«БАРОН КНООПФ» ПЕРЕТИНАЄ КОРДОНИ - Культура - dt.ua

«БАРОН КНООПФ» ПЕРЕТИНАЄ КОРДОНИ

5 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 5 липня-12 липня

Нелегко визначити головних героїв акції, що отримала девіз «Крізь століття і кордони» і проходила...

Нелегко визначити головних героїв акції, що отримала девіз «Крізь століття і кордони» і проходила в рамках авторського проекту скрипаля Олеся Семчука та піаністки Ганни Середенко «Митці за духовне відродження України». Може здаватися, що в центрі усього знаходився, потрапивши вперше в Україну, унікальний музичний інструмент — колекційна скрипка роботи П’єтро Гварнері 2-го, що носить трохи загадкове ім’я «Барон Кноопф». Інструменти, виготовлені плеядою знаменитих італійських майстрів ХVII—XVIII сторіч із родин Аматі, Гварнері, Страдіварі, складають основу державних і приватних колекцій і поціновуються настільки ж високо, як і шедеври образотворчого мистецтва геніїв усіх часів і народів. Та на відміну від картин і скульптур, жива душа музичного інструмента, у який колись вдихнув душу його творець, не отримає голосу, доки до нього не доторкнеться Музикант, той, кому випаде на долю здійснити це велике таїнство. Цього разу таким музикантом став наш колишній співвітчизник, а нині громадянин Італії, професор Павло Верніков. Знадобився довгий досвід учня Давида Ойстраха, артиста, котрий їздить по світу, педагога, що має міжнародний авторитет, аби його зустріч з інструментом настільки високого аристократичного походження нарешті відбулася. А завдяки йому і наша зустріч із легендарним «бароном» доставила радість почути сліпучо яскраве, святкове звучання скрипки, яку понад два з половиною століття тому виготовив у своїй майстерні онук засновника знаменитої династії і старший брат найвідомішого з Гварнері Джузеппе дель Джезу, П’єтро, прозваний Другим, аби відрізняти його від батька, манеру і стиль роботи якого він наслідував.

Династичні зв’язки в мистецтві відіграють не меншу роль, аніж в історії аристократії, хоча не обов’язково обмежуються кревністю. Спадкоємцями знатних імен і прізвищ часто стають учні і послідовники славетних творців художніх майстерень, творчих лабораторій, виконавчих шкіл. Заповіти майстрів, які виховали їх, найкращі з них згодом розвивають і трансформують відповідно до власної неповторної індивідуальності. Так на генеалогічному дереві з’являються нові гілки і відгалуження, так виростають великі традиції, долаючи межі простору і часу.

Випускник Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського за класом Богодара Которовича Олесь Семчук продовжив своє навчання у Франції в школі Павла Вернікова, а згодом, не бажаючи розставатися з улюбленим наставником, відшукав його в Італії, де спілкування продовжилося на новому рівні. Дует скрипаля Олеся Семчука і піаністки Ганни Середенко зовсім нещодавно непогано себе зарекомендував на батьківщині великих скрипкових майстрів і в колисці всього європейського мистецтва. Зрозумілим було бажання молодих українських музикантів запросити до України свого улюбленого професора, для котрого цей приїзд став хвилюючим поверненням у дитинство і юність, на Батьківщину, яку він залишив більше двадцяти років тому.

Народився і виріс в Україні ще один герой згаданої акції — віолончеліст Борис Бараз, котрий закінчив Львівську спеціальну музичну школу, потім Московську консерваторію ім. П.І.Чайковського, грав в оркестрі, створеному Юрієм Башметом, а тепер живе в Парижі і працює в різних країнах як педагог, учасник квартету, активно концертуючий соліст. Із Павлом Верніковим його пов’язують багато років дружби і творчого співробітництва. Щоб в одній програмі об’єднати зусилля міжнародної команди, до якої увійшов і відомий український диригент, керівник найкращого в Україні Національного симфонічного оркестру Володимир Сіренко, довелося порушити непорушні традиції і побудувати концерт із двох різних частин — симфонічної та камерної. У першому відділенні головний акцент упав на Павла Вернікова, котрий віддав данину нинішній своїй батьківщині Італії, зігравши в супроводі ансамблю солістів Національного симфонічного оркестру два твори Антоніо Вівальді. У першому з них — Concerto grosso для двох скрипок і струнних ре мінор — його партнером був Олесь Семчук, який відчував деяку боязкість перед авторитетом учителя — і це позначилося на його грі. Сам же Верніков відразу взяв ініціативу у свої руки і навіть намагався конкурувати з диригентом, демонструючи артистичну свободу і розкутість, а також блискучі звукові якості привезеної ним скрипки. Публіка відразу ж оцінила безсумнівну майстерність музиканта і його запальний темперамент, хоча і була трохи шокована не зовсім академічною манерою поведінки, що контрастувала зі стриманістю і тактом учня, котрий суворо витримує роль другорядного партнера Майстра. Кульмінацією першого відділення став подвійний концерт І.С.Баха, у якому скрипковий дует дійсно відбувся, було захоплююче спостерігати діалог двох музикантів різних поколінь і безумовно різноманітних індивідуальностей, їхню взаємодію з оркестром під управлінням В.Сіренка. Це було живе музикування рівноправних учасників і співтворців, у виконанні яких мистецтво великого Баха стало суворим й величним і водночас емоційно яскравим, пронизаним непогасним ритмічним імпульсом.

У другому відділенні Павло Верніков, Борис Бараз і Ганна Середенко зіграли два російські тріо — Елегійне тріо соль мінор Сергія Рахманінова і Тріо мі мінор Дмитра Шостаковича, присвячене пам’яті Івана Соллертинського. У російській музиці склалася традиція трактування жанру фортепіанного тріо як твору меморіального характеру з превалюванням скорботних, траурно-елегійних образів, що розкривають тему смерті в узагальнено-філософському аспекті. Це вимагає від музикантів особливої зосередженості і душевної напруги, драматизму не стільки зовнішнього, скільки прихованого, який проявляється в характері звучання кожного звуку. Скорбота, пронизана глибоким особистим почуттям, передбачає цнотливість і строгість. Саме цих якостей явно бракувало в інтерпретації твору Рахманінова, де імпровізація і «сира» емоційність призвели до розпливчастості і розірваності форми. Прекрасно вдалося унікальне Тріо Дмитра Шостаковича, що прозвучало масштабно, із потужним драматичним запалом. Фортепіано Ганни Середенко немов виконувало функцію структурного каркаса і стримуючого початку, настільки необхідного, коли йдеться про жалобний ритуал. Її партнери, взаємодіючи в безперервному діалозі, підкреслювали розмах і масштаб охоплення контрастних станів, розпалювання емоцій, переходи від відкритої емоційності до лякаючих потойбічних звучань, до гострого трагічного гротеску фіналу. Саме у фінальному танці смерті Шостакович розкриває тему воєнної катастрофи як усесвітню трагедію ХХ століття, уособлену не лише в численних жертвах і особистих втратах (померлий у розпал війни в евакуації талановитий музикознавець Соллертинський був близьким другом композитора), але яка гостро проявилася в трагічній долі єврейського народу.

Особливий образний стрій двох тріо, зіграних у другому відділенні, зобов’язував закінчити концерт на настільки ж високій ноті. Цього, на жаль, не сталося. Твори, зіграні на біс, начебто потрапили в цей концерт зовсім з іншої програми. Їхня стилістика радше припускала атмосферу одеської гуморини, старих «Блакитних вогників», деякого полегшеного естрадного стилю, доречного в концертах суто віртуозного плану і розважальної спрямованості. Такий явно фамільярний фінал знизив враження від зустрічі з музикантами настільки високого класу, яким подібні перепади смаку явно не личать. Останнім часом доводиться спостерігати, як масова культура і шоу-бізнес по-своєму впливають на академічне мистецтво, котре втрачає при цьому свої позиції і роль духовного оазису в морі нехитрих сурогатів художньої псевдопродукції. Сумні симптоми подібного роду були, на жаль, занадто очевидні і під час останніх київських гастролей Юрія Башмета, котрий не дуже вдало намагався з’єднати в одній програмі класику і джаз.

Акція «Через століття і кордони» завершилася ще одним концертом у Колонному залі ім. М.Лисенка Національної філармонії України. Олесь Семчук зіграв із Національним симфонічним оркестром України під управлінням Володимира Сіренка масштабний Скрипковий концерт Бетховена, пробний камінь на вищу майстерність у репертуарі кожного скрипаля-соліста. У другому відділенні дуже яскраво прозвучала Четверта симфонія Брамса, в інтерпретації якої диригент підкреслив синтез бетховенівськой енергії, потужного драматичного пафосу з романтичною жагучою емоційністю і з суворою зібраністю, що йде від духовних жанрів і органного мистецтва епохи бароко. Вся акція проходила під патронатом Надзвичайного і Повноважного посла Російської федерації в Україні Віктора Черномирдіна, за підтримки серйозних спонсорів. Проект Олеся Семчука і Ганни Середенко «Митці за духовне відродження України» виходить на нові обрії, збагачуючи наше культурне життя цікавими художніми подіями і зустрічами.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво