Безкінечність антиестетики постмодернізму - Культура - dt.ua

Безкінечність антиестетики постмодернізму

16 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №49, 16 грудня-23 грудня

ХХ століття витворило нові історико-метафізичні іпостасі зла, системи нового типу, що отримали назву тоталітаризмів...

ХХ століття витворило нові історико-метафізичні іпостасі зла, системи нового типу, що отримали назву тоталітаризмів. Радикальне зло має два аспекти — з одного боку поневолення або винищення «інших» людей і САМОГО «людського», з іншого — одягання злочинів у шати цнотливості. Людина в тоталітарній державі може спокуситися псевдовпевненістю. Її індивідуальні реакції спрямовано на підкорення СЕБЕ авторитарно-диктаторському режиму. Знищення власного «Я» шляхом перетворення на частину єдиного цілого внаслідок розчинення в зовнішній силі, — ось мета авторитарної системи. Така ситуація винищує історично закодовану інформацію, інфікує свідомість, паралізує естетичне сприйняття, робить його неприйнятним, а з часом і непотрібним.

Соціальний вибух як історичний факт кінця XX століття став причиною струсу свідомості, перевіряючи здатність Людини Нового часу до інтелектуальних авторефлексій, віднайдення і новоутворення джерел подальшого буття. Цей вибух супроводило величезне просторово-часове потрясіння... Та чи знають нинішні покоління, що і чим була Друга світова, чи знають вони про Берлінський мур??? Сьогодні Друга світова війна — це СВЯТО 9 Травня із ностальгічними конвульсіями про паради-балагани!!! Код справжньої війни забуто, втрачено. Тепер перевернута свідомість людини загострює увагу на глобальних проблемах, виражаючи захисну реакцію. Час вимагає екосистемного мислення. Подібні потрясіння у витонченішій формі сприймають митці, які проектують глобальні трансформації буття у свій індивідуальний внутрішній світ. Із такого синтезу постають твори-переживання, твори-попередження, твори-заклики. Так народжується ВІЧНЕ.

Розцитований українськими постмодерністами (чи тими, хто себе такими вважає) Ортега-і-Ґассет нібито й спромігся лише на те, аби сказати, що література — це «гра». Насправді ж саме Ортега-і-Ґассет ще на початку ХХ століття попередив про народження в постмодерній літературі тенденції «дегуманізації етичного». Сьогодні дегуманізована література перебуває на своєму олімпі. Сама спроба «дегуманізувати» етичне може здаватися жахливою. Згідно з Ортегою-і-Ґассетом, «митець, який спостерігає за сценою смерті, виглядає «нелюдяним». У постмодерній літературі саме поняття «митець» винищило себе за браком літератури. Може, за браком реального розуміння поняття «література», заміненого профанаціями?.. Є профанації, прокламації, демагогія, попса і блатняк, агресія та егоїзм. «Егоїстичність» сучасних митців відкриває шлях до деґуманізованої девальвації духу.

Власне, «егоїстичність» є прикметною ознакою психології постмодерного суспільства, якщо взагалі не домінантним параметром постіндустріальної цивілізації. Однак митець мав би боротися проти домінуючих схем. Натомість він стає їхнім продуцентом, множить і «вдосконалює» їх аж до остаточного абсурду. В Оксани Забужко в її «Польових дослідженнях українського сексу» читаємо: «...леді й джентльмени, пані й панове, перепрошую, якщо забираю вам забагато часу, мені нелегко про все це говорити, до того ж я дійсно тяжко недужа, моє зацьковане, виголодніле, а коли не бавитися евфемізмами, так і просто зґвалтоване тіло третій місяць не вгаває в дрібненькому нутряному дрожі, особливо жаскому — до млості! — внизу живота, де повсякчас чую давучий битливий живчик, і коли розчепірюю пальці, то вони негайно починають жити самостійним життям, ворушачись кожен зосібна, ніби натягнені на порізнені, в незгідних ритмах посмикувані ниточки, я вже мовчу про бубняві, як у підлітка, рожеві прищі, котрими зацвітають обличчя і плечі, і нема на те ради, — горопашне тіло ще живе, воно качає права, воно доходить з елементарної сексуальної голодухи, воно б, може, й оклигало, і заплигало зайчиком, якби його всмак трахнули...» Це АНТИлітература українського постмодерну...

Жак Дерріда свого часу вказував на можливість літератури після кінця постмодерну, що стверджується як потреба децентрації літератури — зсув її самої з позицій абсолютної або кінцевої істини, як і з традиційних абсолютних цінностей (буття, Лоґоса, ідеї, істини, значення, єства, екзистенції) всередині літератури. Сучасна українська постмодерна — так би мовити, іздрико-ірванцівська, — власне, і є прикладом «дегуманізації етичного», а також — деестетизації гуманістичного. Тому вона так вороже сприймає саму категорію «ВІЧНОГО». За словами Оксани Пахльовської, «їй потрібна моментальність «фастфудівських» дивідентів, а не терпляче чекання на майбутній відгук (і готовність до того, що він не швидко надійде)».

В Олександра Ірванця можна натрапити на такі естетичні обертони:

...На водах морів твоїх сплять кораблі:

криголами, сейнери, траулери, китобої, канонерки, джонки, чайки

катамарани, есмінці, авіаносці, крейсери, катери, тримарани, байдарки,

каное, галери, моторки, галеони, яхти, барки, баржі, рудовози, танкери,

міноносці, кліпери, —

а окремо від них —
каравели й гондоли.

Сплять люди в будинках,
і навіть поети —

оті джони донни твої,
дон жуани, гандони...

Це поетичне Слово-Логос нашого Часу! Крізь яку «тугу дисонансів» може здійснитися еманація Слова? Якою ж є онтологія літератури для тих, хто позиціонує себе в річищі українського абсурдно-безмежного постмодерну? Молодий літератор Сергій Жадан — представник постмодерної літератури — якось сказав в інтерв’ю газеті «Поступ»: «Література для мене — це не професія, не заняття і навіть не захоплення. Якось так випадково сталося, що я займаюся літературою. Я її, за великим рахунком, і не люблю, і не читаю. Я дивлюся телевізор, дивлюся мультфільми і слухаю музику». Життєве «гобі» жаданів — це мистецький світ марихуанних візій...

За словами професора Пахльовської, «на Заході зараз же теж «роман» без наркотиків, інцесту і подібних інкрустацій не підлягає «піарній» розкрутці. При цьому забувають про елементарну річ: насправді світ людських переживань не набагато й змінився порівняно з минулими віками і навіть тисячоліттями. І екзистенційний простір «нормальності» і сьогодні набагато складніший, як простір перверзій».

Немає вибуху, ризику. Є претензійна імітація. У центрі — вперто культивована естетика маразму. Українська постмодерна пострадянська література — це спроба виходу з концентраційного табору стагнації шляхом сміховинної стихійної літератури. На жаль, цей вихід був підхоплений масовою культурою, а тому життєствердний сміх поступово перейшов у сатиру, а далі — у гротескну конвульсію поетичного мислення та естетику маразму. Читаємо в «Польових дослідженнях...» Оксани Забужко: «та тільки ж вони всі хочуть говорити, хочуть відсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читаєш, а куди їдеш, а чи маєш мужа, треба вимишляти легенду, «Как вас зовут? — Ирина», — було, було раз і таке, окошилось міцним, до залізного посмаку, поцілунком у під’їзді, вивинулася — втекла, посміюючись до себе, їм усім треба перемагати, от у чім справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофіл-кисень, вони не вміють, і той чоловік, який зараз доходить десь у пенсільванській пущі на єдинокровній ласці братів-діаспорників, без цента за душею й без слова англійської (а мав же час підучитися, прид-дурок)!»

Історія в дискурсі останнього десятиріччя неодноразово і в різних варіантах відтворювала «духовну порожнечу» на місці традиційних форм етичного устрою — порожнечу, в якій надалі твориться щось неординарне... Взагалі не досить зрозуміла категорія «неординарного» в цьому контексті. Бо і досі живе ВІЧНЕ. Тільки не в постмодерні. Постмодерна культура не випадково бореться з цією категорією: це для неї категорія незручна, а часом і загрозлива.

Як стверджував свого часу німецький філософ і соціолог Г.Зіммель, представники одного шару об’єднуються внаслідок їхньої загальної ворожості до членів іншого шару або групи. Феномен «референтної групи» — це теж наслідок ентропії і попередньої «заданості», інтенціональності «послання». В кожній секті — свій «пророк», але їхній спільний ворог — той, хто це бачить (і насамперед — реальний «пророк», якщо такий є). Хто не з нами, той проти нас, — спадок більшовицького насилля. Ієрархізація «референтних груп» — це якраз і нездатність до свободи особистості, страх бути собою.

Зовнішня «презентабельність» (майстер-класи і перформанси) сучасної постмодерністської літератури вимагає пристосування до неї й нашого мислення. Це спричиняє регресію до егоцентричного мислення, яке дозволяє відчувати себе центром Всесвіту і водночас п’ятим колесом до воза. У «літературному дискурсі» Ірванця, Прохаська... немає естетичного буття самої літератури. Але ж в сучасній культурі, схоже, і неможлива гармонія. «Естетичне буття» — не обов’язково гармонійне. Інша справа, що імператив антиестетики змушує до щораз більшого помпування «трансгресії», яка перестає шокувати і, отже, вимагає нових ескплуа (це механізм сучасного «порно»).

Для нової «рімейкової культури» характерна тактика захоплення простору: не поступатися дорогою один одному, штовхатися, тобто не вміти жити в одному просторі (хоча б і літературному). Презентабельний одяг і французький «парфум» у поєднанні з мовою (тобто ненормативною лексикою!) доповнюють палітру фарб і відтінків намальованого літературного портрета. Існує певна «фетишизація» образу: пити, куйовдити волосся, одягатися в певний спосіб, а для жінок — і поготів, насамперед роздягатися (наприклад, монструозні колготки на одному з N видань «Польових досліджень»). Словом, «ексклюзивний» клуб, куди «одягненим не заходити». Проте, за словами Оксани Забужко, тепер «є — здорова сексуальність в чистому вигляді, без комплексів, не спаралізована культурою з усіма її схибнутими ділами...»

Сучасне суспільство (політичне та літературне), на жаль, і досі перебуває на рівні емоційно недорозвинених інфантилів, нащадків інфантилів постсовєтських. В епоху кризи постмодерна література стає свічадом суспільно-політичного абсурду. В епоху потреби в гармонізації та естетиці вона перетворює себе на літеробрухт. У соціальному й естетично-етичному вивихнутому просторі дефектність постійно відтворюється на індивідуальному літературному рівні. Це призводить до естетики маразму. При цьому жести, пози, міміка і пантоміміка, вираз обличчя митців під час їхніх літературних перформансів — все, як правило, зводиться до мукання дикуна або в кращому випадку до монологу Еллочки-людожерки. На перших сторінках Іздрикового «Воццека» — нестерпно довгі описи фізіологічних процесів. Це свідома девальвація естетики, але навзамін пропонується і справді порожнеча, імпотентність, виміри зі знаком мінус, — виміри, які, як відомо, безрозмірні. Адже суворі закони побудови має лише естетика, і не лише ренесансна естетика «міри». Згадати хоча б архітектуру: наймодерніша архітектура підлягає все тим самим законам фізики, простору, матерії тощо.

Постмодерна література перетворилася на абсурд. А справжня Україна Estetika — це Слово Вінграновського, Стуса, Симоненка, Жиленко, Костенко... Сьогоднішня нова література мала б навчити ЧИТАТИ. Натомість вона продовжує тоталітарну політику ВІДУЧУВАННЯ ВІД КУЛЬТУРИ. Телефонні будки, підземні переходи вулиць і станцій метро Києва заповнили «матеріальні сліди» людських ідей без інкрустації естетики українського духу. Звідки має народитися справжня естетика життя? Із творів ірванце-жаданівського Лоґосу? Із апасіонат Вєрки Сердючки? Ось вона — GLOBALIZATION по-українськи, глобалізація у вимірі постколоніального етичного і естетичного паралічу.

Вакханалія стала естетичним джерелом для пост-модерністів. Сучасна культура і література в іпостасі Ірванця, Іздрика, Прохаська, Покальчука... — це самоутвердження «приматів» шляхом демонстрації геніталій. Соціальний «ексгібіціонізм» і прояв свободи від умовностей.

Що є простір ХХІ століття для українського письменника? «Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох», — сказала у вірші Ліна Костенко. Український письменник завше був не тільки творцем художніх цінностей, а й носієм української державності. Багато віків ця держава містилася в слові. Міститься й дотепер. Тому й українські вороги («братні» і далекі), і п’ята колона всередині України так не хочуть справжньої української літератури. Але чому на поміч цим ворогам приходять національні літератори? Що це? Та ж таки постколоніальна фрустрація, нездатність жити у «самостійному» історичному часі?

Ми визнаємо сьогодні кризу в державі — політичну, світоглядну... Але це не криза української культури — це криза її інститутів. Нам пропонують інші альтернативи: американську, російську, польську, космополітичну. Витіснивши українського письменника з усіх царин культури — кіно, театр, опера, музика, мас-медіа — нам пропонують малопоживне і чуже за способом світовідчуття мислення... Це дуже небезпечно. ВОНО не просто позбавляє національної основи — воно позбавляє інструментів самого буття в сьогоднішньому світі.

В Європі постмодернізм вважають ознакою інформаційної епохи. Сильна політична й економічна ВЗАЄМОзалежність, гостра конкуренція, постійний цейтнот і обмежена компетентність спричиняються до фрагментарності, ситуативності, поверховості національної оптики. Дійсність набуває «кліпоїдного характеру»; вона у найкращих традиціях поп-культури стає дріб’язком, шматками фантастичного конгломерату. Так українське «Бу-Ба-Бу» — це імітація вибуху. Це рана під час кризи свідомості на межі колапсу псевдоепохи радянського архіпелагу та історичного, європейського нового часу. Проте не слід забувати, що рана з часом має загоїтися. І це загоювання — наповнення кров’ю історії та творчим осяянням, САМОБУТНІСТЮ творчої енергії нового.

«Українська постмодерна література» — суцільний балаган. Це не повернення до України після падіння совєтського Кремля, а повернення до світу гротескних форм і наркотичних образів-мутантів. Наркотична залежність постмодерністів від своєї творчості та від вторинних, невлад метаболізованих імпульсів — це символічний код цього покоління. Це покоління «рімейкOFF». Вони з’явилися як течія-антипод. Проте вони не перетворилися на вибух, а розчинилися в ентропії.

Постмодернізм — це не революційне постання. «Революційні барикади життя не починаються з бару «Остання барикада». І тим не менш, такий феномен був потрібний на певному етапі. Проте ентропія думки так і не змогла витворити нового образу української літературної ідентичності. Тож сьогодні Україна потребує європейської ідентифікації за онтологічними, аксіологічними параметрами. Це Слово-Лоґос вічного мистецтва — Слово Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Володимира Дрозда, Володимира Свідзинського, Євгена Плужника, М.Йогансена...

За словами Оксани Пахльовської, «дегуманізація означає насамперед знищення категорії особистості як цінності. Постмодерні явища — це суцільні «рімейки». А «справжнє» — завжди особистісне. «Великі» — це ті, які протиставляють насильницьким «Системам» (влади, філософії, естетики) альтернативу свободи, в різних її еманаціях. Через те їхня актуальнісь не вичерпується в часі. Адже культура — це збереження пам’яті людства, — тобто те, що рятує його від небуття».

В Україні натомість 14 років триває процес «творчого монтажу» не своєї реальності. Працюймо далі... Зруйновано ще не всі коди.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво