Білоруський сценарій для української Спілки письменників

Під бравурні звуки Державного гімну, в якому потонули голоси невдоволених депутатів, черговий з’їзд Національної спілки письменників України, що проходив цього тижня у Пущі-Водиці під Києвом, було сяк-так завершено. Саме завершено… Бо питання про його закриття не голосувалося. Оскільки голову Спілки так і не було обрано. І Володимир Яворівський, який зібрався втретє обійняти цю посаду - всупереч статуту, - пообіцяв повернутися до цієї проблеми через місяць на ще одному, одноденному, з’їзді.

Утім, навіть проміжкові результати цього письменницького зібрання - все ж таки неабияке явище симптоматичного кшталту, про яке варто говорити на повний голос…

Здається, давно вже стало очевидним, що будь-які зміни, які відбуваються у так званому літературному процесі, - це пересування в структурі і взаємовідносинах певних груп, які або втрачають позиції влади, або, нав­паки, - намагаються їх зайняти.

Згадаймо, що донедавна було інакше. І офіційна література уявлялася чимось на кшталт ідеологічного конвою в суспільстві. А її спілчанські осередки виконували роль своєрідної філії органів державної безпеки.

Спочатку тоталітаризм вимагав від майстрів слова чіткого виконання партійної запоруки, оскільки для нього важило, щоб ці люди були «завжди готові» славословити чергового вождя. Потому, вже за «незалежних» часів, захисна тенденція ідеологізувати словесність перекинулася на «звільне­них» літераторів. Оскільки виявилося, що без державних дотацій українській культурі у себе вдома не вижити.

І тому спілчанська спільнота, будучи зігнана Й.Сталіним в отару в 1934 році, себто залишаючись накинутою згори фікцією і химерою, знову набрала реальної сили…

Адже, як показав досвід «незалежного» існування, у багатьох із нашого літературного люду в умовах свободи шия без нашийника починає мерзнути. І вже виплекано специфічну породу «спілчанського» типу. Коли навіть молоді представники «незалежного» покоління на кшталт чи то письменників Олександра Ярового і журналіста Івана Рябчія, а чи критика Олек­сандра Стусенка і науковця Ростислава Мельниківа, твердо стоять на позиціях колгоспного світогляду.

Так само з подивом зауважуєш, що в Спілці письменників, виявляється, значаться такі більш-менш молоді, але, без сумніву, «борзі» особи, як Іван Андрусяк, Євген Баран, Борис Гуменюк, Маріанна Кіяновська, Сергій Пантюк, Степан Процюк, Максим Розумний, Мар’яна Савка, Володимир Цибулько.

Колгоспному менталітету їм не закинемо. Але всі вони масово пишуть гнівні листи проти свого рідного начальства. Себто свідомо грають у безсоромну гру, правила якої написані у далеких сталінських часах і мало змінилися за своєю лакейською суттю.

…Тож іноді з вищезгаданого «літературного» листування на кшталт «Відкритого листа дванадцяти аполітичних літераторів про вибір і вибори», зауважуєш: ідеологічний «конвой» суспільства, яким за будь-якої влади була Спілка письменників, останнім часом, будучи позбавлений своїх звичних «інженерних» функцій, таки нудьгує з вимушеного неробства.

Численні збори цього добровільно-спортивного товариства пенсіонерів гуманітарної орієнтації донедавна пожвавлювалися виключно завдяки словам «путівка» чи «дотація». І член БЮТ Володимир Яворівський у ролі голови НСПУ цілком влаштовував переважну більшість членів цієї письменницької організації. Мовляв, ніхто, крім політика і члена провідної партії пана Яворівського, більше не здатен захистити літераторів перед високим начальством, а також утримати майно спілки і саму організацію. І що без нього українську спілку чекає така ж доля, як і білоруську.

Тепер бачимо: своїм бажанням незаконно залишитися на третій термін правління в НСПУ український письменник Володимир Яворівський пролонгував білоруський варіант беззмінного головування, який і сповідує тамтешній президент Лукашенко.

Таким чином, хай там що кажуть про кризу в літературі, але насправді кризою охоплена не вона, а ідеологічний літературний дискурс.

Просто ідеологічна влада - навіть в особі політика Яворівського як «захисника» НСПУ - змінилася на владу грошей. Ось криза і вийшла на очі.

До речі, про гроші… «Так ви продали письменницьку поліклініку чи ні?» - питався у Яворівського письменник Юрій Мушкетик у переддень з’їзду в Пущі-Водиці, на спільному засіданні президії та ради НСПУ. На що була відповідь: здали в оренду.

Хоча, за деякими версіями, недавня перевірка Генпрокуратури довела: поліклініку було продано за 6 млн. 900 тис. грн. І не дивно, що пропозиція «ініціативної групи» змінити статут НСПУ, продовживши термін перебування на посаді голови НСПУ чинного керівника спілки В.Яворівського, яка пролунала перед з’їздом, не була підтримана більшістю присутніх на засіданні. Зокрема, проти виступили - Павло Мовчан, Віктор Баранов, Юрій Мушкетик, Любов Голота.

Добре, що просто виступили… Адже свого часу, коли пана Яворівсь­кого вдруге обирали на голову НСПУ, деякі його опоненти спорудили перед приміщенням Спілки письменників України, на вулиці Банковій, 2, багатозначну композицію під назвою «Стоїть «явір» над водою». Композиція складалася з унітазу, до якого був притулений віник.

…І хоч негоже вимітати сміття з чужої хати, а зазирати в чужу кишеню - поготів, але що робити з тим, що люди кажуть?

А кажуть вони хоча б про те, що керівництвом спілки був проданий Одеський будинок творчості, а в Коктебелі такий самий будинок зданий в оренду олігархам із БЮТ. І якщо не всім відомо, яка доля санаторію «Нафтуся» в Трускавці, зате доб­ре відомо, в якому стані перебуває видавництво «Український письменник» і в що перетворений письменницький офіс на Банковій, 2.

Ну що ти зробиш з отих дурних літературних теревень, які будь-кому не так легко перевірити!

Та чи й варто?

Досить самому завітати по старій пам’яті до оновленого письменницького кафе «Еней», в якому знищено легендарні розписи Базилевича… І на власні очі побачити дорогу ресторацію - і не побачити в ній жодного письменника. Бо фінансово не спроможні наші літератори випити тут бодай кави.

Одне слово, як не крути, але ще від часів свого заснування у 1934 році Спілка письменників була і залишається замк­неною для пересіч­ного люду структурою.

Спочатку це була привілейована профспілкова організація, члени якої, призначені «інженерами людських душ», мали безліч переваг перед простими смертними - від вирішеного квартирного питання і отримання дачі до гарантованого високого заробітку
і т.д.

Нині багато чого змінилося. Але про вищезгадану людську організацію «душевнос­ті» дехто з письмаків-інженерів не забуває.

І в усі часи, коли треба було убезпечитися від зовнішніх та внутрішніх ворогів, спілка завжди зверталася по захист до прос­тих людей. Чо­мусь ототожнюючи себе з народом Украї­ни, а свої власні оборудки - з народними справами і «сподіваннями».

Але якщо запитати, чому тому чи іншому авторові не дали чергову премію, то отримаєш відповідь, що це особисті справи НСПУ, і тому «пиво лише членам профспілки», як писали Ільф і Петров у «Золотому теляті». Мовляв, не ваше собаче діло, що і як ми тут ділимо, тому що звітуємо ми не перед народом, а перед тим, кому служимо і хто гроші на ці самі премії дає. Ну себто перед черговим «державним» начальством.

Коли ж це начальство, буває, прищемить нашим письменникам надто «патріотичного» хвоста, то вони одразу згадують про народ…

Так, наприклад, було з шельмуванням агітки «Чорний ворон» В.Шкляра. Коли з якогось дива він підняв на боротьбу зі своїм начальством пересічних громадян, знов-таки, наполягаючи, що його твір уособлює честь, ум і совість нашої епохи.

Мабуть, це пішло ще від тих часів, коли для всіх письменників як працівників ідеологічного фронту видавалися своєрідні індульгенції на зразок геніальної за своїм лукавством формули Михайла Шолохова, яку він і виголосив на другому з’їзді Спілки письменників СРСР у 1954 році. Мов­ляв, ми не пишемо за вказівкою партії, «каждый из нас пишет по указке своего сердца, а сердца наши принадлежат партии и родному народу!».

Утім, сьогодні вже знати, що українське письменство складалося не з самих лише вірнопідданих «воронів» нашої, не своєї землі, і що справжня національна література, яка творилася десь подалі від спілчанського корита, - це не лише паплюження «москалів» та «жидів», як у згаданому творі Шкляра, а щось зовсім інше…

Тож хай як там було і буде на чергових з’їздах сьогоднішнього письменства, але при цьому не слід забувати, що у всі часи спілка - це нові пани… Які, щоразу чублячись за владу і майно, хапаються за чуби холопів, якими чомусь вважають не два десятки читачів своїх творів, а весь український народ.

І ось тому будь-які спілчанські чвари - від виборів голови до з’ясу­вання, чи варто політику триматися за літературу, - залишаються внутрішніми справами цієї організації.

Утім, спекулювання на патріотизмі під час розподілу майна - не дуже вдячна, хоч і результативна справа! Для наського начальства завжди вистачить холопів із міцними чубами. Добре, що не з твердими кийками. Але це вже, мабуть, казка для наступного спілчанського з’їзду…