БАБИН ЯР — ЧАС БУДУВАТИ? - Культура - dt.ua

БАБИН ЯР — ЧАС БУДУВАТИ?

6 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 6 вересня-13 вересня

Бабин Яр — символ Голокосту для всіх євреїв, для всіх громадян колишнього Радянського Союзу, для усього світу...

Бабин Яр — символ Голокосту для всіх євреїв, для всіх громадян колишнього Радянського Союзу, для усього світу. 100 000 убитих, із них половина — євреї. Вони так і залишилися непохованими, їхні трупи були спалені німцями перед утечею з Києва, а попіл розвіяно по всій околиці.

Десятки років після війни радянська влада не давала увічнити їхню пам’ять. Сором’язливим компромісом став пам’ятник радянським громадянам, знищеним фашистами.

У шістдесяті роки сталася знаменита куренівська катастрофа, яка також неначе хотіла стерти з лиця землі саме місце трагедії. Потім у Бабиному Яру намагалися побудувати танцмайданчик і атракціони. Протести київської інтелігенції не дали здійснити цього блюзнірства.

Прості євреї завжди пам’ятали це місце. Щороку у вересні сюди приходили люди вшанувати пам’ять своїх рідних і близьких. Їх не пускали, арештовували, та вони все одно йшли сюди, йшли за велінням серця, а не за закликом тоді ще не існуючих штатних єврейських лідерів.

Два роки тому американський єврейський розподільний комітет «Джойнт» зібрав 50 млн. дол. на грандіозний проект. У трьох містах колишнього Радянського Союзу мали спорудити величезні общинні центри, котрі, за задумом ініціаторів, стануть осередком усього єврейського життя. А це означає, що в такому центрі має існувати єврейський театр, численні гуртки для дітей і дорослих, молодіжні клуби, спортивні зали та кафе.

Проект вельми сумнівний. Загальновідомо, що вже існуючі сьогодні в Києві й інших містах численні общинні центри стоять, у кращому разі, напівпорожні. Але, зрештою, американці можуть витрачати свої гроші на що хочуть.

Гірше інше. Аби виграти конкурс на право побудувати общинний центр, а отже отримати у своє розпорядження величезний бюджет, керівники київського «Джойнту» придумали «геніальний» хід. Вони запропонували побудувати центр у Бабиному Яру. Ця ідея будь-якій людині тут, у Києві, в Україні, у колишньому СРСР, здається просто дикою. Але вона якнайкраще відповідає сучасним американським ідеям про «відродження після трагедії», дивним уявленням про «історичну спадкоємність» тощо. Тому ідею в Америці схвалили, і Київ став одним із трьох міст, у якому будуватимуть общинний центр.

Однак потрібно було ще дістати згоду керівників місцевої громади. Однієї прямої фінансової залежності від «Джойнту» (а не секрет, що через «Джойнт» в Україну надходить 3/4 усіх спонсорських коштів) було недостатньо. Тому знайшли вагоміший аргумент. Ініціатори запропонували включити до складу общинного центру музеї Бабиного Яру і єврейської спадщини, а також науково-дослідний і освітній комплекси. Все це громада давно мріяла створити, але грошей не було. А тепер вони начебто з’явилися.

Щоправда, громадського обговорення тоді так і не провели. Та й навіщо? Келійно поговорили з низкою керівників. Дехто був проти, але шуму теж не здійняли, із «Джойнтом» ще працювати і працювати. А решта... Кого цікавить їхня думка? Чим вони можуть завадити?

Так усе і йшло. Місто виділило «Джойнту» (саме «Джойнту», а не міській громаді) майданчик під будівництво. Прямо в зоні охоронного ландшафту, неподалік того самого пам’ятника радянським громадянам. Було оголошено конкурс архітектурних проектів. І ось на громадському обговоренні цих проектів сталося несподіване. Один за одним на сцену Будинку художника почали виходити люди і говорити про те, що сама ідея такого будівництва блюзнірська, що в Бабиному Яру ніякого общинного центру будувати не можна, і невже в Києві не можна знайти інше місце...

Організатори розгубилися, тим більше що дискусія отримала висвітлення в пресі. «Еврейский обозреватель», орган Єврейської конфедерації України, надав місце усім, хто хотів висловитися з цієї проблеми.

Почали винаходити незграбні виправдання. По-перше, стала впроваджуватися думка, що центр побудують не у Бабиному Яру, а неподалік нього. Начебто має значення, відбувалися розстріли прямо на цьому місці, чи далі на 200 або 600 метрів (саме такі цифри абсолютно серйозно наводяться як аргумент прибічниками проекту). Тим більше що після знищення трупів і куренівського селю всі останки перемішалися на цьому страшному місці.

По-друге, стали зображати справу так, що центр буде не стільки общинний, скільки меморіальний і науково-дослідний. Навіть коли припустити, що це говориться цілком щиро, гроші виділено саме на общинний центр. І ні на що інше. А отже, нічого іншого на ці гроші побудовано не буде.

Однак громада починає прокидатися. Низка видатних єврейських діячів уже висловилася однозначно проти проекту. Великі сумніви з приводу можливості його реалізації висловив головний рабин Києва й України. Колектив Інституту юдаїки в повному складі відмовився брати участь у його здійсненні. Представники більш ніж двадцяти єврейських організацій Києва, України і СНД підписали звернення, у якому закликали знайти для будівництва общинного центру інше місце.

А в цей час «Джойнт» продовжує йти своїм шляхом. Попри протести більшості членів містобудівної ради Києва, оголошено про узгодження проекту.

Сьогодні важливий кожен голос. Єврейський і неєврейський. Ми усі сьогодні складаємо іспит на громадянську зрілість. І тільки усі разом ми зможемо зупинити нове блюзнірство на місці найбільшої трагедії XX століття. З цього приводу ми попросили висловитися Семена Глузмана — лікаря-психіатра, колишнього політв’язня.

— Що таке особисто для вас Бабин Яр?

— По-перше, для мене Бабин Яр — це місце, де лежить мій дід. Мій батько пройшов усю війну до Берліна. А коли повернувся, дізнався, що його батько, старий робітник Абрам Глузман, як і всі євреї, котрі залишилися в Києві, був убитий німцями.

Друге, не менш гірке, те, що було частиною вже мого життя, — це радянський Бабин Яр. Щорічні вересневі спроби громадськості прийти на це місце і сказати те, що годиться говорити в таких місцях, і жорсткий опір цьому радянської влади. Це була безглузда, цинічна наруга, це було тріумфуюче зло, що не відало ні моральних, ні фізичних обмежень і знало, що воно може не соромитися. Люди приходили вшанувати пам’ять жертв фашизму. Чому ж потрібно було в ці кілька вересневих днів бути на боці нацистів, а не на боці жертв? Гадаю, що це просто патологічний, звіриний антисемітизм керівників країни.

— Перейдемо до сьогодення. Що ви можете сказати про проект общинно-культурного центру «Спадщина» у Бабиному Яру?

— Йдеться про дуже прості речі: чи маємо ми моральне право на кладовищі влаштовувати щось, що не відповідає суті пам’яті про мертвих? Особливо в таких місцях, де не звичайне кладовище, а кладовище розстріляних, замучених людей. Я розумію, що для Бога всі мертві однакові, але є якийсь особливий сенс для майбутніх поколінь у тому, щоб історична пам’ять жила, щоб подібне не повторилося.

Для мене цілком очевидно, що сьогодні, коли це ще на пам’яті мого покоління і є ще живі свідки цих подій, це не давня, сива історія, а наш учорашній, навіть не позавчорашній, день. Ці могили ще свіжі, вони ще не покрилися павутинням часу. І коли ми вирішуємо, що тут можна відкрити дансинг або центр розваг, або щось інше, не пов’язане зі значимістю цього місця, то тоді ми повинні повернутися у відносно недавні часи і визнати, що в поєдинку Євтушенко—Хрущов мав рацію Хрущов. Бо Євтушенко написав вірш, котрий завадив київській владі із дозволу Хрущова зробити в Бабиному Яру стадіон.

Для мене ця позиція однозначна. Як виглядатиме цей проект, буде він за кресленнями Ле Корбюзьє чи якихось інших знаменитостей, чи це буде та банальна київська архітектура, якою зараз забудовують наші вулиці, — це вже друге питання. Але я, як громадянин цієї країни і житель цього міста, рішуче проти того, аби на цьому місці було щось, що не символізує трагедію, котра сталася тут.

На території, де ми зараз перебуваємо, неподалік Павлівської лікарні, знищували психічно хворих. Кілька років тому ми поклали тут камінь пам’яті. І якщо нашу лікарню завтра захочуть перетворити на нічний клуб, цей камінь заважатиме, нагадуючи, що відносно недавно тут відбувалися страти ні в чому не винних людей.

— Як ви вважаєте, Бабин Яр — лише єврейська проблема?

— Ні, звісно. Бабин Яр — це передусім проблема тоталітарної міфології, котра для багатьох громадян Німеччини та Радянського Союзу була приваблива своєю красивою простотою і яка призводила до таких страшних жертв. Для мене це головне.

Геть незрозуміла у зв’язку з цим позиція багатьох американських організацій. Якось мені зателефонував з Америки один єврейський активіст. Він хотів, аби я зажадав від свого уряду, щоб він зажадав від американського уряду депортувати в Україну для суду якогось колишнього поліцая. Я сказав йому: «Ви телефонуєте мені, людині, котра жила в країні, де поруч із нами живуть колишні карателі, котрі вбивали українських громадян, але вбивали не від імені великого рейху, а від імені великого Сталіна. Багато з них за етнічним походженням — євреї. Тому я пропоную вам обговорити солідарну акцію». На цьому наша розмова закінчився.

Ми живемо в країні, де дуже багато зла і ненависті. Коли єврейські активісти думають про те, як допомогти громадянам єврейської національності, вони мають на це право. Але потрібно враховувати, що це не пом’якшує ситуацію з побутовим антисемітизмом. Припустимо, якийсь абстрактний пан Абрамович, котрий усе життя нормально хитався разом із генеральною лінією партії й аж ніяк не був святим і херувимом, а був підлотником і стукачем, зараз, будучи пенсіонером, звернувся до єврейських ідеалів і приймає те, що жертвують на його користь американські євреї. А сусіди пам’ятають Абрамовича іншим. І багато хто з цих сусідів кращі за Абрамовича, чистіше за нього.

Може, це дуже загострений образ, але ми живемо в країні, де діти ще не можуть говорити: мій прадід був чекістом, а мій прадід був дисидентом. Це не прадіди, це або ми самі, або наші батьки. Коли йдеться про Бабин Яр, ми мусимо чітко казати: «Так, там знаходяться люди й інших національностей!» Адже Гітлер убивав не лише євреїв. Євреї були особливо «улюбленим» народом, але постраждали й нещасні цигани, за яких ніхто не заступається. Потрібно пам’ятати також про те, що там були убиті психічно хворі пацієнти цієї лікарні, що там знищені українські патріоти, котрі боролися за незалежність України. Так, частина з них спочатку мали ілюзії стосовно Гітлера і намагалися співробітничати з окупаційною владою. Тому, звісно ж, Бабин Яр не може бути місцем лише єврейської пам’яті.

Буде дуже погано, якщо примітивні українські ура-патріоти стануть нагадувати нам, що ми не увічнили пам’ять убитих українців. Ми повинні це зробити самі. І це жодною мірою не принижує пам’ять євреїв, котрі загинули в Бабиному Яру, це взагалі нікого не принижує. Це просто правда, що має бути сказана. Правда про те, що Гітлер, по-європейськи освічений дикун, знищував усіх не перебираючи.

— Тобто ви вважаєте, що питання про будівництво будь-чого в Бабиному Яру, особливо про будівництво такого сумнівного об’єкта, варто винести на широке громадське обговорення поза єврейським колом?

— Я гадаю, що інакше й бути не може, бо це не єврейська держава, а держава Україна, у якій живуть у числі інших і громадяни єврейського походження.

Є нова професія — професійні українці, професійні євреї. Отож, не професійні євреї мають це вирішувати, а моральні авторитети нашої країни. Проблема проста і вирішити її дуже просто. Адже річ не в тім, що побудувати і як побудувати. Те, що зробили на Майдані Незалежності, це знущання над живими. А ось якщо в Бабиному Яру побудують стадіон або дансинг, то це буде блюзнірство стосовно мертвих.

Хоча, у принципі, звісно, можливі й такі рішення. Але тоді ми повинні чітко розуміти, що не є європейською державою, що ми дикуни, котрі мають ліфти, літаки й автомобілі. Бо європейські цінності — це не лише високий рівень життя, це насамперед поведінка.

Я не бачу тут можливостей для дискусії. Мені не лише як єврею, але як жителю цього міста вкрай неприємно, що без мене хтось намагається вирішити проблему, що стосується і мене. Я дуже сподіваюся, що досвід таємної змови навколо Майдану Незалежності не повториться в цьому разі.

— Тоді спробуємо узагальнити. Існує широке коло людей, котрі прагнуть долучитися своєї національної культури, і є люди, котрі зробили це своєю професією. Як ви можете прокоментувати цю ситуацію?

— Професіоналізація неурядових організацій — це нормальний процес. Фонди, що дають гроші на розвиток національної культури, природно, воліють мати справу з професійними менеджерами, а не зі споживачами на місцях, які не вміють ні правильно подати заявку на грант, ні відзвітувати за нього.

При цьому слід пам’ятати, що радянські люди взагалі відносно недавно побачили доларовий папірець. І те, що ми отримали зараз, — це шокова ситуація для морально і психічно нестійких громадян, які ще не усвідомили: те, що ми маємо зараз, це назавжди. Радянська пам’ять говорить, що потрібно хапати сьогодні, бо завтра не буде нічого.

У цій ситуації дуже небезпечно давати великі суми грошей. Люди не звикли працювати з такими коштами. Громадські організації, що працюють із сумами більше, скажімо, 100 тис. дол. на рік, мають бути під особливим контролем. Бо виникає сумнів, чи впораються вони з такими грішми.

З іншого боку, впливає сама аргументація видачі того чи іншого гранту, коли безглузді дії диктуються фондом, що приїжджає сюди з американськими критеріями, абсолютно не бажають враховувати реалії нашого грунту і пропонує, наприклад, за 1 млн. доларів побудувати тут протягом року правову державу. Звісно, є люди, котрі кажуть: «Давайте мільйон доларів, і я вам побудую правову державу». І можна, звісно, обвинувачувати цих людей. Але такі люди є в усіх країнах. А насправді винні ті, хто пропонує такі проекти.

А взагалі, те, що існують неурядові організації, — це чудово. Але коли кілька людей раптом заявляють, що вони виступають від імені єврейської (російської, польської) меншини України, мене це обурює. Бо вони не проводили опитування, бо насправді вони представляють лише себе. Це спроби певних людей заявляти про себе як про лідерів при тому, що ніяких виборів у наш маленький єврейський (російський, польський) парламент не було.

— А взагалі, як на вашу думку, чи співвідносяться протиріччя між завданням побудови громадянського суспільства європейського типу і завданням розвитку національних культур різних етносів, що мешкають на території України?

— Не бачу тут жодних протиріч. Ось якщо завтра в українських школах буде введено обов’язковий урок Закону Божого для всіх дітей, незалежно від їхнього походження, то це буде жахливо. Якщо в школі йде викладання за європейськими програмами, тобто без прив’язування до релігійних чи етнічних особливостей тих чи інших учнів, а лише відповідно до особливостей тієї чи іншої держави, то це нормально. Оскільки кожна держава готує конкретних французів, німців, європейців у цілому. Україна має право готувати українців. Але українців не етнічних.

Проблеми, котрі ми з вами зачепили, дуже важливі, їх треба обговорювати і вирішувати. Адже сьогодні в наших, ще недавно закритих радянською владою, містах з’явилися люди, із якими ми не звикли жити і які не звикли жити поруч із такими, як ми. Про це треба думати сьогодні, а не тоді, коли почнуться конфлікти.

— А ви не припускаєте можливості конфлікту через будівництво общинного центру в Бабиному Яру?

— Припускаю. І тут є дуже важливий момент. Коли знову ж абстрактний пан Абрамович отримує грант від якогось американського фонду на проведення конкретного заходу, він переді мною не повинен звітуватися. Це мене не стосується. Якщо вони працюють із конкретним фондом і отримали гроші на те, щоб підтримати конкретну недільну школу або доглядати за конкретним єврейським кладовищем, то вони повинні звітувати лише тим, хто їм дає на це гроші.

Однак ідеться про створення українського національного символу. І це вже не стосується фонду, котрий дає гроші, і тих людей, котрі цей символ будуватимуть. У цивілізованій країні відповідальність за такий проект мусять узяти на себе верховні власті.

Якщо моя держава дика й малоосвічена, якщо її керівники — некультурні люди, то вони, звісно, зазвичай, дозволять якимось дрібним бюрократам із єврейського руху очолити те, що зараз назріває навколо Бабиного Яру. Це символ не лише єврейської трагедії і не лише української трагедії, це ще і символ, що відбиває рівень цивілізованості й культури правителів країни.

Мені набридло жити в соромі. Мені дуже часто соромно за мою владу, за мою державу. І я не хочу мати ще один сором.

— Ви не хочете спробувати охарактеризувати ситуацію навколо Бабиного Яру і, ширше, у неурядових організаціях із погляду психіатра?

Гадаю, тут ідеться про моральну хворобу українського суспільства і держави. Адже проблема не в тому, щоб обізвати події навколо Бабиного Яру шизофренією. Це не шизофренія, а історично детермінована дикість багатьох людей. Причому проблема не в браку чи надлишку грошей у кишені, проблема знаходиться в серці й у голові.

Раб, котрий отримував свободу в давньому світі, насправді ніколи не ставав вільним громадянином. Він не міг стати вільним, вільними ставали вже його діти.

Так і в нас. З рабства нас звільнили, але більшість наших співгромадян не готові скористатися наданими можливостями. Мабуть, тому, що ми не боролися за цю незалежність, за цю свободу.

— Ну, гаразд, ми такі дикі. Але гроші на будівництво в Бабиному Яру дають цивілізовані американці. Проект, що переміг на конкурсі, створено цивілізованими ізраїльтянами нерадянського походження. Їхню поведінку чим можна мотивувати?

Я не думаю, що народ Сполучених Штатів і народ Ізраїлю голосували за ці проекти. Смію припустити, що народ тієї й іншої країни взагалі нічого про це не знає. Йдеться про те, що якась група функціонерів, котрі мають з огляду на свою діяльність стосунок до України, прийняла рішення. Це рішення правильне з їхньої точки зору, неправильне — із моєї точки зору, але має бути громадська дискусія. І вона не може обмежуватися рамками лише єврейської преси. Бо це не відкриття дитячого садка для єврейських дітей, не відкриття єврейської школи чи навіть єврейського університету. Це дуже серйозний проект, пов’язаний із майбутнім іміджем Української держави. І те, що адміністрація Президента і парламент у цьому не беруть участі, говорить лише про одне — вони не займаються своєю країною.

Я можу констатувати сьогодні: громадської дискусії не було. Це стосується мене, громадянина України Семена Глузмана, не лише тому, що я етнічний єврей, а й тому, що мій дід, Абрам Глузман, лежить там. Так вийшло, що я не отримав від нього доручення перед розстрілом, але в мене є моральне право говорити від його імені.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво