Біда від ніжного серця. Розповідь про Буніну - Культура - dt.ua

Біда від ніжного серця. Розповідь про Буніну

14 серпня, 2009, 12:44 Роздрукувати Випуск №30, 14 серпня-21 серпня

Днями відзначить свій ювілей — а їй уже 70 (так-так, час летить...) — видатна актриса України Ірина Буніна...

Днями відзначить свій ювілей — а їй уже 70 (так-так, час летить...) — видатна актриса України Ірина Буніна. Не розкидаюся компліментами (блискуча, неперевершена etc.). Ще чого... Тільки ця майстриня з надзвичайно складною особистою долею і з чудовим артистичним даром, переконаний, одна з небагатьох у нас, котра справді гідна високих слів. І не лише в ювілейні дні. І не лише тому, що на сцені ми її вже навряд чи колись побачимо...

Нині вона дуже хвора. Перенесла кілька складних операцій. На якийсь час «приписалася» до Феофанії. Тільки у вазі втратила кілограмів із тридцять. Схожа на тростину, на якусь билинку. Небагато спільного з тією жінкою кустодіївського типу, котру дехто ще пам’ятає зі старого кіно.

Живе вона, як і раніше, у своїй усвідомленій самоті в квартирі на Великій Васильківській. Як можуть, її підтримують донька, онука.

Голос її ослаб. Але пам’ять сильна як і колись.

Ніяк у неї не виходить відповідати «формулі» Ернеста Хемінгуея: «Щастя — це коли міцне здоров’я і слабка пам’ять».

Здоров’я в неї — якраз слабке. А от пам’ять — дуже гостра. Отже, не дуже щаслива.

В її долі немає урівноваженого «нормативу». Немає раціональної саморежисури. І, як і раніше, не спостерігається самозаспокоєності.

Незрадлива ця пам’ять — про кращі минулі дні і колишню творчість (на сцені Вахтанговського театру, Київської російської драми, на знімальних майданчиках у хороших режисерів) — і руйнує всі опори, на яких можна було б вибудувати нехай хитке, але все-таки «сьогодення».

Не виходить.

Пам’ять про минуле (про краще) і розмила будь-яку можливість «бути» — у теперішньому... Де художню істинність давно підмінено на переможну сумнівність. На сценах, на екранах — скрізь.

І якщо хтось із юних читачів зовсім не пам’ятає цього обличчя, то по ТБ його ще можна побачити. На ретро-каналах.

Приміром, у надзвичайно популярному серіалі 70-х минулого сторіччя «Вічний поклик». Там у маленькій ролі розгульної Лушки (коханки Кафтанова) Буніна переплюнула всіх народних СРСР, у котрих були перші ролі.

Або у психологічній драмі «Грачі». Там вона і страдниця-мати, і любляча сестра, силою долі втягнена в кримінальний вир.

Іноді крутять на тих самих каналах — «Вірте мені, люди», «Тривожний місяць вересень», «Артист із Коханівки», «Африканич».

До нинішніх хвороб вона встигла знятися і в строкатому новітньому телекіно: «Леді Бомж», «Дурдом»... І, звісно, у «Мухтарі» (немає артиста в країні, який би в цьому серіалі не постав перед мої ясні очі бодай на хвилину).

***

Незагальний вираз її обличчя завжди притягує. Воно «централізує» навіть зовсім, здавалося б, прохідний її образ.

Недаремно ж «голлівудець» Малком Макдауел, опинившись на зйомках у Києві в дивному «фільмі» про маніяка Чикатила, вигукнув про неї перед усією творчою групою: «Та це ж ваша Анна Маньяні!».

Нехай і гучно висловився герой «Заводного апельсина», але її художню суть своїм набитим оком цей актор помітив. Хоча Буніна і пройшла у тій картині повз головну лінію. Епізодична роль якоїсь тітки, випадкового свідка злочинів бузувіра.

Проте у її акторській партитурі справді є щось від шалених італійських мелодій. Від маньянівських мотивів. Ці очі-провалля. Цей надрив — завжди й усюди. Ця невтримна, що б’є через край, жіноча пристрасність, одержимість, чуттєва надмірність.

Плюс до всього — чутливе ніжне серце. (Через це серце, між іншим, і траплялися різні біди в її особистій долі).

Буніна має важливу акторську здатність: окреслювати цілісну долю навіть у мікроскопічному образі. З’явилася — на сцені, на екрані — усього кілька слів, а «усе» розумієш про неї, про ту героїню.

Так було і в значущих її театральних роботах на київській сцені. У «Варварах» Горького, коли грала Надію Монахову, у «Пізній любові» Островського, де грала Лебьодкіну. І, звісно, в одній з найдовершеніших її робіт, в Онисії, у «Владі темряви» Льва Толстого.

Деякі її колеги кажуть, що Буніна має дар «тваринного» (це не образливе визначення, а швидше компліментарне) рефлексу розчинитися в будь-якому середовищі, яке наворожать їй драматурги, режисери, оператори.

У тій самій «Владі темряви» режисера Бориса Еріна, за спогадами шанувальників вистави, Буніна існувала в стані розломленості. Не можна було визначити, де проходить у неї межа — де розум, а де божевілля.

Той спектакль (до речі, незаслужено забутий), кажуть, був неабияким явищем сценічного життя Києва. Толстого Ерін читав вдумливо. Одним із головних образів постановки стала ікона, яка несподівано падає на...

…Хоч як сумно, але у «владі темряви» опиниться і сама актриса. Довгі сутінки її безрадісних днів — порожні сезони, марні надії і хронічні особисті драми.

Різних сюжетів з цього невигаданого життя вистачило б не на одне оповідання. Якби ще й гарний письменник — такий як Бунін.

***

Народилася вона на Уралі, у Магнітогорську. Але стала не «уральской рябинушкой» (як у пісні), а вербою плакучою. Справді, хто ж знає про усі її проплакані ночі?

Її батьки — люди театру до останньої клітинки організму. Це затяті фанати сцени, згодні грати де завгодно, із ким завгодно, аби грати.

Її батько, Олексій Бунін, колись подружився з першим чоловіком Майї Плісецької — Львом Бордуковим. І той просто штовхав товариша в спину: йди в МХАТ! тікай з уральської провінції! на головній сцені твоє місце! тому що ти дуже схожий на молодого Яншина!

Чарівний стрибок — переселення Буніна-батька на мхатівську сцену — справді відбудеться. Трохи пізніше. Але доти її сім’ї довелося помаятися в провінції. Часи були страшні і голодні. Вони моталися між Магнітогорськом, Владимиром, іншими невеликими містами. Маленька Іра — театральний організм — не пам’ятала стану ситості. Голод у ті роки став її «головною роллю». Ніби граючи, вона крала цукор — шматочками, щіпками. І ласувала. Якщо вдавалося. Її мати, теж актриса, доведена до розпачу, падала на коліна перед черговим директором провінційного театру: «Допоможіть, дайте вижити! Дайте роль! Чим я дитину годуватиму?»

Пізніше замерехтіли надії. Завдяки Вірі Марецькій і Ользі Андровській провінційний артист Бунін потрапляє на бажану сцену. У МХАТ, у МХАТ!

Здається, все в їхній сім’ї мало тепер скластися якнайкраще в мхатівських стінах. Батько отримує помітну роль у виставі «Домбі і син» Діккенса. Його виділяють серед інших такі корифеї, як Грибов.

Але знову примхи долі. Ревнощі дружини-актриси, матері Ірини Олексіївни. «Другій половині» у МХАТі нічого не світить. І «жіночий мотив» різко змінює сімейний маршрут.

Вони вже у Києві, у Російській драмі. На запрошення тамтешніх володарів дум.

***

Юна Буніна зростає в творчому середовищі. Це квітник видатних майстрів Російської драми тих років, для яких театр — дім рідний. Усі вони, до речі, і жили поруч, єдиною родиною. І немає в неї іншої альтернативи — тільки акторство. Як і у батьків. І немає іншого маршруту, окрім як — «у Москву, у Москву!».

До школи-студії МХАТ не встигає. А от у Щукінське ще можна застрибнути на ходу паровоза.

Знаменита «Щука», кузня талантів, яка відкрила Миронова, Максакову, Збруєва, Смєхова, нещодавно померлого Високовського. Дехто з них був і у колі її однокурсників. Хороший тоді в неї час.

Буніну «прийняв у мистецтво» ще молодий Володимир Етуш. Він і підморгнув їй на вступних: «Яка фігура в дівчини! Просто зваба!» (Гадаю, такою самою інтонацією, як «Все же погибло...»)

Зі щукінської лави Буніна стрімголов ще на третьому курсі відразу ступає на професійну сцену. На вахтангівську. У ті часи опинитися там було неймовірною честю. «Блати» не проходили.

Її наставляє Цецилія Мансурова, легендарна Турандот театру. До неї уважний викладач Етуш. Але найбільше до неї небайдужий Микола Гриценко. Великий актор Гриценко, которого ви не забудете ні після «Анни Кареніної» (Каренін), ні після «Двох капітанів» (негідник Микола Антонович). І, на жаль, не пригадаєте (зі зрозумілих причин) його сценічні шедеври на сцені Вахтанговського. То був актор, на котрого Рубен Симонов вибудовував класичний репертуар.

Ірина Буніна і Микола Гриценко в спектаклі «Живий труп»
Ірина Буніна і Микола Гриценко в спектаклі «Живий труп»
У «Живому трупі» — знову фатальний Лев Толстой (у бунінському «оповіданні») — вони і зустрічаються.

Про цей роман достатньо написано — у глянці, на чорно-білих шпальтах. Та все ж таки здивуюся одній обставині: вона, як і раніше, говорить про Гриценка без жалю. Ніби не він почав руйнувати ще молоде її життя — на початку 60-х. Коли вона тільки-но успішно зіграла Машу в «Живому трупі». Коли на неї вже «приміряли» подальший репертуар.

І коли хмільний чад, втілений у способі життя Гриценка, почав змітати всі її плани, вщент розбиваючи світлі мрії.

Розірвавши всі свої колишні симпатії, цей 50-річний артист чіпкими руками хапає 20-річну артистку у свої обійми, везе її «на край світу», на околицю Москви... Намагається створити з цією дівчиною подобу особистого щастя.

Не виходить. Вона, цитуючи Ахмадуліну, опиняється «в пустом пиру, где все мертвы друг к другу». Рання слава, хмільний побут, невтримні пристрасті і дикі ревнощі вахтанговських конкуренток — усе це обриває її спробу гордого і дзвінкого московського театрального польоту.

Після чергового п’яного «шоу» (в акторському гуртожитку) театр застосовує до Буніної жорстку санкцію: сценічні задвірки, прання білизни. Вона і на це згодна, аби...

Але далі інша «санкція» вже від немолодого коханого Гриценка, котрий, протверезівши, заявив: «Або я залишуся на цій сцені, або вона...».

Вибору не могло бути. Тільки він — майстер, на якому тримався репертуар.

А дівчинка, вже роз’їдена «вапном» перших успіхів і голосних романів, намагається розпочати з нуля. Знаючи «минуле» актриси, однаково її запрошують у роботу хороші режисери, оскільки і фактура прекрасна, і образ соковитий — ніби «кустодіївський».

***

Перший її фільм, у 1960-му, називається символічно — «Люблю тебе, життя!». Так, любила вона життя в ті роки молоді -- безмірно, без утоми.

Невдовзі — через рік — стрічка «Артист із Коханівки». Легковажна історія про те, як радянська молодь прагне до творчості, і про те, як село і місто мають бути братами навіки. На екрані молода героїня Буніна вражає ледь приглушеною чуттєвістю. Вона нагадує вчасно дозрілий плід, до котрого вже тягнеться чоловіча лапа... Така чіпка рука була й у її партнера по картині, популярного свого часу актора Едуарда Бредуна. Людини, котра спочатку мала екранний успіх. А потім його роль виявилася зловісною — у долі кінозірки 50-х Ізольди Ізвицької (дружини Бредуна), яку він і втопив у пияцтві, знищив у самому її розквіті.

Буніна згадує, що боялася цього артиста (під час зйомок), як чорта. Наче внутрішній голос (хоч того разу) їй вчасно підказав: тримайся подалі, бо загримиш під фанфари.

Далі будуть фільми вже київського періоду. Але масовий успіх прийде разом із «Вічним покликом», телесеріалом Валерія Ускова і Володимира Краснопольського. У цей телефільм її посватала одна унікальна жінка, асистент режисера, дама, котра знала ціну всім акторським талантам часів розвинутого соціалізму. (Були тоді й такі фахівці)...

Буніна увірвалася в цей фільм. Закохала в себе і режисерів, і Юхима Копеляна — свого партнера, видатного артиста, котрий зіграв у тій стрічці куркуля Кафтанова.

Зйомки проходили на Уралі. Жили в сільських хатах, готелів не було. Комарі доїдали. І, до речі, від її ж героїні ніби йшли звабливі «пахощі» природної порочності. Грала жінку-кішку, готову леститися до кожного, хто погладить, дасть молока або іншого корму. Несамовитий регіт і надривний лемент цієї Лушки на кафтанівських гулянках, напевно, ще не забуті глядачами при добрій пам’яті?

А у кіно її завжди виручали режисери Єршови. Один із Ленінграда — Михайло. Другий із Києва — Костянтин. Останній якийсь час попрацював у Російській драмі та оцінив саме цю актрису. Він запрошував її згодом у свої добротні інтелігентні фільми — «Щовечора після роботи», «Граки». І завжди намагався подати їй руку підтримки, знаючи, як непросто складається її життя в театрі, де...

…Де вже маячіла смуга порожніх сезонів. І де її черговий любовний човен підло розбивався об п’яний побут.

У київському театрі вона знову спробувала почати «з нуля». І знову шалено закохалася — у Леся Сердюка. У актора-красеня, у майбутню українську кінозірку (якийсь час він працював у російській драмі).

Тільки фортуна знову відвернулася від неї. І знову все — під укіс. Руйнується і цей союз. Наростає відчуженість до театру.

Здавалося б, «її ролі» регулярно переходять до інших актрис.

А вона чекає, вона п’є, вона хворіє.

Біда не приходить сама. За короткий проміжок ідуть із життя її рідні. Втрачає й унікального лікаря-цілителя, той постійно підтримував її. Трохи раніше її підкосили і московські новини: Гриценко, головне кохання її життя, закінчує свої дні у психіатричній клініці, у нього була жахлива смерть...

І 80-ті, і 90-ті — це її «гойдалка». Припливи-відпливи внутрішніх і фізичних криз. У театрі нічого не світить. Її люба донька, талановита актриса Анастасія Сердюк, зігравши Ніну Зарічну, на початку 90-х поринає у свій персональний «вир». Закохується в артиста, набагато старшого за неї, — Георгія Дрозда (він тоді увівся на роль Тригоріна в «Чайці», поставленій Едуардом Митницьким).

І страх переповнює Буніну. Лиховісні передчуття. Тільки б не повторилася її власна доля у відображенні долі доньки.

До того ж 90-ті — період «малокартиння», безгрошів’я. У ці роки вона соромливо прикриває рот долонею: на ґрунті нервових розладів і творчої порожнечі у неї... випадають зуби. Мені боляче про це писати. Але так було. До честі Юрія Ільєнка, він тоді згадав про цю видатну актрису, підтримав її, запросивши в картину «Аве Марія», яку знімала його дружина.

Ще одна людина, котра спробувала витягти Буніну з лікарняної темряви і пісків забуття вже на початку 2000-х, — актриса і режисер Ірина Дука. Вона запропонувала їй роль бабусі-матері в популярній тоді п’єсі Надії Птушкіної «Поки вона вмирала» (київський спектакль називається «Різдвяні мрії»).

Після тривалих «канікул» Буніна тоді вийшла на сцену без видимого страху. Із залу не було помітно, що клекотить в її душі і які там пристрасті, тривоги. Грала впевнено і вагомо. То був образ не з розважальної п’єси (антрепризного масштабу), а глибокий осмислений характер. Цілісна людська доля. Уявіть, зіграна навіть повнокровніше, ніж це робила Катерина Васильєва в популярному фільмі за тією самою п’єсою.

***

А що було «потім»? А «потім» не було нічого. На рідній сцені зокрема. З’являлися невеличкі її рольки в такому ж «невеличкому» телекіно (див. початок нарису). Пізніше — після перемоги помаранчевих ідеалів — її «пішли» із театру, історія сумна і неетична, тільки свідомо омину її. Адже ремствувати або нарікати на щось — насправді не має сенсу.

На що нарікати? На «ніжне серце»? На неприборкану вдачу? На важкий характер? На невідповідність цього великого таланту процесу поточному, дрібному, нібито «творчому»?

Усе марно.

«Очі не побачать того, що іноді бачить серце...» — ніби про неї сказав Екзюпері. Оскільки вона, як і раніше, і живе, і «бачить» — чи вдома, чи в лікарні — тільки і тільки серцем. А ми розуміємо, що нині «так жити не можна». Бо в інтер’єрі переможного цинізму це не життя, а мука.

От і мучиться.

Тож підтримаймо її у ці дні, у ювілей, відвернімо увагу від мук. Привітаймо і зателефонуймо (у кого з театралів ще не стерся цей старий акторський телефон). Може, і «нагорі» хтось згадає про неї? Була ж колись у керівників культури правильна фахова відповідальність: заздалегідь фіксувати ювілеї видатних майстрів, не полишати їх у забутті — і за можливістю допомагати або грамотами, або преміями.

Чи допоможуть ці? Ці тимчасові шахраї? І я про те ж.

Тож ви вже якось тримайтеся, рідна, не хворійте, згадуйте тільки найкращі розділи зі своїх бунінських оповідань. І ні на кого не сподівайтеся. Тільки на себе. На своє ніжне серце — дай Боже, щоб воно знову все витримало.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво