Бієнале в масці венеціанського карнавалу

Поділитися
Путівник по Венеції підкреслює унікальну здатність міста — жити в постійній атмосфері свята. Венеція — особлива планета, яка перетворила таємницю маскараду на бізнес...

Путівник по Венеції підкреслює унікальну здатність міста — жити в постійній атмосфері свята. Венеція — особлива планета, яка перетворила таємницю маскараду на бізнес.

Із 810 року, коли засновник Венеції Анжело Пертечі Паціо з товаришами, рятуючись від завойовників їхньої рідної землі Маламокко, переселилися на острови Рівоальто, що в глибині лагуни, — відтоді «її жителі ведуть відлюдний спосіб життя, об’єднуючись лише в театрі, в іграх, на вулицях і площах». Історія засвідчує — венеціанці ніколи не мали амбіцій революціонерів у політичній, промисловій і науковій сферах. Ухилялися вони від воєн та руйнівних катаклізмів, проте завжди зберігали незалежність як від римського Папи, так і від європейських королів та імператорів. Пріоритети міста лежали у сфері торгівлі, культури, архітектури й мистецтв. Венеції, де лихварсько-банківське життя підживлювалося торговельно-піратським, завжди вдавалося мішком золота відкупитися від чужаків, котрі жадали влади над містом. Століттями нагромаджуючи багатства, венеціанці перетворювали їх у красу храмів, у пишноту палаців, у нестримну розкіш карнавалів.

Спочатку вся ця мішура, блискітки, страшненькі прорізи очей у сріблі масок можуть видатися тверезому погляду прибульця безглуздим нагромадженням, образотворчою риторикою, марним витрачанням сил, коштів, смаку й невиправданою надмірністю, що вибухнула, як петарда, над темними водами лагуни. Але невдовзі кожен, кому лягли під ноги мости Венеції, кого оповило вологе повітря лагуни, зрозуміє: місто живе всупереч здоровому глузду та, що чудово, робить великі гроші, натягнувши маску арлекіна.

Венеціанський бієнале, що відбувся 2005 року вже п’ятдесят перший раз, це засвідчує. Бієнале, як із рогу достатку веселого бога, обсипав Венецію не лише іскрами талантів, ігрищ, контактів, а й значними фінансовими вливаннями в економіку міста. Проте облишмо пусте заняття лічити чужі гроші. Вдягнімо маску й заглибмося у веселий вир 51-го бієнале.

Тим, хто хотів побачити експозиції, довелося багато разів пропливти катером водами Великого каналу, виходячи то на одному, то на іншому причалі. Палаци, біля порогів яких хлюпає вода, підприємливі аристократи Венеції охоче здають в оренду для потреб бієнале. На двох із них розмістилися рекламні щити українських експозицій. Одна — офіційно представляла Україну проектом М.Бабака, О.Титаренко «Твої діти, Україно»; друга — неофіційна, ініційована меценатом Віктором Пінчуком. Для тисяч туристів, які снували у ті дні Великим каналом, презентація України двома виставками виглядала солідно. Нюанси офіційної чи неофіційної експозиції цікавили лише журі й художників. Відмінність полягала в етиці поведінки організаторів офіційної та позаконкурсної делегацій. Пан Пінчук, відповідно до протоколу міжнародних акцій, влаштував прийом, на який, крім його ділових партнерів, було запрошено всіх українських художників, кураторів, мистецтвознавців та журналістів. Що ж стосується міністра пані Білозір, вона, ледь виголосивши промову в експозиції «Твої діти, Україно», пішла собі геть у товаристві численних і цілком непотрібних у Венеції чиновників її почту, не удостоївши мистецтвознавців та журналістів навіть поглядом. У цьому було щось від брежнєвської епохи: статечні держчиновники, котрі з комфортом прилетіли до Венеції літаком, і мистецтвознавці, чию поїздку не було профінансовано, відтак вони досить дискомфортно добиралися в автобусі через усю Європу з метою підтримати проект, анонсований пані Білозір. Арт-критики й журналісти навіть не були акредитовані на бієнале, про що також мусили подбати чиновники Міністерства культури й туризму — офіційного організатора акції. У результаті на прес-конференцію українську делегацію просто не пустили.

Понад 150 країн представили проекти, які розмістилися в напівзанедбаних, велетенських ангарах і складських приміщеннях «Арсеналу», що свого часу був військовим оплотом морської держави. Ще одна, значна частина виставок відкрилася в парку «Жиардіні» — в зеленій зоні Венеції.

Усі, за поодинокими винятками, експозиції представили глядачам віяло можливостей постмодерністської естетики: від образного алогізму, парадоксальних метафор «до відвертого маразмування», вуличного балагану та образів людського дна. Ліризму, тим паче сентиментальності, а також «святу розуму й серця» у вакхічній атмосфері бієнале місця не залишилося — все поглинув хоровод масок, винахідливих і лукавих. Карнавал бієнале показав — у нього свої алгебра, час і простір, у якому недоречно шукати логіку й цінності повсякденного життя. У виграші виявилися ті, хто охоче вислизнув зі свого «я» й тимчасово втілився в загадкових істот експозицій. Саме тому відеоряд у поєднанні з інсталяцією турецького художника Хусейна Шалайяна — сусіда нашої експозиції — дивний і вабливий образ жінки, яка ллє з екрана воду на глядачів, заплітає та розплітає кіски, в алогізмі поведінки, цей образ був близький ігровій природі бієнале. Він, як і багато іншого, запам’ятовувався, був переконливішим, ніж музейно-бездоганна експозиція М.Бабака з її глибоким трагізмом і громадянським пафосом. Проект «Твої діти, Україно», вміщений у тісні низькі приміщення, втратив свій епічний смисл, яким вирізнявся в київській експозиції. Трьом екранам із відеорядом помаранчевої революції, очевидно, бракувало місця, повітря й дихання в убогих архітектурних об’ємах, які, на превеликий жаль, дісталися Україні при жеребкуванні. Проект втратив масштаб і напругу. В атмосфері тотальної постмодерністської гри наша національна скорбота й радість не збігалися з налаштованістю бієнале на гру й карнавальність. Адже не випадково один із «Золотих левів» 51-го бієнале дістався француженці Аннет Мессаж за зухвалий проект «Казино».

Одне з приміщень експозиції покривав червоний шовк. Він виповзав із вузької щілини стіни, як жадібний язик із зіва. Шовк дихав і здавався живою й дуже хижою істотою. В іншому залі величезна сітка раз у раз підкидала, як на батуті, якісь лялькоподібні істоти. Гра, жорстока гра, а у виграші завжди Казино. Експозиція Франції стала переможцем і своєрідною метафорою грандіозного параду марнославства на ім’я бієнале.

Проекти Чехії, Словаччини, Бельгії та Канади, спрямовані на театралізацію всього простору залу, на мою думку, виявилися найпереконливішими. У калейдоскопі побаченого вони запам’ятовувалися найбільше. У небесно-синій порожній простір павільйону Бельгії можна було ввійти, як у космос, і пережити почуття маленького принца Екзюпері.

Канадська художниця Ребекка Белмор у проекті «Фонтан» вразила чистотою рішення. Екран, на якому проявлялися відеообрази, був тонким шаром води, що безперервно лилася. Вода скидалася у вузький кювет, бризки вилітали в зал. На цьому водному екрані якийсь персонаж бився з величезною рибою. У фіналі сюжету фонтан-екран був залитий потоками крові.

Майстерно в інтерактивній відеоінсталяції Too Long to Escape працювали з простором залу москвичі. Потрапляючи в інтер’єр павільйону, спочатку на екрані глядачі помічали чотири червоні крапки в глибині засніженого простору. Крапки збільшувалися, перетворюючись на постаті людей. Їхній рух у бік глядачів супроводжувався різким звуком пострілів. Червоні комбінезони на снігу агресивно наступали на нас зі швидкістю, пропорційною кількості глядачів, що входили в зал. Не випадково глядачі відразу ж назвали експозицію «Червоні йдуть».

У білосніжному павільйоні Словенії, де в просторі залу висіли прозорі щити з текстами-шарадами, глядачі охоче грали у футбол кульками, що качалися по підлозі.

Привертала до себе увагу виконана з бездоганним смаком фотоекспозиція японського майстра Тадаші Кавамата. Фотопроектом дуже популярної пари нетрадиційної орієнтації — Гільберта й Георга — представила себе Великобританія.

Відеопроекти захопили простори павільйонів. Саме тому американка Барбара Крюгер — ветеран відеообразотворчості — отримала «Золотого лева» як основоположник напряму в мистецтві.

Судячи з усього, журі вітало й заохочувало епатажну вольницю бієнале. Не випадково один із «Золотих левів» дістався молодій Регіні Галліндо, яка, вибриваючи на тілі все, що можна виголити, воліє демонструвати публіці ню.

Оскільки 51-й бієнале в цілому присвячувався темі фемінізму, то й заставка була цілком адекватною. Замість кришталю із тампаксів спорудили величезну люстру, яка діставала до підлоги одного з ангарів «Арсеналу». У цьому контексті киянин Василь Цаголов, запропонувавши публіці споглядати композицію «Фонтан», де троє «братків» справляють нужду на голову четвертого, не був самотній. «Одкровення» В.Цаголова в дусі Шарікова експонувалося в палаці графа Панадополі, орендованого для експозиції В.Пінчуком. «Фонтан», поміщений в атмосферу залу в стилі рококо і японських гобеленів, недвозначно свідчив про проблему «нового варварства» у нашій культурі.

Шок — аж ніяк не естетична, а фізіологічна категорія. Але коли вже й переживати шок, то від краси Венеції. Навскоси, праворуч від палацу Панадополі, перепливаючи через Великий канал, потрапляємо в зібрання шедеврів академії. Тут ваше побачення зі світлим генієм Джорджоне та ретельним історіографом Венеції Вітторіо Карпаччо. А трохи далі, за десять хвилин ходьби вузькими вуличками й містками, перекинутими через канали, височіють стіни Школи делла Рокка. Там панує бурхливий Тінторетто. Тут Венеція живе своєю величною історією. Образ лева — символ міста — не побачиш хіба на ящику з-під пива. Лев у Венеції ніби в себе вдома. Тут усюди вчувається левиний рик. Лев тут — диригент мистецтва. Не лише архітектура, вигини мостів, обриси гондол, які плавають між берегами, а й пластика жіночих постатей, форма щиколотки місцевої красуні, форма її сережок, колихання у вікнах мережив та передзвін люстр — усе це диво називається Венецією. Тут усе життя за ширмами, усе — суцільна гра й лукавство. Венеція — насмішниця, вона не терпить раціональності, у ній багато язичницького, яке рикає, сміється, ваблячи лякає, навіть якщо це бані християнського храму Сан-Марко. За кожним вигином вулички, відкриваючи свою для кожного, нову Венецію, мимоволі пригадаєш слова Бориса Пастернака: «пустых мест в пустых дворцах не осталось, все занято красотой». Чого не можна сказати про 51-й бієнале, на якому було багато галасу, але жодної принципово нової ідеї, крім люстри з тампаксів.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі