Берлін, сторінки щоденника (22) - Культура - dt.ua

Берлін, сторінки щоденника (22)

4 листопада, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №43, 4 листопада-11 листопада

До Берліна приїхав Жолдак, Андрій. Він привіз із Харкова велику трупу українських акторів, тонни розкішного, чи, як це тепер називається, жирного реквізиту і три абсолютно геніальні вистави...

До Берліна приїхав Жолдак, Андрій. Він привіз із Харкова велику трупу українських акторів, тонни розкішного, чи, як це тепер називається, жирного реквізиту і три абсолютно геніальні вистави. Вийшов із цього такий собі фестиваль у фестивалі — несподівано потужний український акцент у традиційно насиченому гучними театральними подіями берлінському житті. Діялося все на сцені нині, без перебільшення, найрадикальнішого, наймоднішого, найсучаснішого і найскандальнішого з театрів Німеччини — берлінського «Фольксбюне». Дехто з моїх німецьких знайомих навіть стверджує, що це на сьогодні — просто найвидатніший театр, театр номер один Європи, світу і Всесвіту. І публіка, котра до нього ходить, — це просто найчутливіша, найживіша, найкраща театральна публіка.

Я так самозабутньо захлинаюся всіма цими суперлативами, тому що Жолдак і його трупа здійснили у «Фольксбюне» чудо, внаслідок якого ця найчутливіша, найрозумніша, найживіша і — не в останню чергу — найскептичніша публіка ніяк не хотіла відпускати їх зі сцени по закінченні дійства. Мені під цей їхній шквал і самому дуже хотілося пострибати на стільці: ми є, ми входимо — красиво й ефектно — у культурну свідомість світу, нарешті, Господи.

Вперше і востаннє щось українське гралося на цій сцені (саме «Фольксбюне», так!) наприкінці 20-х років минулого століття — щоправда, того разу режисер і актори були німецькими, зате п’єса — «Білою пантерою» Винниченка, невідомого невдахи з неіснуючої країни, недополітика й еміґранта. Вистава запам’яталася і навіть далася тодішній публіці взнаки: хронікери театру донині звітують про систематичні виклики карет швидкої допомоги до театрального під’їзду.

Потім про наше існування на довгі десятиліття забули, про існування в нас якої-небудь культури — тим більше. Починаючи з 1991 року, наші відповідальні діячі, ніде правди сховати, вивозили вряди-годи на продаж якісь чергові шаровари, але охочих купити переважно не траплялося.

Безумовним проривом у західноєвропейську естетичну свідомість стала наша революція. Помаранчевий колір боротьби за демократичні ідеали виявився дуже ефективним засобом проти тієї культурної сірості, в яку нашу країну свідомо і несвідомо затягувало її попереднє керівництво. У цьому сенсі Андрій Жолдак із його проривно-аґресивними театральними проектами є значно послідовнішим — перепрошую, пафос! — борцем за ідеали революції, ніж уся наша теперішня влада з опозицією разом узяті. Можливо, саме тому сталося те, що сталося: його виставу «Ромео і Джульєтта. Фрагмент» у посткучмівському демократичному Харкові просто заборонили, а самого його від тамтешнього академічного театру просто усунули. Нам таких Жолдаків не нада.

Рік тому, беручи участь у формулюванні Відкритого листа дванадцяти аполітичних літераторів на підтримку кандидата в президенти Віктора Ющенка і ставлячи згодом свій підпис під цим листом, я був упевнений, що тільки прихід до влади вищезазначеного кандидата ґарантує моїй країні політичну свободу, а мені й кожному з моїх друзів (як і моїх недрузів, а також моїх недругів), тобто кожному з моїх колег, письменників і митців, — свободу творчості. Це був підпис за свободу творчості і для Андрія Жолдака в тому числі. Це був підпис за свободу творчості для всього талановитого в Україні, для всього, що виривається за межі її офіційно-сірої, нав’язаної режимом «мови попси і блатняка».

Як мені нині пояснювати шокованим німецьким симпатикам нашої країни та нашої революції те, що трапилося з Жолдаком? Як мені доводити відсутність цензури, коли вона вже — не те що торкнулася — з усієї сили проїхалася по одному з найживіших у нашій країні театрів? І при цьому вони, ці досі захоплені помаранчевою красою німці, ще залишають шанс — і нам, і собі, вони ще не хочуть вірити, вони нерішуче кажуть: «Та ні, це, мабуть, лише ідіотизм якогось місцевого самодура!».

Добре, що вони все ще сподіваються. Добре, що разом із ними все ще сподіваюсь я. Але з усього випливає, що «Ромео і Джульєтту» 22 і 23 жовтня 2005 року чудові харків’яни грали вперше і востаннє. Виставу закрито. Забути.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво