Біль і правда про Івана. Дружина Миколайчука згадала зігране і вимріяне її чоловіком - Культура - dt.ua

Біль і правда про Івана. Дружина Миколайчука згадала зігране і вимріяне її чоловіком

20 травня, 2011, 13:27 Роздрукувати Випуск №18, 20 травня-27 травня

Івану Миколайчуку у червні виповнилося б 70.

Івану Миколайчуку у червні виповнилося б 70. Видатний український актор і режисер назавжди увійшов у історію кіномистецтва фільмами «Тіні забутих предків», «Пропала грамота», «Сон», «Білий птах з чорною ознакою» (акторські роботи), «Вавилон ХХ», «Така пізня, така тепла осінь» (режисерські). В ювілейні дні про Миколайчука згадуватимуть — і в Києві, і в Чорториї (місце його народження). До столиці у ці ж таки миколайчуківські дні завітає Львівський театр імені Заньковецької з виставою «Небилиці про Івана», створеною за сценарієм Івана Васильовича.

Саме з цієї — останньої у часі — роботи, освяченої іменем Миколайчука, і розпочалася наша розмова з його дружиною — Марічкою Миколайчук… З Іваном вони — однолітки й земляки. У шлюбі були чверть століття. Марічка — чудова співачка (раніше виступала у складі тріо «Золоті ключі»), знялася також у фільмі «Пропала грамота» та виконувала пісні у багатьох українських стрічках.

— Пані Марічко, ви вже, очевидно, бачили львівську виставу за сценарієм Миколайчука… А яке ваше враження від фільму 1989 року «Небилиці про Івана» — за тим-таки сценарієм?

На мій погляд, то була відверта невдача. У фільмі не вдалося передати ні дух, ні характер.

А ось у виставі львів’ян є характер і настрій: вони їх зуміли передати.

До речі, сценарій «Небилиць» з’явився завдяки Івановій племінничці Олесі. Їй було чотири роки. Вона в нас жила, бо сестра з чоловіком не мали квартири. І день у день споглядала тяжкий Іванів настрій. Питала: «Чого ти такий сумний? Я хочу, щоб ти мені щось написав» — «Що ж тобі написати? Казочку? Добре, напишу казочку…»

У той період йому не давали працювати. Десять років життя вилетіло в нікуди. А скільки б талановитих фільмів могло з’явитися!

Саме тоді він писав сценарій, був одухотворений: «Олесько, йди сюди, будеш слухати, яку я тобі пишу казочку!»

Сценарій написав, художня рада його обговорила. Вирішили, що деякі обрядові речі не збігаються з їхнім баченням. Сказали: ми передамо матеріал в Академію наук, хай вони там почитають і дадуть своє резюме! Там прочитали, були в захопленні. Лише сказали, що є в сценарії ухил, націоналістичний. А це для Івана був вирок. І все! Йому не дозволили продовжувати роботу — ні над сценарієм, ні тим паче над фільмом.

Майже три роки «Небилиці» пролежали. Іван уже зліг у лікарню…

А буквально незадовго до смерті «згори» прийшов дозвіл на роботу над цим фільмом. Іван сказав: «Якби Господь Бог мені дав здоров’ячка, то я б зробив фільм, як я собі уявляю». Але…

— Які картини Миколайчука сьогодні ще потребують реставрації та приведення їх до нормального технічного вигляду — акторські і режисерські?

— Мені кажуть, буцімто «чистять» його фільми, аби перевести їх на DVD. Фільм «Сон» готовий — дуже гарна робота. Навіть інакше сприймається. Слава Богу, що його не «розмалювали». Інші фільми, звісно, потребують реставрації.

— Хто з друзів та колег Івана і по сьогодні лишився вашим другом? З ким ви підтримуєте дружні контакти?

Роман Балаян, Іван Гаврилюк. Кінокритики Людмила Лемєшева, Лариса Брюховецька… До речі, вона видає журнал «Кіно—театр» і в кожному номері так чи інакше, але обов’язково згадає Івана. Це дуже приємно.

— Які ідеї Миколайчука лишилися нереалізованими?

— З покійним Борисом Івченком вони написали сценарій «Камінна душа». Можете уявити, що б це був за фільм? Іванові не дали працювати над цією роботою. А коли він помер, інший режисер працював над «Камінною душею». Проте людина, котра не розуміє специфіки Карпат, їх колориту, не може зробити талановито…

Іван же жив тим. Та й взагалі — він був думаючий: і актор, і режисер. На яку його фотографію не глянь, не побачиш порожніх очей. А це основне, коли очі й душа переповнені. Тоді й роботи цікаві.

— Який український твір, на вашу думку, він, як ніхто, міг би екранізувати?

— Якби йому вдалося зняти бодай «Небилиці…», то це був би вибух у кіномистецтві. Коли знімав «Вавилон ХХ», фактично вирізали цілу серію. Він дуже тяжко те все переживав. Казав: «Якби мені дали матеріал, який вирізали, то я б із нього зробив такий фільм!» Але, на превеликий жаль, вирізаних кадрів не лишилося.

— Що то було?

— У деяких сценах побачили «ідеологічні» моменти. 1979 рік. Навіть голова Держкіно на той час казав: «Іване Васильовичу, ну що я можу вдіяти? Мені диктують згори, а я маю казати тобі, що треба вирізати…» Іванові цим просто підкосили здоров’я. Після «Вавилону» йому не так довго вже й залишалося жити.

— Як гадаєте, у чому найбільше фортуна Миколайчукові сприяла, а в чому, можливо, відверталася від нього?

— Знаєте, Іван усім серцем уболівав за українське кіно. Переживав, що про кіностудію Довженко йде погана слава. Але з’явилися «Тіні», потім — «Сон», «Вавилон ХХ», «Білий птах», «Пропала грамота»… Звичайно, рейтинг кіностудії став стрімко зростати. Багато режисерів почали рівнятися на Івана. І він буквально перед смертю казав: «Тепер я знаю, як робить кіно…» Так, йому це боліло. Але-але… Коли він був молодий та здоровий, йому ж не давали працювати.

— Саме заборона працювати й підірвала його здоров’я, і саме вона — причина ранньої смерті Івана?

— Звичайно… Людині не дали робити те, для чого вона була покликана на білий світ. Творча людина — страшенно ранима людина.

Але хто такий для них був Миколайчук?

Ось коли він призи за фільми отримував — тоді був молодець! Проте Іван нагородами не переймався. Він був в Україні одним із найкращих акторів, а пішов із цього світу лише зі званням «заслужений»… Його такі речі не турбували, Іван казав: «Яка різниця, яке звання, адже Довженко — теж лише заслужений артист України».

— Певний час у Києві писали й говорили про те, хто зробив більший внесок в успіх фільму «Тіні забутих предків»: оператор чи режисер? Чи казав щось на цю тему Миколайчук?

— Він ще за життя казав: «Настане час, коли я про фільм «Тіні» своє слово скажу…».

Коли починала його розпитувати, відповідав: «Поки що не час!». Але настав час, коли його не стало. Він фактично всі думки про це забрав із собою. Але, гадаю, фільм вийшов сильним і цікавим лише тому, що була вдало підібрана творча команда. Акторська особливо. І, звісно, не секрет: якби головну роль зіграв Геннадій Юхтін, який спочатку був призначений на цю картину, то такого фільму не вийшло б. Іван вніс у «Тіні» свіже повітря. Він жив у тому світі. Жаль лише, що по виході фільму на Івана мало хто звертав увагу. Пригадую, коли нагороджували творчу групу, то Іванові взагалі не дісталося нагороди. Абсолютно ніякої. Це залишилось у документальних кадрах.

А коли після «Тіней» вони поїхали в Мар-дель-Плата на міжнародний кінофестиваль і там «Тіні» стали фільмом номер один, отримавши Гран-прі, — до Лариси Кадочникової та до Івана не можна було підступитися. До нього підійшов один із режисерів Голлівуду й запитав: «Якщо ми вас запросимо приїхати на зйомки, приїдете?» — «Якщо влада дозволить…» Виявляється, з Голлівуду Іванові присилали виклик, але йому ніхто нічого не сказав. Тоді тільки москвичі їздили за кордон. А такий, як Іван? Куди там!

Ще одна цікава річ. Коли Миколайчук був у тому ж таки Мар-дель-Плата, на прес-конференції зауважили: «Ми знаємо, що ви «підставний»…» І почали його перевіряти. «Ви кажете, що з села, а з якого села? А в такому-то й такому, як їхати на Вашківці, — яка дорога?» І він усе розказав — не проколовся. Був шквал аплодисментів.

— Пані Марічко, аби Миколайчук сьогодні жив на цьому світі, як гадаєте, яку позицію він зайняв би стосовно того, що нині відбувається з Україною?

— Правдиву позицію. Миколайчук ніколи не дружив з брехнею і насильством. Ішов напролом — тому в нього й були проблеми.

Єдине — тепер, можливо, йому б вдалося втілити задумане. Тепер немає такої цензури. Можливо, він би зробив і «Вавилон» по-іншому. Саме на цій картині помер його товариш — Василь Земляк. Ще й тому — в ім’я пам’яті Земляка — йому було так важливо зробити фільм достойним.

— Розвиваючи попереднє запитання: як гадаєте, Миколайчука сьогоднішня пропаганда записала б до «націоналістів»?

— Він був націоналістом, у хорошому розумінні цього слова. Тобто патріотом своєї країни, нації, землі. Що ж тут поганого? Він не був фанатом. Якщо співрозмовник не розумів української, Іван переходив на російську. Коли приходив на зустрічі в кінотеатрі, то запитував: «Якою мовою до вас звертатися?» Як правило, вибирали українську. Він тоді: «Дякую, що дозволили мені говорити моєю мовою!».

Одного разу Боря Брондуков привів до нас у гості дуже відомого режисера і сценариста. Не називатиму прізвище. Іван каже: «Поклади швиденько щось на стіл!» Я заходилася збирати на стіл, поклала все, що було в хаті. От сіли, Іван каже: «Ти, як господиня, говори…» Я підвелася й почала: «Мені б хотілося…» Навіть не договорила, як гість почав: «Ой-ой-ой, только не надо вот этих ваших наречий, я обожаю украинскую песню, но вот это ваше наречие не воспринимаю…» Іван підводиться: «Двері бачиш? На вихід! Щоб тебе я більше не бачив, якщо ти не зрозумів, куди прийшов!» А наш гість не чекав такої реакції. Та й Борис на нього накинувся: «Ти что, с ума сошел? Как ты можешь? А если бы тебе сказали, что ты русский шовинист?» Наш гість попросив вибачення. Іван сказав: «Сідай, будем пить…»

— Чим сьогодні наповнене ваше життя — що читаєте, що слухаєте, можливо, ходите в київські театри?

— Звісно, театр люблю, але тепер, у зв’язку з хворобою, не так часто в нього ходжу. Наразі зайнята підготовкою до ювілею Івана. Треба перечитати багато речей із написаного. Хоча в нього почерк і розбірливий, проте він часто вживав західноукраїнські слова, наші місцеві вислови. Проходить ретроспектива фільмів. Уявіть, після перегляду «Тризни» люди не хотіли розходитися. В Івана була така сила, що всі люди тягнулися до нього. Але він для мене й сьогодні живий, такі люди не зникають. Це ми їх не бачимо, а вони нас — бачать.

— Відчуваєте цей невидимий зв’язок?

— Звісно. Я з першого дня, як тільки побачила Івана, відчула, що він — моя доля. Уже перший погляд був вирішальним, хоча ми ще не знали одне одного. Між нами щось відбулося. Коли ми працювали в театрі і він вступив у театральний, я йому подарувала дві книжки: «Тіні забутих предків» Коцюбинського та «Художник» Шевченка. І вони стали знаком.

Одного разу мені наснився сон: начебто я прибрала в хаті, постелила ганчірку, щоб витирати ноги. А тим часом — стук у двері. До нас зайшов Тарас Шевченко… Іван лише посміявся, коли я йому розповіла цей сон. Сказав: «Яке спить, таке й снить…» І пішов на роботу — на студію. А ввечері приходить і каже: «Твій сон в руку! Мене затвердили на роль Шевченка!». Я знала, як він хотів і мріяв зіграти Тараса... Така близька була йому ця постать.

— У вас, як і в кожній сім’ї, бували конфлікти?

— Я на те не звертала уваги. У нас було заведено, що він — голова сім’ї. Ми ніколи не воювали за першість, про це навіть смішно було думати. Мені так жилося простіше, бо не доводилося вирішувати, вигадувати, що робити. Він на все давав установку. А тепер… складно, тому що нема його плеча. Минуло 24 роки… Однак гіркота втрати залишилася…

— Як часто ви буваєте на батьківщині свого чоловіка? Хто з його рідних там лишився сьогодні?

— З Іванових родичів залишилися три сестри, два брати. П’ятеро з десятьох. Втрати рідних важко переживати, я звикла, що родина дуже велика. Моє село від Іванового за 25 км. Ці два села Чернівецької області дуже схожі за ландшафтом, природою… Їдеш згори, а село — внизу. До речі, тепер у моєму селі печуть хліб для Іванового села. А моя рідня… Звісно, батьків уже немає. Нас було чотири сестри, лишилося — три.

— Яка риса найбільшою мірою визначала характер Миколайчука?

— Працездатність — головна його риса. Він віддавався кіно повністю. Якби на той час влада це розуміла, то, можливо, інакше б до нього ставилася. Думаю, все, що він написав, хотів би зняти. Працював у співавторстві з Іллєнком, Коротичем, Драчем, Балаяном… Був сценарій «Табула Раса», створений спільно з француженкою. Якби жив, то обов’язково відтворив би. А зараз я взагалі не бачу режисера, який би міг зрозуміти суть — те, про що писав Іван. Та й на студії Довженка майже не залишилося творчої інтелігенції.

— Він був віруючою людиною?

— Так. Він був глибоко віруючий чоловік. Звісно, не показово. Все залишалося при ньому, в душі. Інакше й бути не могло.

— А ви виступаєте тепер, як і раніше, у складі фольклорного колективу «Золоті ключі»?

— Тепер — ні. Так, якщо збираємося, то можемо поспівати, просто для себе. Тепер Ніна Матвієнко співає зі своєю дочкою. Ми сорок років активно виступали й гастролювали. Так, тріо «Золоті ключі» проіснувало сорок років. Нас і «винайшов» Іван. Попросив одного разу: «Дівчата, заспівайте…» Я затягнула, дівчата підтримали, ми й самі були здивовані нашим співом, хоча доти ніколи втрьох не співали. І ось Ніна Матвієнко — сопрано, Валентина Ковальська — перший альт, я — другий. Ми настільки були шоковані, що самі почали озиратися одна на одну. А Іван сказав: «Ну, дівки, тепер ви мої… Тепер уже не маєте права не співати втрьох, сам Господь Бог вам це підказує, а я допоможу з репертуаром». І справді — допомагав, неодноразово проводив репетиції.

Адже свого часу він учився в музичному училищі на диригента хору. До того ж грав і на цимбалах, і на баяні, і на скрипці. Розумів, що таке гармонійний спів… А як співала його родина! Колись Анатолій Авдієвський бував у нас удома — в селі в Івана. Запросили солістів, усі співали. А потім як заспівала родина! На чотири голоси! Анатолій Тимофійович був шокований, не міг оговтатися. Потім у колективі казав: «Ви чули, як співають Миколайчуки? Абсолютно без музичної освіти». Справді, у них так зливалися голоси, що виходила неповторна гармонія пісні.

— Сьогодні занадто складне життя, шалені ціни… Пані Марічко, як вдається виживати вам?

— Жити треба… Я працюю на Держтелерадіо — в об’єднанні «Музика». Є пісні, які співаю з оркестром, а є — які акапельно. У моєму репертуарі багато буковинських пісень, які мені подарував ще Володя Івасюк…

Але саме Іван допоміг мені зрозуміти пісню. Він втручався в розвиток моєї творчості. Все критикував мене, мовляв, хто так співає, як ви в хорі? Тоді я починаю співати йому по-своєму… Він каже: «Ну так це ж інша річ! І пісня звучить!» Перша наша платівка «Гігант» ішла через фірму «Мелодія». Ми відразу записали 24 пісні. Іван те послухав і сказав: «Дівки, то не пісні — то церква…» — так йому сподобалося.

— Івану подобалося жити саме тут — не в центрі, а на Березняках?

— Одного разу Іван приніс мені на день народження ключі від цієї квартири. Каже: «Знаєш, нам не дали зарплату і в мене не було грошей на подарунок… Ну хіба що…» І дзвенить ключами. Ми прожили тут дев’ять років. А спочатку наше помешкання було на Жилянській: одна, але велика — на 26 кв. м — кімната. Не уявляєте, скільки туди приходило людей! Могли завітати серед ночі, тоді в нас не було телефонів. Бачать, світло горить, — і йдуть. Оператори, музиканти, художники, одне слово — інтелігенція України. Ми ж тоді були молоді…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво