Багата наречена. «Назар Стодоля» у франківців: роман без героя

Перша людина в державі насолоджувалася прем’єрою на першій драмсцені країни — Віктор Ющенко дивився «Назара Стодолю» Т.Шевченка в Національному театрі імені І.Франка. Це подвійна культподія змушує звернути світлий погляд на черговий спектакль із поточного репертуару. Не кожного місяця (року, п’ятирічки) перші особи наші театри відвідують. До того ж спектакль франківців — ще й ляпас кризі. Це зухвало ошатний і досить-таки витратний, як на нинішній час, сценічний «продукт».

Лейтмотивна (суб’єктивна) думка під час прем’єрного перегляду: дуже шкода, що Тараса Григоровича свого часу не можна було клонувати… Щоб перекинути генія заодно на сусідні сфери прекрасного — окрім живопису, поезії, прози. Щоб Кобзар глибше «розорав» ще й драматургічну цілину на нашій ниві. Лише за «Назаром» судячи, в Шевченка була міцна рука обдарованого драмороба (без сумнівних відтінків визначення). Він уміло вибудовував інтригу. Виграшно й лаконічно майстрував діалоги. Утримував увагу удаваними і справжніми мелодраматичними конфліктами.

Дивись, і виріс би після «Назара» український Шекспір, якби Тарас пішов у цей степ?

«Стодолю», як відомо, було створено у 1843—1844 рр. Спочатку російською мовою — на замовлення імперії. Потім — український переклад. П’єса витримала безліч вистав навіть у консервативному Малому, де розумілися на касовій драматургії. Дуже давно «Назар» йшов у франківців. Востаннє — ще в 50-ті (ставив А.Бучма). Нинішнє звернення першого театру до шевченківського тексту зрозуміле і виправдане незаперечною літературною якістю твору, а також нинішніми історико-культурними пріоритетами…

По суті, мелодрама — сотник Хома заради вигоди хоче видати дочку Галю за старого полковника, попри те що її вже обіцяно бідному козакові Назару Стодолі (в них любов) — цікава театру не лише як хороший текст. Але і як досить вигідний для «сьогодні» контекст… Котрий можна актуально оформити і красиво подати в казкових віньєтках далекої епохи, а це XVII століття: козаки, Чигирин, різдвяні зустрічі.

Режисер Юрій Кочевенко впевнено заявляє жанр як «лицарську баладу». Щоправда, є в деяких дослідників більш приземлене визначення — історико-побутова драма. А як на мій погляд, цілісне сценічне видиво передбачає далебі не всіма передбачений жанр — етноутопія.

Театр малює — співає і танцює — на своїй сцені «ту Україну», яка може лише примаритися в шляхетному лицарському сні. Там люди — гарні (нехай не всі, але більшість із трупи). Вчинки їхні — загалом високі, патріотичні. Одяг — вишукано й казково оздоблений.

Ця Україна — з прекрасного міфу. Це країна, якої не було, але яка могла б бути, аби та якби... Тут усі — від бідного кобзаря до заможного сотника — виряджені з таким шиком, ніби щойно повернулися з місцевої виставки досягнень «крою та шиття» в лівобережному Експоцентрі (ті самі яскраві історико-подіумні костюми вдало вигадала художниця Катерина Корнійчук). Тут розриває душу українською піснею ще й страдниця-бандура (вставні, але доречні номери від Тараса Постнікова).

І тут-таки різдвяна містерія вихором уривається в сотникові хороми: водить нескінченні хороводи кохання, зазираючи то чортом, то ангелом у вікна і в розбиті козацькі серця...

Аудіовізуальна «приправа» постановки настільки багата, барвиста й різноголоса, що часом напрошується підозрілий висновок: а костюми, либонь, подекуди грають краще за деяких артистів!

…І про них (акторів, не костюми) — окремо.

Одна з проблем конкретного спектаклю і театру (зокрема) — ансамблева розбалансованість, стилістична різноумовність. Хоч би як прикривала дорожнеча убрання «успіхи виробництва», але і тут, і там — різномастість гри, різнокаліберність шкіл (напрямів, навичок і умінь). Враження таке, ніби в одній футбольній команді зібралося двоє форвардів із «Динамо» і ще кілька роззяв із дворових команд різних районів мегаполіса.

Наголошую: інколи навіть прохідні постановки франківців більш збалансовано подавали загальний рівень виконання. Думали про гру — на одне надзавдання.

У нашому випадку є два форварди: Лесь Задніпровський (Хома Кичатий) і Володимир Нечепоренко (Гнат Карий). Вони — представники данченківської школи. А ця школа не визнає метушні, лементу, велемовної балаканини, дріб’язковості. На сцені ці двоє по-своєму виразні, самодостатні. Коли потрібно — темпераментні. А коли потрібно — уміють говорити пошепки, і їх чудово чути.

Задніпровський купається в козацькому «соку» немов у ванні, наповненій ігристим шампанським. Видно, як до вподоби йому колоритна етнотема, конкретна мелодраматична проблема. Личить йому і дещо концертне вбрання. Є в цьому випадку й чудове сімейне віддзеркалення — могутній образ Михайла Задніпровського (батька актора), котрий грав у франківців вродливих лицарів і героїв-романтиків.

Наш Кичатий — не зі злого наміру і вже явно не через режисерське свавілля —стає остовом лавсторі. Він змістив очевидний смисл п’єси, переводячи стрілки на себе — вродливого. І тут, навіть, певний концепт... Батька шкода по-людськи. Він знає, за що бореться. Він хоче як краще для дочки, котра зв’язалася «не з тим». Страдницька лицарська зброя шевченківського романтизму на мужньому тілі Хоми — до лиця і персонажу, і спектаклю. А постановку справедливіше було б назвати — «Хома Кичатий». Це об’єктивніше для запропонованого сценічного аранжування шевченківського першоджерела.

Що ж до Галі (мила молода актриса Ірина Мельник), то дівчина видає лише одну, та й то нав’язливу, ноту дитячої безпосередності. При цьому не зовсім зрозуміло: чому саме цей класичний образ вирішила обрати у 1877 році для свого бенефісу в Малому театрі велика актриса Гликерія Федотова? Мабуть же, ті лицедійки розбиралися у «нотній грамоті» і краще за нинішніх знали, як видобути з однієї ролі різні регістри?

Ще одна класична героїня — підступна Стеха (її грали свого часу такі великі витівниці, як Н.Ужвій та Н.Копержинська). Сьогодні — Людмила Смородіна. І її фірмовий тембральний (неприродний, антинародний) «білий звук», як і раніше, не можу витримати довше десяти хвилин. Хочеться відразу заткнути вуха. Класики МХАТу, нагадаю, стверджували, що 70% успіху ролі залежить виключно від голосу, від тембру — від інтонування.

Навпроти головного героя Назара Стодолі слід було б поставити лише три масні крапки. І один знак запитання.

Звісно, можна сховатися то в одному, то в іншому спектаклі — за розкішним вбранням або за мелодикою пісень (і навіть за «танцем із шаблями»). Можна.

І довго так ховатися будемо?..

В антракті колега-рецензент з обуренням доповіла: мовляв, деякі «ритуальні» придумки цей спектакль «поцупив» із «Маскараду» Рімаса Тумінаса, відомого литовського режисера. Я тут-таки й остудив її праведний запал: дорога, та якби хоч хтось із них уявлення мав, хто такий Тумінас (або ж бачив деякі його спектаклі), ми б лише раділи цьому, і великодушно вибачили б будь-які цитати чи запозичення…

А якщо серйозно про умовні «ксерокопії», то на «Назарі» пригадався не «Маскарад», а «Енеїда» С.Данченка. Ті самі танці й шаблі… Та й «заможна Україна», як бажаний образ саме у цій п’єсі, також колись буяла дорожнечею — у ті ж таки 50-ті. Свідомо відкопав деякі фотоархіви: навіть костюм Стехи (грала Н.Копержинська) більше підійшов би статусу якоїсь князівни-царівни.

Отже, все уже було-було-було...

Втім спектакль Ю.Коче­венка очевидно не найгірший з низки його драматичних досліджень саме на першій сцені країни. Це звичайний середній рівень, котрий і годує нині будь-який колектив. Видовище (псевдобарокко) — попри всі вади акторського «надвиробництва» — сприймається невимушено. А яскравий музично-візуальний ряд і геть відволікає від гірких думок про втрату нашими театрами ансамблевої форми як належного рівня колективної профспроможності.

Щоправда, кажуть, самому президентові дуже сподобалося...

…От тому — саме в цей момент — і замовкаю.