Картина чимось нагадує купрінську «Олесю», і все тут трохи схоже на звичний нам український романтичний антураж із деякими етнографічними подробицями. Героїню вважають чаклункою і всіляко переслідують. А вона виявляється ранимою та беззахисною, є в ній щось таке непередавано особистісне. У самому ж фільмі — щось непередавано стильне, що зберігає аромат великого німецького кіно 20-х років.

У жодному довіднику не згаданий фільм знаменитого російського режисера Бориса Барнета «Новгородці» (1942, Алма-Ата). Судячи з усього, картину оцінили як абсолютно невдалу і засунули чимдалі. Тим часом, попри рихлість драматургії Олексія Каплера та Петра Павленка, вона зовсім не погана. Майже відверта умовність — актори грають (саме так) весело, концертно і з задоволенням, перед нами суміш мюзикла (співають, щоправда, забагато), комедії та пригоди. З неба в партизанський загін падає французький льотчик Клод (наш Віктор Добровольський). Його збили, коли він шукав засекречений німецький аеродром. Клод лагодить літак, наспівує пісеньки, закохується у славну дівчину Катю (Олена Сипавіна), а партизани шукають і, звісно, знаходять ворожий об’єкт. Усе це зроблено з барнетівським винятковим артистизмом, і, власне, фільм про це — як веселі й талановиті люди перемагають похмурих бездарних виродків.

А ось фільм «Йшли солдати» (1958 р.) ще одного класика, Леоніда Трауберга, відверто розчарував. Про жовтень 17-го року, про те, як солдати (а в ролях тут Сергій Бондарчук, Ераст Гарін, Михайло Ульянов, Олег Єфремов) залишають фронт і йдуть у Пітер здобувати мир. І дорогою раз у раз переконуються, які великі мислителі і політики більшовики. Фальш відверта і неприкрита, хороші актори видаються рядженими (Бондарчук у першу чергу), їхня пластика, відповідно, набуває рис театральної бравурності, неприродності.

Як боролися з такою естетикою в 50-ті роки, продемонстрував фільм «Любов у місті». Один із класиків італійського неореалізму, сценарист Чезаре Дзаваттіні (йому нинішнього року теж стукне 100 років), запропонував ідею кіногазети. Це ніби зібрання розмаїтих за жанром, але неодмінно стилізованих під документ історій про прояви кохання у великому місті. У режисерах тут Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Діно Різі та інші, і все це здебільшого видається й сьогодні досить свіжо та цікаво. І вже вкотре подумалося, що наші теперішні молоді найчастіше уникають ось такого майже прямого погляду на життя, віддаючи перевагу жанру, стилізації, постмодерному кривлянню...

Уже звичні на «Білих Стовпах» «Конфронтації» (в одній програмі зіштовхуються різні кіноверсії одного й того самого історичного матеріалу) висвітлювали расові проблеми (найцікавішим був, мабуть, знаменитий фільм Гуалтьєро Якопетті та Франко Проспері «Прощавай, Африко» 65-го року), сексуальну толерантність (про нетрадиційні орієнтації в любовній сфері у кіно минулих десятиріч), Китай часів Мао... В останньому розділі дуже смішною здалася французька картина 74-го року «Китайці в Парижі» Жана Янна. Армія Китаю окупує столицю Франції й починає рішучу боротьбу з буржуазною розбещеністю: відбирає автомобілі, забороняє розпивання напоїв та інші надмірності... Однак поступово мікроби західної прогнилої цивілізації починають терзати здорове тіло Народної Армії, яка змушена, хай і організовано, проте безповоротно залишити межі європейської держави. У фіналі сміхове дзеркало обертається у бік самих французів — група псевдовизволителів, яка не зробила навіть пари пострілів, привласнює собі лаври переможців. Втім, чи тільки над французами сміємося ми в цьому місці живого і дотепного фільму?

Про толерантність у сфері сексу розповіли кілька картин. Серед них і німецький фільм «Інакше, ніж інші» Ріхарда Освальда 1918 року. На фестивалі його показали із субтитрами українською мовою. Наш кінематограф у 20-ті роки мав достатню суверенність, закуповував і пускав у прокат стрічки ось такого, на ті часи досить сміливого змісту. Втім, художні достоїнства фільму більш ніж скромні, він просто показує, як зле чинять деякі дорослі хлопчики.

Найкращим же тут був фільм видатного американця Вільяма Уайлера «Гучний час» (1961), авторимейк картини «Ці троє» 38-го року. Двох учительок пансіонату для дівчаток звинувачують у лесбійстві. Чутку пустило найкапосніше і хуліганисте дівчисько, щоб помститися за виховні дії. Батьки миттєво розбирають дітей по домівках. Майже налагоджене особисте життя Керен (відмінна робота знаменитої Одрі Хепберн), яка зібралася заміж за гарного хлопця на ім’я Джозеф, руйнується. Здається, що нам розповідають про літак, що казна-звідки взявся і таранить міцну й гарну споруду.

І раптом поворот. Диму без вогню не буває. І хоча подруги виправдані, хоча доведено, що тричі це був мерзенний наклеп, Марта (Ширлі МакЛейн) несподівано зізнається у своїх почуттях Керен. І накладає на себе руки. Суд громадськості ще якось можна витримати, а от свій власний...

Показали і дві зовсім нові російські картини. Перша — «Федот-стрілець» Сергія Овчарова за відомою поемою Леоніда Філатова. Вийшло досить слабко. Можливо, через прорахунки в роботі звукооператора: чудового тексту майже не чути. Другий фільм, на жаль, був показаний у незакінченому вигляді — «Річка» Олексія Балабанова через загибель виконавиці головної ролі ніколи не буде завершена. Та навіть і в такому вигляді картина вражає: життя якутів наприкінці ХІХ століття прописане з жорсткою кінематографічною правдивістю, без мелодраматичних сліз, оголюючи в людях щось одночасно страшне й прекрасне...

Може, так і слід знімати по-російському? Над цією проблемою (як знімати саме по-російському) цілих дві з половиною години мучилися учасники «круглого столу». Втім, про це я розповім докладніше іншим разом.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво