БЕЗМІР’Я І МИТЬ ЖИТТЯ - Культура - dt.ua

БЕЗМІР’Я І МИТЬ ЖИТТЯ

29 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 29 серпня-5 вересня

Ніби ж і не відкриття, щоб дивуватися. Бачив не раз у минуле десятиріччя випуски «Молодої нації», та зацікавленість нею збігала, як літній короткочасний дощ...

Ніби ж і не відкриття, щоб дивуватися. Бачив не раз у минуле десятиріччя випуски «Молодої нації», та зацікавленість нею збігала, як літній короткочасний дощ. А з минулого року раптом став ревним читачем. Це вже не та «Молода нація», яку колись започаткував Осип Зінкевич у «Смолоскипі». Вона змужніла, вдяглась у гарні шати (художнє оформлення Євгена Нужного), стала солідною — на 320—360 сторінках. При цьому не втратила молодечої завзятості й зухвалості, не перейшла в чистий академізм, а поєднала свою молодечу загонистість з досвідом і виваженістю учителів. Власне, і редколегія альманаху складається як з молодих, так і опрофесорених дослідників — від Владислава Верстюка (головного редактора альманаху) до Ігоря Гирича, його заступника, від Георгія Касьянова і Наталії Яковенко до Юрія Мельника, Олега Проценка, Олексія Яся.

Мені здається, «Смолоскипу» вдалося поєднати кращі риси колишнього «Українського історика» й «Сучасності» мюнхенського періоду з пристрастями молодих політологів, яких залучає «Смолоскип» до інтелектуальної гри на своїх ірпінських семінарах. Поза тим не залишаються осторонь і молоді магістри, бакалаври та аспіранти Києво-Могилянської академії та різних академічних інститутів, як-то Ольга Гончар, Ганна Пасещенко, Юрій Мельник та ін. Одне слово, «Молода нація» формує нове покоління політиків, серед яких вже не просто засвітилися, а здобули певне ім’я й авторитет такі пташата смолоскипівського гнізда, як Максим Розумний, Олег Проценко, Ігор Гирич, Віталій Мороз, Оксана Дещаківська та багато інших.

Після таких попередніх зауваг на порі перегорнути сторінки бодай трьох останніх (оновлених) випусків альманаху «Молода нація» (2002, №№1—3). Кожен з цих номерів має свою тематичну родзинку, присвячений певній історичній особі, яка в силу різних причин не прописалася, на жаль, на постійно в нашому культурно-науковому просторі.

Так, перший номер «Молодої нації» більшу частину своєї площі віддав особистості Миколи Костомарова. Це перш за все передрук з Літературно-наукового вісника за 1910 р. праці М.Грушевського «Українська історіографія і Микола Костомаров. Пам’яті М.Костомарова в двадцять п’яті роковини його смерті (7.04. 1885), по суті, першої ґрунтовної спроби оцінити внесок М.Костомарова в українську історіографію, визначити його місце в ній.

Ідеї, проголошені відомим істориком, розвиває й зіставляє з новим часом молодий вчений Микола Дук. Маю на оці його ґрунтовну наукову розвідку «Микола Костомаров: історіографія та соціальна філософія українського романтизму». Відштовхуючись від гердерівської тези про те, що «у кожної нації є свій спосіб бачення загальних понять, спосіб, закладений у формі вираження, коротше кажучи, взагалі в традиції», М.Лук і вислідковує особливості національного світогляду в працях М.Костомарова, роблячи наголос на глибокому розумінні ним суті українського менталітету, психіки народу, його історичної пам’яті, особливостей його культури. Якщо додати до цього ще й чотири листи Миколи Костомарова до Осипа Бодянського, оприлюднені Альбіною Щацькою з невеликим її переднім вступом, та рецензію Ігоря Гирича на «Энциклопедию жизни и творчества Н.И.Костомарова (І8І7—І885), то можна уявити який цінний матеріал про наукову й громадсько-культурну діяльність М.Костомарова надає читачеві «Молода нація», і вже наше право на підставі усього цього визначати, який слід він залишив в українському житті не лише в середині—другій половині ХІХ ст., а й у наших сьогоденних пошуках національної ідеї, національної ідентичності.

Другий номер «Молодої нації» знайомить нас з напівзабутою постаттю історика Бориса Крупницького (І894—І956). Кандидат історичних наук Олексій Ясь у статті «Історична доба у світлі наукової дискусії в науковій еміграції другої половини 40-х рр. XX ст.» подає не тільки життєпис вченого, а й окреслює проблемно-тематичний спектр його праць, звертає нашу увагу на дискусії Крупницького з Віктором Бером, одним з діячів української культури, митцем незвичайної долі, знаним нами як Віктор Петров-Домонтович. А далі — матеріали самої дискусії — статті Бориса Комарницького «Теорія доби та сучасність» і Віктора Бера (тобто Петрова) — «Проблема епохи». Це був початок дискусії, предметом якої стала проблема історичної орієнтації України, тобто та проблема, яка гаряче дискутується і сьогодні.

Третій випуск «Молодої нації» — це всебічне висвітлення постаті Андрія Жука (1880—1968), «сірого кардинала» самостійницького руху від 1908 до 1918 років, як назвав його молодий дослідник Ігор Гирич у своїй об’ємній розвідці «У тіні Липинського (Андрій Жук як політичний мислитель й дослідник історії визвольного руху»).

Чому «сірий кардинал»? Бо, вважає І.Гирич, хоч А.Жук ніколи й не пнувся до показних чільних посад в різних чільних організаціях, та насправді саме він фактично й був їх ідейним керівником. Велику увагу І.Гирич звертає на полеміку А.Жука з Д.Донцовим та В.Липинським.

Історію особистих контактів двох видатних політиків — М.Грушевського та А.Жука» — І.Гирич простежує в другій статті, вміщеній тут же, — «Федераліст» очима «самостійника». До історії написання статті А.Жука «М.Грушевський та СВУ». І що важливо, І.Гирич не лише простежує взаємини А.Жука й М.Грушевського, а й подає історію написання А.Жуком статті «Проф. М.Грушевський і Союз визволення України в роках Першої світової війни», яка й подається в цьому ж числі «Молодої України» разом із його споминами «Як дійшло до заснування Союзу визволення України» (але не того, який інкримінувався С.Єфремову, а 1914 р. народженого у Львові за участю В.Дорошенка, Н.Залізняка й почасти В.Липинського, В.Темницького, І.Крип’якевича). Цій темі присвячено й статтю львівського історика Івана Патера «Андрій Жук і Союз визволення України».

Тетяна Осташно аналізує політичну позицію А.Жука в добу національно-визвольних змагань, не оминаючи й недовготривалу «більшовицьку орієнтацію А.Жука», яку дослідниця сприймає як використання російсько-польських суперечностей для реалізації державницьких змагань України.

Та найбільше враження справила публікація «Молодої України» в двох номерах, 1-ому та
2-ому, в розділі «Архів» спогадів «Про дні минулі» Сергія Єфремова. Я знав про них, ще прочитавши єфремовські «Щоденники», видані 1997 р., не раз посилалася на них і Елеонора Соловей, що упорядкувала «Вибране» С.Єфремова. Особливо ж наслухався від свого доброго друга й сусіда по дачі Володимира Плачинди, який кілька років готував до друку текст споминів і писав коментарі до них. Це була таки каторжна робота. Одне, що почерк Сергія Олександровича нерозбірливий, безліч скорочень, незакінчених слів, пропусків. Автор, певно ж, сподівався, що сам колись повернеться до цих скорописних чернеток. А їх же усього-нічого — вісімсот сторінок. Друге — в тексті маса імен — священиків, бурсаків, семінаристів, учителів, маса різних назв і реалій минулого побуту й суспільно-громадського та церковного устрою.

«Молода нація» з радістю ухопилася за єфремовський рукопис і половину його вже оприлюднила. В кожній сторінці оживає часточка духу Сергія Олександровича — від раннього дитинства до років навчання в Київській духовній семінарії. Зі скалок пережитого складається ціле, з мли пройденого рельєфніше виступають минулі дні з їх буденними й небуденними подіями, які формували дух великої людини.

Разом з автором ми ніби вибираємо з днів прожитих, з їхніх вражень, з перечутого і перепробуваного щось таке суттєве, значуще, що набирає певних форм образу й постає перед нами в плоті й житті, надбане ним у минулому стає й нашим неоціненним скарбом. І стає зрозуміло, як ішло до Єфремова українство — і з землі, і з води, і з повітря, що його повно було кругом... — і в стихійних відносинах села, і навіть у свідомих змаганнях людей, яких він мимоволі брав собі за зразок. «Українство дійсно розливалося в повітрі, — констатує С.Єфремов, — і йому служили навіть його вороги».

Читаєш про давно минулі дні, а враження таке, ніби про день сьогоднішній — і вчорашні селюки, які держаться за звичні їм форми життя, не піддаючись чужим звичаям і чудній мові, яка панувала в місті, переступають з минулого століття в день сьогоднішній, бо ж і нині в містах, у його гімназіях-семінаріях панує та ж «чудна» мова і той же «дух кар’єрної природи розкривається всіма негативними сторонами».

А які рядки, величні, захоплюючі, присвячено в споминах Києву! «Київ, — каже С.Єфремов, — це не місто навіть у звичайному цього слова розумінні: якщо одкинути базарні райони — це й досі один суцільний величезний сад, і мені, давньому киянинові, ще й тепер доводиться несподівано натрапляти на такі куточки, що тільки станеш у мовчазному здивуванні. Душа міста тут не в будинках, не в оригінальній архітектурі — вона в цій вічно свіжій і вічно молодій природі, в цьому поєднанні м’яких ліній і красок великої ріки, високих гір та в зеленому морі садів з широким горизонтом навкруги — словом, у всьому тому, чого не здолає зруйнувати й зіпсувати рука людська, хоч би як вона на це намагалась».

Я навів цю розлогу цитату, аби привернути до неї увагу тих, хто сьогодні неспроможний бачити душу міста і в адміністративно-перебудовчому ражі пробує придавити красу Києва кам’яними брилами грандіозних висоток, нібито з тих башт швидше прозиратиметься овид Європи. «Не можна зіпсувати Київ архітектурними дурницями, хоч як піклувались про це доморослі будівничі», — був переконаний С.Єфремов.

Однак «доморослі будівничі» не читають спогадів великих батьків наших і схолоднілими руками потроху нівечать красу великого міста. «Запаскуджено й занечищено Київ страшенно, — бідкається С.Єфремов за стан Києва в часи більшовицького панування, — гине краса його…»

Читацька подорож по сторінках трьох випусків «Молодої нації» наближається до кінця. Не все вдалося охопити зором за один раз — залишилися на узбіччі і роздуми проф. В.Старосельського «Батьки» і «діти», якими він ділився свого часу з читачами «Студентського вісника», що виходив по війні у Мюнхені, і дві статті з того ж журналу українського політичного діяча, публіциста і філософа Р.Лісового (Василя Рудна) — «Суспільство і наука» та «Post scriptum»», в яких піддається критиці ідеологія інтегрального націоналізму. Полишаємо на розгляд читача і критичний аналіз ідей Герберта Маркузе, зроблений Ігорем Мельником у статті «Поняття стримування соціальних змін у розвинених капіталістичних суспільствах», як і дослідження магістра історії Андрія Портнова (Дніпропетровськ) — «Ленін та більшовизм в українській політичній думці першої половини XX ст.». Варто бодай згадати «Послання про толерантність» Джона Локка, яке з’явилося в перекладі на українську Андрія Кулакова з переднім словом Юрія Мельника «Приховані обмеження толерантності».

Однак навіть з цього короткого огляду яскраво видно, яку серйозну, потрібну, інтересну й корисну справу робить видавництво «Смолоскип», надаючи молодим політикам, архівістам, філософам, соціологам, культурологам трибуну альманаху «Молода нація». І не тільки молодим. Альманах став місцем зустрічей старшого й молодшого поколінь науковців, своєрідною творчою лабораторією, в якій досліджується і наше минуле, і сучасне, і де складаються прогнози на майбутнє. Дискусії тут толерантні, кожен виступ примушує думати, зіставляти, робити висновки. Альманах надає простір для обміну думок нелінійних, багатовимірних, різноманітних підходів до різних явищ.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво