Берлін, сторінки щоденника (1) - Культура - dt.ua

Берлін, сторінки щоденника (1)

23 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 23 вересня-30 вересня

З моїх вікон чудово проглядається кафе «Доллінґер». Наприклад, зараз, коли я пишу ці рядки, а надво...

З моїх вікон чудово проглядається кафе «Доллінґер». Наприклад, зараз, коли я пишу ці рядки, а надворі остаточно стемніло, воно тьмянувато світиться зсередини, і я можу спостерігати за його відвідувачами, плавним ковзанням офіціанток, мерехтінням свічок на столиках. Окремим сюжетом для моїх спостережень могли б стати поцілунки. Люди, що зустрічаються в кафе, мають звичку цілуватися — на початку і в кінці, коли прощаються. Вони цілуються по-західному, тобто двічі і навперехрест. Мої вікна і балкон розташовані через дорогу навпроти, при цьому я мешкаю на другому поверсі, тому дивлюся на кафе «Доллінґер» трохи згори. Якщо уявляти собі, що то насправді не кафе, а театр, то я глядач із першого балконного ярусу. Так воно, мабуть, і є.

Це Шарлоттенбурґ, колись популярно-богемна дільниця Берліна, його західного сектора. Кафе «Доллінґер», яке я постійно бачу з моїх вікон, є насправді першим у цілому ланцюгові такого кшталту закладів: «Доллінґер», «Оранж», «Леонгардт», «Лентц» (останнє чомусь найкультовіше), потім ще якийсь італієць. У 60-ті роки цей куток вільного міста ніколи не засинав. Згадані кафе були відчинені фактично цілодобово, поруч із цілодобовим кінотеатром. О третій ранку можна було піти на новий фільм Антоніоні, після чого повернутися до кафе. Сьогодні це вже тільки легенда: за останні тридцять-сорок років Шарлоттенбурґ не лише постарів, а й відчутно обуржуазився, тож ніхто вже не засиджується в його кнайпах до ранку. Єдиною згадкою про бунтівних інтелектуалів 1968 року є традиція подавати сніданки до шостої вечора. Університетські ліваки, виснажені цілонічними дискусіями, традиційно спали до пізнього пополудня.

Я ніколи ще не бачив господаря помешкання, в якому живу. Кажуть, наче він роками сидить десь в Африці. Якщо не помиляюся, він учений-економіст, при цьому — тут я вже точно не помилюся — марксистського спрямування. У його домашній бібліотеці — не лише твори отців-засновників у 43 томах, а й кілька видань «Капіталу» різними мовами (французька, португальська), кілька біографій Маркса (Франц Меринґ, Рихард Фриденталь та ін.), твори Бебеля, Бухаріна, Лукача, «Вступ до вивчення Маркса, Енґельса і Леніна», «Історія Комінтерну», всіляка не знана мені політекономічна єресь, а також шеститомник Мао Цзедуна і «Коран» у німецькому перекладі. Загалом же — сотні книжок, альбомів, атласів (останні зробили мене просто щасливим, особливо «Новий історичний атлас світу» з його 600 кольоровими мапами та покажчиком із понад 20 тис. гасел).

Господар помешкання, поза всіма сумнівами, є «людиною
68-го року». Ремарків «Чорний обеліск» у нього не просто зачитаний — він увесь у закладках і олівцевих помітках. Здається, в нього є всі романи Ремарка. Чотиритомник Жоржі Амаду мовою оригіналу в нього чомусь роз’єднаний — кожен том на іншій полиці. Крім того, він недвозначно кохається в соціології та культурній антропології, в нього є «Середземномор’я» Фернана Броделя — у трьох томах та «Історія приватного життя» — у п’яти. Дивно, але я ніде не бачу жодної книжки, яку б написав він сам. Хоч я все одно переконаний у тому, що він пише якісь книжки — наприклад, з теорії катастроф.

Його фонотека складається з кількох сотень вінілових платівок, що їх усе одно немає на чому слухати. У цій фонотеці не могло не бути Баха, Стравінського і Прокоф’єва. Само собою, в ній є Дженіз Джоплін, кілька перших альбомів «Роллінґ Стоунз». У ній немає «Бітлз», але є багато Джона Леннона — звісно ж, передусім Imagine. У ній також є подвійний альбом Віктора Хара, чилійського комуністичного барда, замордованого людьми Піночета.

Крім того, в цьому помешканні багато сучасного африканського малярства. Зображені на картинах вуличні сцени свідчать про те, що це франкомовно-негритянсько-мусульманський світ, якийсь Ніґер або Малі, наприклад. А ще в одній з кімнат стоїть дерев’яна жирафа — у зменшеному вигляді, метра півтора заввишки, хоч при такій високій стелі могла б поміститися і справжня.

Іноді я не знаю, що робити з цим велетенським простором, і починаю їздити ним на велосипеді. Іноді я годинами спостерігаю за кафе «Доллінґер» — аж поки в ньому не задмухнуть останню свічку.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво