Берлін, сторінки щоденника (17) - Культура - dt.ua

Берлін, сторінки щоденника (17)

7 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №39, 7 жовтня-14 жовтня

А як красиво все починалося! Усього лише 15 років тому, на зламі десятиліть, дещо згодом помилково і самовпевнено означеному як «кінець історії»… Ми ніяк не могли натішитися близькою перемогою капіталізму...

А як красиво все починалося! Усього лише 15 років тому, на зламі десятиліть, дещо згодом помилково і самовпевнено означеному як «кінець історії»…

Ми ніяк не могли натішитися близькою перемогою капіталізму. Наші медіа, що згідно з помахом чарівної палички Горбі ставали все вільнішими й об’єктивнішими, розповідали нам про капіталізм усе більше позитивних речей. Донедавна жахне чудовисько виявилося красенем-королевичем. Ми перейнялися всіма його ринковими атракціонами із запеклою відданістю неофітів. Ми перетворилися на дітей, що загіпнотизованою вервечкою сунуть до ярмаркового шапіто на звуки механічної музики. «Ринок, ринок і тільки ринок!» — повторювали, наче заклинання, всі — економісти, філософи і поети, хоч ніхто з них (і передусім економісти) до ладу не розумів значення цього слова.

Деякі з нас — ті, що потрапили на Захід першими, розповідали про незліченність сортів їдла і питва та інші чудеса консумпції. «Уявляєш, там тобі дякують за купівлю!» — схвильовано казали вони.

Капіталізм був чудовий — що там казати!

Це вже потім, дещо пізніше, почалося його безпорадне приживлення на вітчизняний ґрунт: шок без терапії, захоплення майна, знецінення заощаджень, явне і таємне безробіття, соціальна деградація з люмпенізацією — і, як антитеза, поява перших «жирних котів», згодом названих олігархами.

Отже, насправді це в нас настав капіталізм (причому ще той — дикий), а в них виявилося щось набагато красивіше — ліберально-постіндустріальне суспільство. Так це принаймні називається.

Хоч і воно дає більш ніж очевидні тріщини — особливо відчутні у традиційно лівому Берліні. Справа навіть не в тому, що це розполовинене місто так і не може остаточно зростися попри фізичну відсутність раз і назавжди усуненої Стіни. Справа передусім у міських пейзажах — деякі з них вражають ледь не швейцарським стандартом добробуту, інші — типово посткомуністичним стандартом бідності. Часом здається, наче існують десятки берлінів і в кожного свій пейзаж.

Я не шукаю пейзажів — вони самі знаходять мене.

Учора, вирушивши з Шарлоттенбурга, де тепер живу, до друзів на Панков, я зробив паузу на Александерплятц. Мене трохи стомили бомжі в ес-бані, з кожною зупинкою їх ставало все більше, на Фрідріхштрасе їх підсіло ще троє, деякі з них мали при собі здоровенних собак і провокували пасажирів на милостиню. Маючи при собі пса, можна жебрати успішніше — люди схильні жаліти тварин. «Треба завжди носити в кишенях трохи дрібних», — закарбував я собі на майбутнє. Було незручно перед бомжами.

На Алексі гуляв вітер, було брудно і порожньо. Тобто ні — з моменту, коли я був тут востаннє, з’явились якісь будівельні паркани, почалося щось, схоже на черговий ремонт, якась така напівруїна довкола гігантоманської «Галереї Кауфгоф», цього, як вважається, консумптивного раю, символу змін у колишній НДР. Я йшов крізь це запустіння, минаючи низькорослих панків (здається, вже внуків тих, перших) з їхнім пивом, сигаретами і — знову ж таки — безпородними псами, повз якихось безрадісних екскурсійних школярок з якого-небудь Біттерфельда і підозріло засмаглих торговців лівим сріблом, а ще мені чомусь на кожному кроці траплялися божевільні або інваліди у візках. Аж урешті до мене дійшло, що це розпад.

Так, мені здається, це черговий декаданс. На наших очах провалюється ще одна утопія Окциденту — про те, що знявши протистояння систем, можна раз і назавжди досягнути безпеки, певності і — головне — стабільно високого стандарту життя.

Але життя не може, не хоче і — що головне — не повинно вкладатися у жодні стандарти, якими б високими вони не здавалися тим, хто вважає себе його, життя, конструкторами. Людське обличчя передбачає не тільки ковзання поверхових і відчужених посмішок. Насправді йому властиві зморшки, порізи, гримаси розпачу і спазми болю. Людське обличчя не піддається конструюванню.

У зв’язку з чим описаний мною вище пейзаж із бомжами, панками, псами і божевільними має всі підстави вважатися цілком оптимістичним.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво