Берлінале в "Позі дитини"

Схоже, сварити Берлінський фестиваль за невиразну і громіздку програму стало гарним тоном. Рік у рік дедалі більше переконуєшся в тому, що подія ця, звичайно, важлива, насичена всім необхідним для медіа фаршем - доріжки, зірки, спалахи камер... Ілюзія свята є. Немає тільки хорошої кінопрограми, тенденцій та добротних переможців.

Вже укотре берлінському журі під керівництвом голови Вонга Кар-Вая довелося робити вибір "кращих із гірших". Така нині драматургія Берлінале. Відчуття від нинішнього фестивалю можна було б порівняти з новою картиною Джузеппе Торнаторе про обдуреного антикварного експерта. Навіть назва вельми символічна: The Best Offer - горезвісна "найкраща пропозиція", яка на ділі виявляється пшиком, великою обманкою і розчаруванням. Погоду Берліну в нинішньому сезоні не зробили ні славетні імена Содерберга і Гаса Ван Сента, ні очікуваний з нетерпінням фестивальною публікою фінал трилогії Ульріха Зайдля "Рай"... Глядачі в скорботному мовчанні полишали зали, а церемонія вручення нагород пройшла під похмуре бурчання профпубліки.

Абсурдні заяви про "хорошу конкурсну програму" геть розвіялися, тільки-но став відомим список нагород. Справді, спочатку конкурс обіцяв сильні і цікаві роботи, а голлівудський вісник The Hollywood Reporter у першому ж фестивальному номері навіть опублікував прогноз, якому саме фільму віддасть перевагу кожен із членів журі (дуже схоже на гороскопи в щоденних газетах).

В умовах відсутності конкурсу як такого, перемога Хлєбникова могла б і відбутися. Зроблене нашвидкоруч "Довге щасливе життя" - нехай без належних для драми мотивацій героя, нехай з програшним маркуванням "російський "Рівно опівдні" (без цих заявок класичного вестерну там не розгледіти) - все ж таки не найбільш чудернацьке кіно Берлінале. "Довге щасливе життя" могло взяти приз за режисуру (за невдалу режисуру) з таким самим успіхом, з яким зрештою нагородили миле настроєве американське кіно "Володар лавин" про дружбу двох роботяг на дорожніх роботах. А тим часом "Володар" дуже багато чого, аж до мізансцен, зовсім безсоромно запозичив в ісландського фільму, учасника паралельних програм Берлінале дворічної давнини.

Схоже, фестивалю конче потрібен бекграунд для всіх своїх фаворитів. Так, головну нагороду віддано з певною оглядкою на "нову румунську хвилю" фільму "Поза дитини". Конфлікт, знайомий з радянської класики 1978 р. "Поворот", де герой Янковського збиває людину на дорозі, а потім логічно проходить усі стадії покаяння. В "Позі дитини" до героя додається ще авторитарна мати, котра поспішає відкупити безвільного сина від в'язниці. Берлінале, таким чином, отримав необхідну соціальну скалку (хабарництво), а режисер Калін Пітер Нецер - заповітного Ведмедя. Але в румунському кіно були і кращі фільми - і про свободу вибору зокрема.

Інший лідер берлінського фіналу - ще більш кон'юнктурна картина Даніса Тановича "Епізод з життя збирача брухту" (Гран-прі і приз за найкращу чоловічу роль). Можна погодитися, що для володаря "Оскара" (фільм "Нічия земля") зняти проект в автентичному середовищі боснійських циган за смішні 17 тис. євро, звичайно, цікавий експеримент. І зовсім очевидно, що Берлінале знайшов у цій скромній і нудній замальовці необхідну екзотику і соціальне замовлення на емпатію: дивитися на убогість під боком ситої Європи німці спокійно не можуть, навіть якщо ця боснійська бідність здалася б раєм для багатьох українських провінцій. Реальний збирач брухту Назіф Мужич здобув на фестивалі ще трошки заліза - уже дорогого, як найкращий актор.

Єдиний більш-менш адекватний приз у Берліні вручили за найкращу жіночу роль. Знаменита Джулія Ламберт скаржилася, що "кляті драматурги нічого не можуть написати для зрілої актриси", але, як виявилося, трапляються й винятки. Чилійський фільм "Глорія" про жінку за п'ятдесят наочно демонструє, якою простою і глибокою може бути банальна жіноча біографія - вічний пошук любові та осмисленої близькості.

Хоч як дивно, претенденток на жіночу нагороду виявилося чимало. Улюблениця директора фестивалю Дітера Косліка німецька кінодива нових часів Ніна Хосс знову брала участь у конкурсі з абсолютно безглуздим вестерном "Золото". Але тут, швидше, феномен кіногенії. Що торішня конкурсна "Барбара", що нинішнє "Золото" - такий собі особливий жанр за назвою "фільм з Ніною Хосс". От вона у фас, от вона в профіль, от її ніжний трагічний лик а-ля Бланш Дюбуа... Гра тільки псує, розвіює чари її мовчазного великого плану. А от кому він став до лиця, то це Жюльєтт Бінош. Актриса погодилася зіграти трагедію знаменитої скульпторки після успіху Ізабель Аджані, яка здобула Ведмедя за цю саму роль, на цьому ж Берлінале багато років тому. Щоправда, Бінош знялася у Брюно Дюмона - дуже непростого для сприйняття автора, та й нова "Камілла Клодель" зовсім не схожа на мелодраму з Аджані і Депардьє. Але Бінош вражаюче точна не стільки в імітації розладнаної свідомості, скільки в до болю знайомих усім покинутим-обманутим жінкам засмучених почуттях. Нюанси жіночих прикростей, істерик, розпачу плетуть неповторний акторський малюнок (незабаром фільм з'явиться в українському прокаті, тож у цьому буде легко переконатися).

На жаль, найкращі фільми Берліна-2013 рідний прокат не побачить. Російський "За Маркса..." режисера Світлани Баскової - насамперед тому, що на поверхні соціалка. Вдивлятися в іронічну гру смислів, різних акторських систем і в'язь інтелектуальних цитат готові хіба що завсідники кіноклубів. А для широкого глядача сюжет профспілкової боротьби робітників заводу - дежа вю малотерпимої реальності. Власне, саме фільм "За Маркса..." мав би представляти Росію в берлінському конкурсі, адже всі необхідні конвенції "відповідального кіно" тут дотримані. Але йому відвели місце в паралельній кінематографічній програмі "Форум", де він з успіхом ішов до останнього фестивального дня.

Два інших фільми, які підсолодили нудьгу 63-го Берлінале, - документальні стрічки "Акт убивства" та "Гола опера". Заслужено премійовані в паралельних секціях, вони стали справжньою сенсацією і фаворитами сарафанного радіо серед фестивальної публіки. "Акт убивства" - страшна "гра"-занурення в події індонезійського терору 60-х років знята з нині живими катами, які не просто розповідають і виправдовують свої діяння, але й намагаються інсценувати катування та вбивства. Результат поверховий виявляється смішним і безглуздим, але здатним зародити в душі принаймні одного з убивць процес усвідомлення своїх учинків.

Ніяких мудрувань і копань не пропонує інша дуже несподівана і смілива документалка "Гола опера". Тут якраз усе стерильно і з нахабною європейською самовпевненістю - життя як картинка з листівки, з такими ж листівковими задоволеннями. Коли ми в'їжджаємо у вилизану Європу, все здається ляльковим і несправжнім. Такий світ - вотчина багатого люксембуржця Марка Роллінга, чиє життя спочиває на трьох китах - дорогому шампанському, опері "Дон Жуан", яку він дивиться в різних країнах, і красивих чоловічих тілах. Життя як портрет умираючої Європи, яка сперлася на гедонізм і от-от готова впасти. Але нехай спочатку доживе до наступного Берлінале...