Безсмертний привид влади - Культура - dt.ua

Безсмертний привид влади

22 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 22 квітня-6 травня

Якби Станіслав Моїсеєв випустив свою прем’єру місяців зо три тому, його можна було б назвати сміливим провидцем прийдешніх подій...

Якби Станіслав Моїсеєв випустив свою прем’єру місяців зо три тому, його можна було б назвати сміливим провидцем прийдешніх подій. А сьогодні новий спектакль Київського Молодого театру, що інтерпретує одну зі значних п’єс класичного репертуару, виглядає художньою констатацією бурхливих передвиборних колізій недавнього часу.

Так чи інак, але нині в афіші Молодого театру є спектакль «У моєму кінці — мій початок...» за мотивами драми Фрідріха Шиллера «Марія Стюарт» (сценічна редакція С.Моїсеєва, переклад Ю.Корецького). Спектакль цей можна цілком вважати авторським проектом, бо режисер здійснив і музичне оформлення, дизайн сцени, знайшов пластичне рішення. Його однодумцями виступили художник по костюмах Олена Богатирьова, художник Антон Несміянов, хореограф Людмила Попович.

Атмосферу української сучасності відчуваєш відразу після того, як піднімається завіса. Оформлення в стилі графіті нагадує недавні плакати Майдану. На синьому боці сцени добре вгадуються силуети Януковича й Кучми, на помаранчевій — Ющенка й Тимошенко. Розстановка сил зрозуміла, як стає зрозумілим і те, з чим перегукуватиметься сюжет шиллерівської п’єси. Слухаючи її текст, налаштувавшись таким чином, ловиш себе на думці, що він складається з суцільних афоризмів, крилатих фраз, ємних умовиводів про владу, народ, про тиранію, про честь, совість, пріоритети буття. І вкотре викликає захоплення актуальність класики і гнітить здатність людства тупцювати на місці, при цьому бадьоро проголошуючи гасла про прогрес і рух уперед.

Але, хоч як це приємно виявляти в собі бажання аналізувати, не варто забувати: у театрі текст має перетворюватися на активну сценічну дію. Тому подивимося на сцену. Чорний її простір між синім і помаранчевим порожній, відблискують мертвотним світлом подоби дзеркал. Тривожна музична нота дратівливо дзвенить, повисаючи в цій похмурій обстановці загрозою та страхом. У глибині сцени трон — добре збита, міцна споруда. Він, символ влади, стане образом спектаклю. Придворна інтрига нагадає шахову партію, в якій ігровими комбінаціями виступлять зрадництво, підлість, лицемірство, неправда, жорстокість, обман. За трон — свідчення могутності, боротимуться Єлизавета Англійська (Лідія Вовкун) і Марія Стюарт (Римма Зюбіна). Ним «користуватимуться» по-різному. Тягатимуть по сцені туди й сюди, волочитимуть, кидатимуть, перекидатимуть, розгойдуватимуть. Він падатиме й міцно стоятиме, «зависатиме» над прірвою авансцени, стане навіть схожий на електричний стілець. Загалом, чого тільки з цією владою не роблять.

Психологічний поєдинок Єлизавети й Марії, який у буквальному значенні — не на життя, а на смерть, С.Моїсеєв робить неправдоподібно гротесковим. Прийоми, обрані для боротьби тими, хто стоїть біля влади, абсурдно аморальні. Внутрішній психологізм п’єси, утім, відсувається режисером на другий план. Головною для нього стає зовнішня форма, зовнішній малюнок кожного образу й загальної картини. Звідси з’являється дивна пластика персонажів, котрі неприродно рухаються, роблять різкі рухи, своєрідні па, вигадливо обживають свої не менш дивні костюми. Пояснення вигадливості пластики можна знайти в бажанні театралізувати задовгий текст, подолати бездіяльність, якось оживити похмуру безвихідність протистояння супротивниць, показати — якщо неприродне розуміння життя, то неприродні і його зовнішні прояви. Позиції супротивниць непримиренні, не випадковий зовнішній акцент — сині й помаранчеві мереживні коміри королев розводять їх по різні боки барикад. У сцені зустрічі Марії й Єлизавети паралельним відлунням витав спогад про сучасний поєдинок — телевізійні передвиборні дебати, на яких кожен претендент, не чуючи опонента, говорив про своє.

Л.Вовкун в образі Єлизавети зуміла знайти вивірений баланс психологізму й зовнішнього малюнка. Актриса весь час немов вібрує емоціями, які рвуться назовні. У ній вулкан пристрастей, за удаваною впевненістю в собі, величчю й аристократизмом вона намагається сховати ненависть, розгубленість, страх, двоєдушність. Розтління зсередини низинними пристрастями відбивається на її гарному обличчі, спотворюваному злістю. Примарна жіноча привабливість у фіналі видається просто-таки карикатурною, залишається тільки бездушний представник вищої влади. Р.Зюбіна, навпаки, наділяє свою Марію найкращими людськими чеснотами: смиренністю, терпінням, бажанням зрозуміти, простити. Відсутність сильної волі й обставини заздалегідь прирікають її на поразку. Цікаво, чи зберегла б Марія свої позитивні якості, ставши королевою?

Легко впізнати персонажів придворних (граф Лейстер — Станіслав Боклан, граф Шрузбері — Олександр Безсмертний, барон Берлі — Олексій Вертинський) — це прообрази нинішніх чиновників. Те саме лицемірство, перебігання зі стану в стан, пошук особистої вигоди, підлість, інтриги. О.Вертинський традиційно для себе створює гострий, гротесковий малюнок ролі, С.Боклан так само традиційно граціозний і по-зрадницькому привабливий в образі героя-коханця.

Історія в спектаклі вийшла застрашлива за своєю повчальністю про природу влади, про закономірність лицемірства людей, котрі владу завойовують, і про нестійкість удавано міцного «трону». Час вибору триває. У мистецтві, і в житті.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво