Астрід, яка жила над дахом. «Мама» Карлсона і Пеппі мріяла вивчити українську мову

Поділитися
Танучий 2007-й залишив нам одну помітну дату, яку не можна обійти увагою. Це сторіччя з дня народженн...

Танучий 2007-й залишив нам одну помітну дату, яку не можна обійти увагою. Це сторіччя з дня народження Астрід Ліндгрен — письменниці, яка колись розфарбувала трагічне ХХ століття у веселкові кольори своїх казок про Карлсона та Пеппі Довгупанчоху. Ці казки допомагали нам дорослішати, відкривати щось нове у бурхливому світі. І, власне, герої її творів стали набагато популярнішими, аніж можновладці тих часів, коли казки створювались. У житті ж самої Ліндгрен був один цікавий епізод, коли письменниця пообіцяла вивчити українську мову…

«На нашому хуторі»

Світ її творів населений дітьми, і туди раз по раз письменниця верталася душею, мріями, снами, книжками. Мабуть, такі повернення допомагали їй триматися духом у нелегкі години й забувати про тягар буденних клопотів. Здавалось, що і сама Ліндгрен жила «над» дахом нашого суєтного життя, і весь час її ніби тягнуло в небо — у вир фантазій.

У провінції Смоланд на півдні Швеції оживає далекими спогадами хутір Нес неподалік містечка Вімербю, де народилася вона і її найперші вигадки. Нині у відреставрованій іще за життя самої письменниці садибі — музей Ліндгрен, де відбуваються різноманітні літературні заходи на її честь. У будинку й досі витає добрий дух: здається, ось-ось туди зайдуть привітні господарі — батько Самюель Август і мати Анна. Усміхнені й щасливі. А тоді батько з незмінним захопленням вигукне: «Ех, доню, коли б ти знала, яка в тебе мати!» І доня, як завше, відповість: «Знаю, а коли б ти знав, який у мене батько!» Уже по смерті найрідніших людей вона у книжці «Самюель Август із Севедсторпа і Анна з Гульта» опише історію їхнього зворушливого кохання й довгого щасливого подружнього життя, що було для неї символом найчистішої людської вірності й відданості одне одному. Очевидці розповідали, що це кохання було помітне навіть для стороннього ока. Ніхто не сумнівався: нікого в світі не любили так, як любив Анну Самюель Август.

Астрід мала настільки щасливе дитинство, що не стомлювалась повторювати про це за кожної нагоди. Воно було насичене такими подіями й почуттями, що дало натхнення на все життя. Коли її питали про джерела творчості, вона відповідала: «Почалося все з листопада 1907 року — дня, коли я народилась в старенькому червоному будинку, довкола якого росли яблуні. Я була друга дитина в селянській родині Самюеля Августа Еріксона та його дружини Анни Еріксон, уродженої Юнсон. Хутір, де ми жили, звався, як зветься й донині, Нес, він розташований неподалік містечка Вімербю в Смоланді. Від 1411 року Нес був садибою священика, одначе мій батько просто орендував ту садибу, як до нього його батько, а після нього його син. У тому червоному будинку, що у XVIII ст. належав священикам, згодом народилося ще двоє дітей. Отже, нас було четверо — Гуннар, Астрід, Стіна та Інгегерд, і жили ми в Несі щасливим життям, достоту як діти в моїх повістях про хутір Гамірний».

Місцевий часопис «Вісник Вімербю» в рубриці церковних новин теж помістив повідомлення про народження в родині Еріксонів доньки Астрід Анни Емілії. Було в тім числі й про погоду. Того дня зафіксовано сім градусів тепла, осінь стояла тепла, і люди аж до кінця листопада збирали спілу малину й лісові суниці. До того ж у школах святкували день короля Густава Адольфа, тож газета публікувала героїчну поему, щоб учителі мали що читати дітям. А вже в наступному числі впадало в око ще одне повідомлення: про те, як шкільна рада покарала одну вчительку за читання дітям уголос «Чудесної мандрівки Нільса Гольгерсона з дикими гусьми», бо, виявляється, в листопаді народився не лише король Густав Адольф, а й така собі Сельма Лагерлеф! Та лихо було в тім, що знаменита сьогодні книжка знаменитої письменниці тоді була визнана «занадто шкідливою і підлягала забороні». А рівно через 53 роки дівчинка, народжена 14 листопада, отримає в день народження Сельми Лагерлеф медаль імені Нільса Гольгерсона за свої казки, а її улюбленці Пеппі та Карлсон потраплять під обстріл таких самих ревних моралістів! Може, саме в збігові усіх цих листопадових фактів і був якийсь потайний знак?

Коли ж «Вісник Вімербю» надрукував перший допис тринадцятирічної Астрід «На нашому хуторі», до дівчинки відразу приклеїлося прізвисько «Сельма Лагерлеф із Вімербю». Її це трохи сердило, бо вона й на думці не мала ставати письменницею. Ні в дитинстві, ні замолоду не плекала навіть мрії про письменство, хоча вигадниця з неї була неабияка. І хист цей, безперечно, передався їй від батька. Самюель Август, хоч і стояв твердо на землі, душею був великий мрійник і цікавенний оповідач. Не дивно, що всі діти успадкували його вміння за всіляких життєвих обставин щиро любити життя і всією душею потягнулися до слова. Скажімо, Гуннар писав гострі памфлети і був депутатом риксдагу, Стіна стала перекладачем, а Інгегерд — журналістом.

«І життя, і сльози, і любов»

Малу Астрід часто порівнювали з білкою — так прудко й безстрашно вона вміла лазити по деревах. І ніхто з дітей не міг зрівнятися з нею у фантазуванні й кількості прочитаних книжок. Дівчинка не уявляла свого життя без книжки. Для неї то було те саме, що стояти перед замкненими дверима зачарованої країни, де сховано найдивовижнішу радість. Усі діти Еріксонів із сусідською дітворою не лише бавилися в традиційні ігри тих часів, але й на свій лад «програвали» прочитані казки, створюючи за ними вистави-експромти. І перед у цьо­му завжди вела Астрід. Діти мали море волі у своїх розвагах, та це зовсім не означало, що їх розбещували. Навпаки, привчали до всілякої роботи, як і було заведено в сільських родинах.

Закінчила школу Астрід із чудовими знаннями шведської, німецької та англійської мов і влаштувалась у газету коректором. Інколи дописувала невеличкі репортажі. Страшенно любила кіно, захоплювалась джазом і танцювала народні танці в ансамблі «Смоландці», що їздив з виступами поза межами Вімербю. Вона вельми болісно пережила прощання з дитинством і своє дорослішання, а юність узагалі вважала найприкрішим періодом свого життя. Дитинство назавжди лишилося для неї втраченим раєм. Торувати свою дорогу в дорослість виявилось куди тяжче, ніж знаходити в деревах дупла. Найперший сердечний потяг до чоловіка приніс їй велике розчарування, та вона була вперта й готова була долати всі труднощі самостійно. Астрід не могла вийти заміж за нелюба, бо прагнула такого ж достойного чоловіка, яким був батько для матері. Отож, аби тільки уберегти найдорожчих людей від пліток і осуду, сина Ларса народжувала подалі від дому, в Копенгагені. Цілих чотири роки довелося їй провести у вимушеній розлуці з дитиною, і то були для неї страшенно важкі часи. Саме тоді вона усвідомила, що діти найбільше у світі потребують любові. Одначе треба було зважати на суворі традиції шведської провінції. Тим часом вона вже закінчила курси стенографії і змінила кілька робіт, аж поки влаштувалася секретаркою до Королівського автомобільного клубу, де й познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Стуре Ліндгреном. А ставши пані Ліндгрен, народила дівчинку й уже весь свій час присвятила вихованню дітей. Ось тут (у 37 років!) і спало їй на думку писання. Спонукала її до того донька Карін. Якось, лежачи з запаленням легенів у ліжку, з нудьги попросила маму: «Ану, розкажи мені про Пеппі Довгупанчоху!» І мама, аніскілечки не здивувавшись, заходилася розповідати. Так тривало щовечора протягом кількох місяців.

Пеппі врятувала видавництво від банкрутства

Хтозна, як би воно було далі, аж тут Астрід і сама злягла в ліжко, похмурого березневого дня в ожеледь зламавши ногу. А щоб не сумувати, вона стала записувати свої вигадки про Пеппі Довгупанчоху. І згодом зробила саморобну книжку в чепурній чорній оправі з намальованою кольоровими олівцями рудокосою дівчинкою на обкладинці. А у травні 1944 року заразом із «Читанкою», «Пригодами Пелле Безхвостого» Йости Кнутссона подарувала доньці на день народження. Другий примірник цього рукопису Астрід Ліндгрен надіслала до одного шведського видавництва. На жаль, там не прийшли в захоплення, а навпаки... Злякалися! Надто зухвалою і «неправильною» видалася їм Пеппі!

Зате ця зухвала й «неправильна» Пеппі сподобалася в іншому видавництві — «Рабен-Шегрен», де 1945 року побачила світ, урятувавши видавців від банкрутства. Варто згадати, що саме там роком раніше відбувся дебют Ліндгрен-письменниці — її повість «У Бріт-Марі легшає на серці» здобула другу премію на конкурсі за найкращий твір для дітей. Дарма, що Астрід Ліндгрен на той час не була професіональною письменницею, а лише домогосподаркою. Проте ця домогосподарка так блискуче знала шведську мову і дитячу душу!

Досі такої героїні, як Пеппі, у шведській дитячій літературі просто не було. Це був ніби вибух і своєрідний виклик стереотипам. Довкола книжки відразу ж зчинилося чимало галасу: одні називали її «книжкою, на яку чекали», де втілено заповітну дитячу мрію — робити все, що заманеться, і весь час бути самим собою, а інших (здебільшого професорів педагогіки) до глибини душі обурювала «невихована й бездарна письменниця і божевільне хворе дівча». Мовляв, хіба може нормальна дитина ум’яти цілий торт і ходити босоніж по розсипаному долі цукру?

Після блискучого тріумфу Пеппі Астрід Ліндгрен 34 роки пропрацювала у видавництві «Рабен-Шегрен», редагуючи книжки для дітей. З її легкої (і вимогливої водночас) руки у шведській літературі з’явилося ціле гроно прекрасних імен. Але творчий настрій не полишав її ні на мить. У цей час вона писала далі — про Пеппі, про дітей із Гамірного хутора й малого детектива Калле Блюмквіста. Та як грім із ясного неба в її долю постукало непоправне горе — 1952 року помирає чоловік, і Астрід Ліндгрен у 45 років стає вдовою. «Життя — дуже крихка штука, і вкрай важко зберігати щастя», — записує вона до свого щоденника. А далі кожне десятиліття було позначене для неї страшними втратами: у 60-ті — помирають батьки, 70-ті — улюблений брат, 80-ті — син, у 90-ті — сестри.

Усі книжки, які потім одна за одною з’являлися з-під пера Астрід Ліндгрен, приносили їй величезний успіх і славу. На вершині тієї слави виблискують красою, теплим гумором і дотепністю повісті про Карлсона, Еміля з Леннеберга, прекрасні поетичні казки «Міо, мій Міо», «Брати Лев’яче Серце», «Роня, дочка розбійника». Більшість їх було написано тоді, як вона жила вже сама (бо згодом і одружені діти пішли з дому). Її визнали в цілому світі й двічі (як більш нікого!) відзначили міжнародною Золотою медаллю імені Г.К.Андерсена: першого разу — за «Расмуса-волоцюгу», а другого — за «Брати Лев’яче Серце». До того ж жоднісінького письменника світу не перекладено аж вісімдесятьма мовами!

Зустріч була короткою

Шведські критики постійно замислювалися над тим, що ж у Астрід Ліндгрен є такого, чого не мають інші дитячі автори? Що створило їй таку шалену популярність і чому саме вона стала феноменальним літературним явищем? Може, тому що до останнього подиху не почувалася чужою в дивовижній країні дитинства? Може, тому що в її суворій правді й добрій вигадці немає і крихти фальшу? Може, тому що ніколи не допускала дорослої зарозумілості й говорила з дитиною на рівних? Та, здається, відповідь на це запитання є і в самої Ліндгрен. У слові, виголошеному на церемонії вручення медалі імені Г.К.Андерсена у Флоренції 1958 року, вона промовляла: «Буває, що мене питають: «Чи думаєш ти, коли пишеш, постійно про тих дітей, які читатимуть твою книжку? Ні, я аніскілечки про них не думаю. Я пишу для єдиної дитини — часом шестирічної, часом восьмирічної, а часом, може, й одинадцятирічної. Проте це все-таки завжди одна й та сама дитина... Отож-бо — я пишу виключно для того, щоб розважити ту дитину, якою колись була сама».

Її творчість, наснажена безпосередністю й щирістю, не старіє, як не старіла її дитинна душа. Її завзятій працьовитості, безмежній фантазії та невичерпній творчій спромозі можна тільки дивуватися, як ото дивуються родючій яблуні, що від ваги свого цвіту дедалі більше молодіє. У її книжковому світі панує народний казковий дух, він часто-густо населений дивовижними істотами — гномами, тролями, чурами, в них панує атмосфера добра, мужності, чесності, мудрості. Люд, що в поті чола трудився на хуторі, покоївки, кухарки, сусіди, родичі, деталі побуту й довкілля — нічого, геть нічого не пропало, все воно «осіло» в її книжках і стало незнищенним. Увесь її рідний Смоланд, де побутують старовинні легенди та перекази, де височіють готичні церкви і свято оберігаються древні камені з рунами. Недаремно в її повістях природа так багато важить, особливо світанки, бо вона звикла «ловити казку вдосвіта»...

Ольга Сенюк, що блискуче «пересадила» творчість Ліндгрен на український грунт, переклавши 13 найкращих творів, вважає її найвидатнішою дитячою письменницею світу ХХ ст. І з цим важко не погодитися. Окрім того, пані Ользі (єдиній із українських письменників!) після багатолітнього листовного спілкування випало врешті-решт щастя побачитися з Астрід Ліндгрен навесні 1993 року. Це відбулося в просторому помешканні письменниці, де вона вже майже п’ятдесят років жила сама. Зустріч, обумовлена в двадцять хвилин, перетворилась на щиру двогодинну розмову двох приятельок. Для Ольги Дмитрівни навіть кава в оселі славетної господині видалася райським напоєм. Насамкінець зворушена Астрід Ліндгрен пообіцяла до наступної їхньої зустрічі вивчити українську мову. «І я тяжко пожалкувала, — згадує Ольга Сенюк, — що закони людського буття непереборні, плин часу невідворотний. Так би хотілося, щоб ця людина жила ще довго-довго, щоб з-під її легкої руки й далі виходили такі шедеври».

Зрозуміло, що Астрід Ліндгрен так і не встигла вивчити української. Та й Україна запізнилася належним чином зустріти 100-ліття письменниці — скажімо, видати її 13-томне зібрання творів у перекладах Ольги Сенюк. Те, що побачило світ недавно, то — крапля в морі, а найпомітніша новинка — аудіокнижки двох повістей про Пеппі Довгупанчоху, видані львівським видавництвом «Добра читальня» (продюсер та режисер записів — Орест Стадник, читає заслужена артистка України, акторка Львівського театру юного глядача Ольга Гапа). Тож сподіваймося, що все надолужиться, і світ, створений Астрід Ліндгрен, знов і знов оживатиме в дитячій уяві, бо, за твердим переконанням письменниці, «того дня, коли дитина перестане фантазувати, людство зубожіє».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі