Берлін. До запитання

Сум’яття в Харкові у зв’язку зі звільненням Жолдака збалансувало обурливу непропорційність місцевих театральних скандалів. Столиця вариться в цьому казані понад півроку, а регіони, розумієш, відмовчувалися. Тепер понеслось. У Харкові — «обезголовлений» Театр Шевченка. В Одесі — чвари навколо помешкання СТД. У Чернівцях тоне в помиях і руйнується унікальна театральна будівля... Що чекати надалі? Стосовно Жолдака-Тобілевича і «шекспірівських» перипетій навколо нього (точніше, його спектаклю «Ромео і Джульєтта»), то душа радіє, коли усвідомиш, що найзапекліший постмодерніст нарешті повернувся обличчям до махрового традиціоналізму, догола роздягнувши артистів у своєму сцентворі. А все чому? А тому, що революції диктують традиції! Приміром, після перевороту 1917 року в Петербурзі неймовірно популярні були різні «переодягання» популярних сюжетів. Свобода від «моральних табу» виверталася або зубоскальством, або роздяганням. Так, в одному з театрів у ті роки давали не Шекспіра, звичайно, а усіма забуту п’єсу «Леда» якогось Каменського, і артистка, яка зображала цю Леду, шалено носилася по сцені в чому мати народила (думаю, там хоча б було на що подивитися на відміну від харківських «достоїнств»). Із цим спектаклем пітерська трупа об’їздила після революції всі села і міські околиці, а перед початком видовища виходив сам режисер і читав довгу нудну лекцію про голе тіло і неприборкану свободу. Може, і з шановного Жолдака вийшов би прекрасний Доктор Лектор, і він перед своїм «Ромео» спробував би пояснити людям, як уплинула помаранчева революція на його художню систему. Але не дочекатися мені цих лекцій і семінарів. Поїхав! На Берлін! І телефон його (просто нав’язливий образ!) уже кілька днів не відповідає (немає роумінгу?). Що ж, писатиму «до запитання». Залишилися питання...

«Чи варто такому відомому режисеру кидати напризволяще рідний харківський театр, якщо нині багато визначних постановників успішно і космополітично працюють на кілька фронтів, скрізь устигаючи, як, наприклад, Фокін, який гарує і на пітерську Олександринку, і на московський Театр Єрмолової, як, наприклад, Чхеїдзе, котрий балансує між пітерським БДТ і грузинським театром? Що буде з трупою шевченківців, яка, безсумнівно, піддалася певному художньому «зомбуванню» Жолдаком, і чи зможуть актори ефективно переключитися на інші «методи», якщо інші режисери вимагатимуть від них хоча б виразного сценічного мовлення? Чи не прихований за гучним звільненням ключовий момент «недомовленості» Жолдака з новою регіональною владою, зокрема з губернатором Арсеном Аваковим (він, нібито, дивився «голу» прем’єру, відчуваючи шок), хоча з попередньою владою — зокрема з паном Кушнарьовим — режисер, кажуть, був у «шоколаді»? Чи не почуємо незабаром уже в столиці арію «берлінського гостя»: «О, дайте, дайте, мені роботу!», коли Жолдак надумає обжити (вже у керівному статусі) київські театральні території, пригледівши тепле місце?»

Немає повісті сумнішої у світі, аніж оці...