Автор «першого українського блокбастера» (з помаранчевим відтінком) Іван Кравчишин: «У них, в Росії, вся кіноіндустрія покладена на те, щоб поставити нас на коліна…» - Культура - dt.ua

Автор «першого українського блокбастера» (з помаранчевим відтінком) Іван Кравчишин: «У них, в Росії, вся кіноіндустрія покладена на те, щоб поставити нас на коліна…»

16 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №49, 16 грудня-23 грудня

Коли гора не йде до Магомеда, тоді Магомед іде до гори… Коли держава не йде назустріч кіно, тоді кіно йде… в народ...

Коли гора не йде до Магомеда, тоді Магомед іде до гори… Коли держава не йде назустріч кіно, тоді кіно йде… в народ. На завершальному етапі робота над дуже несподіваним для нашого в’ялого кінопрокату проектом. Тому що він «народний». Тому що, на думку авторів, це буде «перший український блокбастер». Тому що невідома навіть назва стрічки, хоча в свідомості кінокіл вона вже давно асоціюється з «ПРЕ»...

Недавні публікації на сторінках «ЗН» про особливості новітньої моди, в зв’язку з майже одночасним запуском декількох проектів на «помаранчеву тему» викликали серед героїв «революційного кінопроцесу» нестримне бажання продовжити розмову… Наболіло… Іван Кравчишин, раніше головний режисер «Закритої зони» на «5 каналі», а також продюсер багатьох інших телепроектів, як відомо, сьогодні знімає «ПРЕ»… Майбутній фільм іноді багатоваріантно трактують як «Помаранчева Революція», «ПРЕзидент», «Життя ПРЕкрасне»… На останньому етапі Кравчишин, чи то жартома, чи то всерйоз, сказав: «ПРЕ» — це також «Партія РЕгіонів»…

— Іване, як ви трактуєте своє ж визначення «перший український блокбастер»? «Перший» відносно чого?

— Блокбастер — це фільм, який має окупити себе вдвічі.

— Так ви при бюджеті в два мільйони мінімум чотири мільйони збираєтесь зібрати в прокаті?

— Ми не говоримо про цифри, а будемо намагатися, щоб фільм себе окупив. Адже до нас багато людей брало екзамен на «перший український блокбастер», а ми лише намагаємося пройти це випробування. Чи вдало це вийде, розповім 28 квітня, коли буде закінчено роботу над проектом, котрий тривав рік.

— Чи вдалося розпізнати серед сотні надісланих вам «народних» сценаріїв хоча б одного талановитого автора?

— Робота почалася з відбору найцікавіших історій. Працюючи в «Закритій зоні», я переглянув масу сценаріїв, і серед них багато було вдалих. Стосовно «професійних» лише два — про ЦРУ і ще один під назвою: «Годинник на ратуші показує шість нуль-нуль». А так, кожен писав власну історію… Потім ми запросили групу сценаристів, і, знаєте, що до сих пір на майданчику багато що редагуємо. Робимо корекцію лише в діалогах, а не по сюжетній лінії, в конфігурацію якої вплели зібрані історії. Думаю, що саме так вийде та оповідка, яку хочемо донести до глядача... Адже ми не знімаємо «кіно про Майдан»… І журналісти іноді справедливо кажуть: «Не слід квапитися з кінотемою про Майдан!» Це так… Майдан вже раз був показаний на весь світ, і це свято людського духу повторити неможливо.

— Але глядач, можливо, і хоче знайти межу між кон’юнктурою і актуальністю, оскільки у кінематографістів велика цікавість до помаранчевої революції...

— В Україні таких фільмів повинно бути 20 або 30! Щоб запрацював не тільки ринок, а вся індустрія. Я радий, що знімає Алан Бадоєв. Я хочу, щоб знімали Санін, Іллєнко. Щоб всі мали таку можливість. От Тарас Томенко «пробив голову» у Мінкульті, аби дозняти свій фільм. Адже у нас з однієї сторони ніби й дають, а з іншої зразу ж починають великі фіскальні перевірки.

— Щоб через кіно гроші не відмивали…

— Звичайно! Це питання державної політики. І саме з цим бореться Санін. Потрібно зменшити податковий тиск хоча б на п’ять років! Я не хочу «зудіти», а показати своїм вчинком, що в Україні кіно є! І що його можна зробити прибутковим. І наш глядач хоче його дивитися. Щоб так стверджувати, нами проведено багато опитувань: не про сам Майдан, а про те, що людей привело на цей Майдан. Неможливо відтворити документальні зйомки в художньому кіно, так як неможливо зібрати мільйон масовки, яка б передала той стан… Ми хочемо відобразити грань, ту точку переходу, коли графіт перетворюється в алмаз. Оця мить! Там, на Майдані, виник алмаз української нації. Всі переконалися, що українська нація існує. Ми вже забули, як воно було… А доводити владі, що «ми не козли» і не біомаса, кожен день треба. Інша річ, що ми завжди чекаємо, щоб це за нас хтось зробив.

— Які мають бути апріорні умови, аби наше кіно перш за все стало бізнесом, а не іграшкою в руках вузького кола людей?

— Звичайно, потрібна законодавча база. Я мав багато зустрічей з бізнес-елітою країни, і вони готові вкладати гроші в кіно. Навіть при існуючій податковій системі вони вирахували, що хоч трошки, але прибуток буде.

Є молоді митці, котрі хочуть знімати кіно — режисери, оператори, драматурги. Багато з них зараз у Москві. І їм вже набридло на серіали працювати. Ще в 2003 році в Україні прийняли програму розвитку кінематографа. Кінець її дії — 2007-й. Зараз вона просто не виконується. Там все прописано — і про виділення коштів, і про оптимізацію законодавства.

— Відомо, що зараз дефіцит саме талановитих драматургів…

— Це проблема людей, котрі не знають, чого вони хочуть, і тому не можуть знайти сценариста. У нас вони є.

— Під час ваших багатолюдних кастингів в «ПРЕ», очевидно, траплялися непередбачувані і курйозні ситуації?

— Кастинг дівчат можна було назвати «тераріумом однодумців». Настільки великим у них було бажання грати… плавилися навіть каблуки! Одна професійна актриса каже: «Ви всі дурні!» і виходить із залу. Непрофесійні акторки були спокійніші. Професійні ж розуміли, що тут «не наиграешь», а треба щось людське привнести. Ми знайшли унікального дядька, який виспівує обертони таким голосом, що неможливо це передати. А хлопці, котрі грають епізодичні ролі, просто живуть на майданчику. Приїжджають у Кам’янець-Подільський і сидять там по три-чотири дні. Кажуть: «Нам тут приємно!». У нас настільки багато матеріалу, що вимушені багато вирізати. Кіно не може бути, як бобслей. Взагалі через акцію «Народний актор» пройшло більш як десять тисяч чоловік. Група з кастингу відбирала на кожну роль по два претенденти.

— Організаційні проблеми з місцями зйомок ви вирішували з місцевими чиновниками без «крові», адже в фільмі задіяна велика кількість об’єктів?

— Усюди йдуть назустріч. У Кам’янець-Подільській РДА спочатку не зрозуміли, що відбувається, і зателефонували в міськраду: «Ви знаєте, у нас масові заворушення на площі!». Але там кінематографічний мер, і він дозволив потрапити навіть в його кабінет і знімати там.

— Ви знайомі з сюжетами конкурентних «помаранчевих» картин — «Оранж лав», «Помаранчеве небо»?

— Не думаю, що щось переплітається. І я б не хотів, щоб ми ототожнювалися, або роз’єднувалися. Спільне те, що події фільмів відбуваються восени. У одних любов, у інших теж любов, а у нас історія причинно-наслідкового характеру… Адже навіть один анекдот, розказаний трьома різними людьми, буде звучати по-різному.

— Як ви збираєтеся реалізовувати прокатну тактику «народного фільму»? Чи є особливі технології?

— Провели переговори з українськими і російськими телекомпаніями. На сьогоднішній день вже маємо 25 прем’єрних кінотеатрів. Сподіваємося, що картина буде демонструватися не один, а три тижні. Існує зацікавлення за кордоном із приводу просування фільму. Потім запускаємо DVD. На СD будуть представлені 16 саундтреків. У нас аж сім команд пише музику. Наприклад, «Вася club». Це не андеґраунд. Хоча те, що українська музика загнана в «андеґраунд», — вже інше питання. Вона постійно перебуває саме в цьому режимі. Ми привезли з Полтавської області дев’ять бабусь — ансамбль «Древо». Ви б чули, яку вони співають космічну музику!

— Можливо, ви захочете представити картину на якомусь фестивалі… Чи не виникнуть суперечності, адже основа стрічки все ж на аматорських, а не професійних засадах?

— Не хочу представляти картину на фестивалі! У нас є для цієї справи багато офіційних митців… Чи то Спілка кінематографістів, чи Держкіно… Хай вони своє «мистецтво» представляють... Ми ж будемо створювати прокатне кіно. Кіно для народу, а не для фестивалів. А з приводу професійності і певних закидів на цю тему в ЗМІ… На телеринку я вже 10 років, а з інститутом всі 15. І якщо в нас нічого професійно не знімається 15 років, то це не моя біда, а біда України, що аж нарешті я сьогодні зміг зняти кіно. В нашій стрічці є народні актори, але немає «народних продюсерів» і «народних бухгалтерів». Наприклад, оператор-постановник Анатолій Сахно має нагороди від «Прологу», фестивалю «Молодість», він був головним оператором «Євробачення», інавгурації президента, багатьох телевізійних проектів. А чому ми взяли акторів з народу? Тому що з ними набагато легше працювати…

— Вони більш слухняні? Не мають пихи, притаманної деяким профі?

— Боже збав... У них немає штампів. Професійний актор знає, що щастя або любов треба грати «саме так», а по-іншому він нічого не зробить. І вони не експериментують. Опорні ролі у нас грають серйозні актори. Скажімо, роль Дока — це негативний персонаж, якого всі бояться (він просто демон), грає Олексій Вертинський — талановитий актор, яких у нас одиниці. Адже на наш конкурс «Народний актор» присилали анкети і профі. В останній момент ми замінили професійного актора на аматора в головній ролі Тараса. Все в нього було гарно — і фактура, і прекрасно грав, але не боєць! Нема дригу! Статний, під два метри зросту, жінкам подобається, але... І врешті взяли Андрія Курінного, який до кіно взагалі не мав відношення. Звичайно, складно з ним на майданчику, він елементарні речі не може виконати… Але коли його «проб’є», тоді в його очах написано: «Нема фальші». Так само і головна героїня Уляна — теж непрофесійна акторка, Олена Агошкова. Якщо їй не подобається колега і вона йому не вірить, то хоч убий — нічого перед камерою не видасть! І так вона «повідбивала» нам двадцять знаменитих акторів на пробах. Я їй сказав: «Не дайся нікому!», а чоловікам-акторам: «Вламайте її!». І лише тільки один зміг «вламати» її на майданчику, і саме він тепер грає головну роль.

— До «ПРЕ» ви знімали кіно?

— Знімав. Але скажіть, хто у нас виходив на широкий загал? «Мазепа»? Давайте говорити про кіно як таке, а не як про сало, м’ясо, ковбасу, шаровари... Треба говорити про кіно, як про математику, коли все прораховане — і піар, і конституція глядача, і коли глядач розуміє, що він хоче бачити дійсно історію, а не тільки видовищний ряд, де йому лише показують голі тілеса і витягують жеманством крокодилячі сльози. Інша річ, що в нас кіноіндустрія розвалена. Зараз лише перші паростки її росту. Втім, це нормальна ситуація, коли нас називають (зокрема і на сторінках «ДТ») аматорами, або непрофесіоналами… Приємно, що в цій справі інтерес не тільки у журналістів, але й у людей капіталу, тому що вони хочуть вкладати гроші в кіно. Але побоюються довіряти, бо думають — от зараз почнеться… сало і шаровари. Я ж поставив перед собою завдання знайти гроші саме в Україні. І знайшов їх.

— Вам вдалося не вийти за бюджетні рамки? Чи довелося дофінансовувати проект?

— Вкладаємося… Розрахували бюджет до 2 млн. доларів. Кожен етап зйомок має свій кошторис, і за його межі не виходимо. Затримок по фінансуванню немає. Якраз зараз почався найкоштовніший період зйомок — це трюки, які тривають секунди, але на них треба витратити скажену кількість грошей! Масовки теж дорогі. Але трюки, де задіяні каскадери, все ж найдорожчі. Ми консультуємось у бійців спецпідрозділу «Альфа» — для того щоб стрічка не стала замиленою під а-ля американський бойовик. Звісно, на вибух літака не потягнемо... Недавно, наприклад, приїхали на зйомки до Криму і там почали виставляти такі ж самі розцінки, як «9 роті».

— Для «9 роти» то, напевно, демпінгові ціни...

— Та у них в Росії вся кіноіндустрія покладена на те, щоб поставити нас на коліна… Щоб ми сиділи за бортом і не розвивали свій кінопроцес... Втім, я за те, щоб у сусідів все нормально розвивалося. Але й за те, щоб і ми не пасли задніх.

Подробиці

Робота над «блокбастером» розпочалася ще в кінці квітня. Понад десять тисяч народних талантів пройшли відбіркове «сито» з метою потрапити в акторський склад. В результаті на головні ролі затверджено Олену Агошкову з Дніпропетровська, Ірину Марющенко з Харкова, Олексія Вертинського (зірка Київського молодого театру), Михайла Бекоєва з Сімферополя. Акторську групу формували за типажами — «Красуня», «Господиня», «Шеф поганих хлопців», «Міцний горішок», «Екстремал»
і т.д. Зйомки поетапно тривали то в Києві, то в Кам’янець-Подільському, то в Криму. Для зйомок закуплено майже 20 км 35-міліметрової кінострічки «Кодак» типу 5218 Kodak Vision. Дія майбутнього фільму відбувається 18—22 листопада 2004 року в Києві і Запорізькій області: молоді кияни, рятуючи свого товариша від неприємностей, опиняються в день другого туру виборів у провінції, де потрапляють у карколомні історії, пов’язані як із політичними, так і кримінальними колізіями.

З досьє

Іван Кравчишин народився в 1964 році у місті Снятині Івано-Франківської області. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Працював режисером у кінокомпанії «Дебют» і на студії ім. Довженка. Режисер «Інтерньюз», пізніше — СТБ і телекомпанії «Нова мова» (програма «Післямова»), продюсер «1+1», генеральний режисер Національної телекомпанії України, головний режисер передачі «Закрита зона» на «5 каналі». За останню отримав «Телетріумф».
З квітня 2005 року — гендиректор незалежної кінокомпанії «ПРЕ продакшн».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво