Безум хоробрих

Найбільш приголомшливе, що трапляється — і з завидною регулярністю — на фестивалі, який входить у трійку найпрестижніших кінофорумов світу, це, безперечно, глядачі. Їхні благальні очі біля кінотеатрів, підняті вгору таблички з проханням зайвого квиточка. Заповнені зали — десятки залів! На всі фільми, у тому числі й ті, котрі, апріорі, начебто ну ніяк не можуть викликати масового ентузіазму. Ні, приходять, дивляться і слухають — не покидаючи залів, не випадаючи з поля тяжіння... Мене, кінофаната, таке зворушувало до сліз. Кіно продовжуємо любити, цікавитися ним, жити ним знову стало нормою культурного існування. У столиці Німеччини — великою мірою завдяки кінофестивалю, що проводиться вже 55-й раз.

Останніми роками звично нарікаємо на консерватизм кіно, на відсутність у ньому енергії творення нових мовних комплексів, нових засобів пізнання, розуміння світу. Тиха робота з аналізу власне духовного світу нині не почесна. У нас у тому числі. Ось, уже по приїзді з Берліна, я брав участь у телевізійній програмі Юрія Макарова «Документ» («Студія 1+1»), і письменник Андрій Курков закликав робити кіно на 90% «мейн-стрімівське». Тобто фабулярне, з чітко окресленою інтригою, крутими спецефектами й іншими привабливими для масового глядача штуками. Кіно іншого штибу розцінюється як щось лабораторне.

До речі, Курков був членом великого журі Берлінського кінофестивалю. Це знак поваги не лише до члена Європейської кіноакадемії «Фелікс», а й до України — без її присутності тепер якось навіть незручно проводити фестиваль. Розмірковуючи трохи цинічно — було б незле і нам скористатися цією ситуацією. Бренд «Україна» сьогодні в моді, а світ такий, що в ньому постійно хтось у затінку, а хтось на світлі. Хоч би що ми говорили про свою європейськість, але для Заходу ми, радше, частина світу східного, а тому екзотичного. Чи не сотню років тому німець Освальд Шпенглер висловлював припущення, що старіюча західна культура знайде підживлення на Сході. Західна цивілізація прагматична: їй ми цікаві не за просто так, а щоб власну енергетику зробити якомога потужнішою.

Берлінський фестиваль — один із тих, хто досить уважно стежить за українським кіно. Так бувало в часи, коли відбирачем східноєвропейської програми був блискучий знавець слов’янських кінокультур Ханс Шлегель, так і тепер. Збіднів наш кінематограф на пропозиції, а все ж знайшовся фільм, і навіть для позаконкурсної програми «Форум». Навіть — тому що ця програма зорієнтована на пошукове, експериментальне кіно. Таким критеріям, отже, відповідає картина «Путівник» київського режисера Олександра Шапіро. З’явився фільм кілька років тому, коли Шапіро зробив «Цикуту» — на матеріалі досить мерзотному і слизькому: соціальне дно, всілякі там наркомани і придурки по житті, з обличчя жахливі й нехороші всередині. Комісія Мінкультури навіть заборонила показувати «Цикуту» в кінотеатрах... Мала право: вихованню моральних почуттів фільм явно не сприяв.

Участь «Путівника» у Берлінале не всі у нас схвалювали також. При цьому розмірковували суто по-радянському: як може таке кіно представляти нашу велику Батьківщину? Більшість прибічників цієї точки зору, щоправда, картини не бачили, але думку мали рішучу: знову про придурків, знову про те, що ми є людьми убогими і третьосортними. Це що ж про нас Європа подумає?

Однак керівництво «Форуму» висловлювало цілком певне сподівання, що саме такі фільми й варто показувати на фестивалі, оскільки в них міститься надія на відновлення кіномови. Моє ознайомлення з картиною відбулося на її світовій прем’єрі в кінотеатрі «Делфі», одвічній «форумській» цитаделі. Величезний зал був практично заповнений. Відразу після початку показу стало помітно, що частина молодіжної аудиторії в курсі, чого слід очікувати від фільму (явище надзвичайне, оскільки про картини практично не було ніякої попередньої інформації; тут вона була). Вони старанно «тащилися» і посміювалися в такт приколам і «хамізмам». Однак ентузіазм поділяли не всі. Хто так і не зміг включитися, потихеньку залишали зал — до кінця сеансу він переполовинився. І то ще добре: зрозуміти іноземцю події у фільмі досить важко.

По-перше, труднощі перекладу. Персонажі Шапіро розмовляють майже безперестанку, і все це російськомовний периферійний сленг. Англійський переклад, наскільки я можу судити, міг відтворити лише частину мовної своєрідності. По-друге, зумисне виставлений на екрані бруд — і власне мовний, образотворчий (стара плівка з усіма її потертостями, обривами-розривами), і матеріально-побутовий: чорно-білий захаращений світ, де майже все несправне й порушене. У занадто розлогому вступі автор розповідає про себе: батько свого часу виїхав до Ізраїлю, а він не захотів, вдавав хворого, пішов по руках родичів... Тим самим опановував київський простір, цей космос великого міста. У якому занадто мало природного, живого, здорового. І занадто багато штучного, хворого, що висловлюється ось таким дивним, ламаним діалектом. Справді — що ж це за Україна, чи варто показувати її, таку? Та ще в момент, коли довколишній світ нарешті почав нас поважати і навіть налаштований помилуватися? А ми йому шорсткою мовою андеграунду про те, що далеко від вітрин.

Гаразд, подивимося, як у інших. Головний приз Берлінале, «Золотого ведмедя», здобула південноафриканська картина «Кармен у Халієтші». Британський театральний режисер Марк Дорфорд-Мей, який уже кілька років працює в Африці, наважився відтворити класичний оперний сюжет в умовах сучасного життя натуралів, тих, хто завжди жив на цих благословенних південноафриканських землях. При цьому у фільмі звучать справжні уривки знаменитої опери Жоржа Бізе, виконані справжніми оперними голосами. Хоча середовище ну аж ніяк не скидається на оперні декорації — ніякої тобі естетики, все грубо, зримо, до краю матеріалістично. І сама Кармен у виконанні Пауліни Малефане спочатку просто шокує: така грубезна тітка з великими трудовими руками африканської колгоспниці. Одне слово, дика суміш французького з нижньоафриканським... Однак у результаті відчуття свіжості: матеріалу, прийомів його опрацювання, пафосу й гумору... Прийшла людина зі сторони (сторона ця — театр, мова якого все ж таки вільніша, розкутіша) і перемогла.

Я не міг не запитати у Куркова, що ж вирішило результат голосування на користь південноафриканської стрічки. «Сміливість!» — відповів він. Безстрашність, а отже, зневажання умовностей, усталених уявлень про те, що можна і чого не можна в кіно. Це урок — не лише режисерський, а й продюсерський. У нас от злякалися і не дали театральному режисеру Андрію Жолдаку, відомому своїми «нахабними витівками», кінопостановку. Жах, жах — він героїв чеховських «Трьох сестер» хотів оселити в сучасній багатоповерхівці, та ще й із коровою разом... Чого тільки не наговорили й не написали наші штатні хранителі моральності й естетики. Як казав Сергій Параджанов, «нудні ви!», і кіно ваше дивитися — нудно! Справжня безстрашність весела, цікава, в далі кличе — хай не найясніші, зате нові, енергійні.

А вже що тоді казати про «Примхливу хмаринку» знаменитого тайванського режисера Цай Міньляна? (Журі удостоїло його «Срібного ведмедя» за яскравість художнього пошуку, інше журі — ФІПРЕССІ на чолі з російським критиком Андрієм Плаховим — визнало картину найкращою у великому конкурсі.) Нагадаю, нині це один із найавторитетніших майстрів кіно, його фільми (починаючи з картини «Хай живе любов!», відзначеної вищою нагородою Венеціанського кінофестивалю близько десяти років тому) незмінно демонструють відвагу авторського пошуку й небажання рахуватися з традиційними умовностями. У тому числі з тими, що диктуються національними традиціями. Міньлян робить свої фільми на матеріалі сучасного міського життя — і часто його універсалії вражають точністю у відображенні реалій не так зовнішньої, як внутрішньої людської дійсності.

Ось і тут: мова про «симулякрність», про те, що міська людина наблизилася до небезпечної межі, за якою вже починається виродження — як душі, так і тіла. Чого тільки ми не побачили! Як починається фільм із тривалого епізоду сексу з кавуном (він доданий до оголеного жіночого тіла у вигляді відсутнього спонукального органу), так і закінчується настільки ж тривалим статевим актом, який знімається для порнофільму і так само епатує глядачеву свідомість. У фіналі таке собі розп’яття, що складається з двох тіл, чоловічого й жіночого, — ще одна симуляція. Збудитися просто так, природним порядком, уже ніяк не виходить — коханці розходяться по кімнатах і там мастурбурують, хто як може. Він, наприклад, дивлячись на спокусливу дівку на обкладинці глянсового журналу...

А ще тут є цілком реалістичні епізоди й музично-танцювальні вставки, а-ля очуднюючі брехтівські зонги. Дика, дика суміш усього, а в результаті — дуже яскрава (і дуже тривожна) подоба людського існування. Це фільм великого митця, котрий намагається через потрясіння, гег, пантоміму, еквілібристику змусити нас замислитися над тим, що відбувається з нами.

Другий за значенням приз — Гран-прі і «Срібний ведмідь» — здобув китаєць Гу Чанвей за картину «Павіан» — розповідь про життя пересічної сім’ї протягом 70—80-х. Фільм вражає як своєю тривалістю (подейкують, що в початковому варіанті картина тривала десь 350 хвилин; нам показали «всього» 244), так і тонким, органічним поєднанням цілком реалістичної розповіді з мовою поезії. Кращим режисером, із врученням тієї ж ведмежої статуетки, був оголошений німець Марк Ротемуд за фільм «Софі Шолль — останні дні» (виконавиця головної ролі тут, Юлі Єнч, удостоїлася звання кращої акторки). Кращим серед чоловіків-акторів журі визначило Лу Тейлора Пуччі з американського «Смоктуна пальця» режисера Пола Вейтца... А ось стрічка «Сонце» (1945 рік, японський імператор Хірохіто в надзвичайно складній колізії поразки нації) росіянина Олександра Сокурова, всупереч сподіванням, не здобула нічого. Можливо, тому, що нічим не здивувала журі на чолі з німецько-голлівудським режисером Роландом Еммеріхом?

Такі, коротко, підсумки 55-го Берлінале.