БАГАТОЛИКИЙ МАЧО ФЕДІР СЕРГІЙОВИЧ БОНДАРЧУК — ПОВЕЛИТЕЛЬ «КРІСЛА» - Культура - dt.ua

БАГАТОЛИКИЙ МАЧО ФЕДІР СЕРГІЙОВИЧ БОНДАРЧУК — ПОВЕЛИТЕЛЬ «КРІСЛА»

29 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 29 серпня-5 вересня

У журналістських колах Москви його називають ФСБ. Гадаю, не лише тому, що абревіатура його імені збігається з назвою відомих спецслужб...

У журналістських колах Москви його називають ФСБ. Гадаю, не лише тому, що абревіатура його імені збігається з назвою відомих спецслужб. Просто про його зібраність, цілеспрямованість та багатоликість сфери інтересів ходять легенди. А головне, він блискуче дає раду всьому, за що береться.

Син знаменитих батьків — Сергія Бондарчука та Ірини Скобцевої, стверджуючи власне право на прізвище Бондарчук, рано залишив рідну домівку і пустився в самостійне плавання. 1991 року він став першим, а незабаром — провідним у нашій країні режисером телереклами та кліпмейкером, організував спільно зі Степаном Михалковим, давнім і вірним другом, компанію «Art Pictures Group». Потім організував фестиваль «Покоління». Фільмів, у яких він знявся як актор, налічується понад десяток, серед них «Борис Годунов» Сергія Бондарчука, «Криза середнього віку» Гарика Сукачова, «Даун-хаус» Романа Качанова тощо. Режисерські роботи — «Сон літнього ранку» і «Люблю». Крім того, Федір Сергійович Бондарчук — ресторатор, телеведучий, продюсер, глава сім’ї з десятирічним стажем і щасливий батько двох дітей.

Отримавши з рук свого батька премію «Овація», Федір сказав згодом в одному з інтерв’ю: «Я повернувся в сім’ю Федором Бондарчуком, який цікавий людям не як нащадок знаменитого батька, а як людина, котра робить щось нове й дуже незвичне».

Кілька днів тому ми зустрілися з Федором Бондарчуком у Москві на презентації нового сезону каналу СТС. Не скористатися з нагоди, що дає можливість поспілкуватися, було б грішно.

— Федоре, вирвавшись із «полону» прізвища, ви приходите на ТБ, одночасно розробляючи власний режисерський кінопроект. Чому така жага діяльності? Невже ви недозавантажені?

— Моя перша професія — режисер. Актор я непрофесійний. Перших 10—12 років після того, як країна змінилася, займався трохи іншим — шоу-бізнесом, музичними роликами та рекламою. Якийсь час це був основний вид моєї діяльності. Крім того, я знімався в кіно, але переважно в неспеціальних проектах. Приміром, Гарик Сукачов мені приятель і мені приятель Іван Охлобистін, колишній однокурсник. З Іваном знімався в «Даун-хаусі», що його поставив Рома Качанов. Тігран Кеосян і телевізійний фільм «Чоловіча робота» — та сама історія ВДІКівського товариства. Від інших проектів відмовляюся, оскільки це не мій хліб насущний. Крім того, у мене є невеличка студія, вона досі лідер у російському шоу-бізнесі. Є ще ресторанний бізнес і компанія, що займається корпоративною політикою іншої великої компанії, тощо.

— А тут ще й телебачення...

— Телебачення мене вабило завжди. Було багато телевізійних проектів, чимало пропозицій вести те чи інше шоу, передачу, ток-шоу. В основному вони стосувалися кіноіндустрії, а конкретно — передачі про кіно. Але ці пропозиції надходили під час дефолту, коли в нас усе було дуже жорстоко й дивно. А я не уявляю собі цікаву передачу без штату журналістів, які могли б мобільно роз’їжджати по Росії та країнах СНД, без інтерв’ю зі знімальних майданчиків, без можливості мобільного пошуку в Інтернеті. Ігор Толстунов запропонував мені програму «Крісло», і я довідався про нову компанію на чолі з Роднянським — за його злетом на «1+1» я спостерігав. Саша Цекало став продюсером розважальних програм СТС. Одне слово, на канал прийшли нові люди, не обтяжені жодними внутрішніми та зовнішніми відносинами, і вирішили розпочати з нуля. Мені дуже сподобалося. І вийшла чудова програма, і не дивно, що її висунули на «Теффі». Але це зовсім не основна моя робота, просто я намагаюся добре її робити.

— Ви людина легка на підйом, не боїтеся змін. Однак програма щотижня, одна й та сама. Що ж вас у ній розважає?

— Величезна кількість людей. Різних. Відсотків 60 програми відведено на спілкування, і лише 40 — на гру. Люди абсолютно різні. Минулого сезону в нас було дуже багато моїх колег — артистів, шоуменів. І ось ці 40% гри перетворюються на якесь ток-шоу, що мене дуже захоплює. Завдяки цьому структура гри змінюється і люди, стосунки всередині гри щоразу різні. Я уявляю, яким би хотів себе побачити в 40 років, і телебачення в цьому портреті зайняло своє місце.

— Тривалий час було кіно з Іваном Охлобистіним. А що ви нині робите в кіно?

— Ну, Іван зайнятий уже трохи іншим — немирськими справами, в іншій іпостасі виступає. А кіно залишилося. Попередній рік у нас був дуже плідним. Ми з моїм постійним партнером (по «Art Pictures», по ресторанах, по студії) Стьопою Михалковим продюсували кілька картин. Одна з них — «У русі» Пилипа Янковського — отримала всі мислимі й немислимі призи. Ми дуже задоволені цим результатом. Фільм цей я мав знімати як режисер, але життя розпорядилося так, що випустив його як продюсер. Друга — картина Михайла Бражинського «Ожеледь» — експериментальна. Третя — Дмитра Месхієва «Щоденник камікадзе». В останнього нині знімаюся у фільмі за сценарієм Валентина Черних під робочою назвою «Російське питання», там же буду режисером із монтажу. І три роки вже готую свій проект, режисерсько-постановочний, він називається «Дев’ята рота».

— Адже раніше йшлося про рімейк «Долі людини»?

— Починався він із покійним Петром Луциком як рімейк батькового фільму 1959 року «Доля людини». Так вийшло: ми зробили разом 20 сторінок, і Петра не стало. Згодом став працювати з Юрою Коротковим. Ми майже відразу відмовилися від ідеї рімейка, він написав сценарій «Дев’ята рота» — про реальну 9-ту роту відомого повітряно-десантного полку, який воював в Афганістані у 1984—1985 рр. Це люди мого покоління. Фільм про країну, що програла свою війну, але про людей, які виграли свою власну війну, чоловічу, війну покоління 30—45-річних, які і є справжніми героями своєї країни. Ця тема мене хвилює. Виходить дуже дорога постановочна картина, весь цей час я збирав бюджет. Навесні почну знімати.

— Одночасно і як продюсер?

— Я — співпродюсер. Продюсером у нашій компанії, як і раніше, є студія «Слово» та її керівник Олена Яцура.

— Коротков — сильний сценарист, він добре відчуває формат, уміє придумувати драматургічні колізії, але в нього великі проблеми з діалогом, приміром. Наскільки багато в сценарії вас?

— Дуже багато. Він вийшов великий, розділений на дві половини, із двома героями. Потім історія трансформувалася, і вийшло три персонажі, які проходять через усю картину й ведуть до головних героїв. Від середини ми відмовилися зовсім. Картина ця — головний проект мого життя, головний проект для мене 36-річного. Едуард Володарський сказав, що це найцікавіший твір, який він прочитав за останні п’ять років.

— В які терміни ви плануєте вкластися з картиною?

— Рік.

—А тепер повернімося до ресторанів. Що це для вас — бізнес чи гурманство?

— Шоу-бізнес — не чисте мистецтво, а ще й бізнес. Отже, ми зі Степаном не бідували. Але ресторанами мені дуже подобається займатися, це приємний бізнес, на відміну від інших його видів, пов’язаний із креативом, із дизайном, спілкуванням із людьми, створенням атмосфери, музикою тощо. Працювати в ньому складно, але цікаво. Ну й, звичайно, фінансово вигідно. У нас зі Степаном спільний уже другий проект — ресторан, він називатиметься «Вертинський», має відкритися ось-ось.

— Ви нині перебуваєте на етапі, який називається «середній вік». Чи відчуваєте кризу?

— Я її вже пережив. Не знаю, як вона називається, я її характеризую як кризу того часу, в який я потрапив. Ми пережили дуже складну ситуацію після дефолту. Саме цей період пов’язую і порівнюю з кризою середнього віку.

— Федоре, як по-вашому, художник має бути ситим чи голодним?

— Це залежить від конкретної людини. Час диктує багато чого. Чимало людей згадують художників, які були предтечею російської революції. Але Максим Горький був великим пустуном і дуже любив Капрі. А Володимир Маяковський обожнював їздити в Америку і привозити звідти машину, рівної якій не було в Росії, коштувала вона немислимих грошей. Норми в цьому немає. Я через багато чого пройшов, рано залишивши сім’ю, і все, що я робив, — робив своїми власними руками. Те, чого досяг, вважаю заслуженим.

— У бізнесі друзів не буває, — каже багато хто з бізнесменів. А як же дружба й партнерство зі Степаном?

— Авжеж, я теж так вважаю, але в нас так склалося — ми друзі з дитинства, пройшли разом дуже багато випробувань. І є щасливим винятком із цього правила. Обставин, коли наші стосунки могли закінчитися назавжди, було чимало. Доля, що веде нас по життю, розпорядилася інакше.

— Як відпочиває до краю завантажена людина?

— Дім — мій відпочинок. І якщо я рано пішов із дому, це не означає, що порвав із ним стосунки. Є традиції, всмоктані з молоком матері. Просто не хотів стати татусиним синком. А вся моя сім’я поруч — це дуже важливо для мене.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво