Арт-провокатор Олег Кулик: «Сучасна людина — це зацькована тварина, яку загнали в куток і тихо доять!» - Культура - dt.ua

Арт-провокатор Олег Кулик: «Сучасна людина — це зацькована тварина, яку загнали в куток і тихо доять!»

29 грудня, 2011, 14:24 Роздрукувати Випуск №48, 29 грудня-13 січня

Життя і творчість Олега Кулика — блиск, мерехтіння, осяяння, осліплення.

© sostav.ru

Він за всіма параметрами підходить на роль такої собі новорічної яскравої «іграшки» на святковій ялинці… Тому що життя і творчість Олега Кулика — блиск, мерехтіння, осяяння, осліплення. І ці, й інші стани він прожив, відчув, перевтілюючись у людину-собаку, в інші образи. Сьогодні він зі скандалом ставить опери (його проект у Маріїнці заборонили!), має славу езотерика. І, як і раніше, шукає смисл — у собі і в інших.

Олег Кулик — людина-собака

У Києві один з головних арт-скандалістів на пострадянському просторі показав свій проект «Окна» (представлений на Венеціанській бієнале ще 2003 року). А в ексклюзивному інтерв’ю DT.UA відверто розговорився — на тему мітингів у Москві й можливе «зміщення» Путіна.

— Олеже, про вас останнім часом можна частіше почути, ніж побачити ваші проекти…

— У Росії я виставляюся ще рідше, ніж у Києві! А загалом… Знаєте, у світі відбувається багато подій. Тому що сам світ став маленьким. Нещодавно у мене була дуже гарна виставка в Мілані. Називалася «Вглубь России». Усі, хто не бував у Росії, були впевнені, що йдеться саме про неї. І дуже дивувалися, що коментують італійську виставку. Бо в Росії я такої виставки не зробив би…

— А що на «Вглубь России» було?

— Страшенно провокативна була виставка, брутальна! Навіть для Москви.

— Що, у сучасній Москві не можна робити провокативних і брутальних виставок?

— Ну, ви знаєте… Зараз мені не хочеться. Скажімо так. Я не хочу шокувати людей. І взагалі ніколи їх не шокував просто заради шоку. Якщо я робив виставку з коровами, яким треба було заглядати під хвоста, я робив її на Венеціанській бієнале. І потім цієї версії ніде не показував. А відео взагалі знищив. Виставка у Венеції спричинила фурор, шквал обурення! Це була найскандальніша робота 47-ї Бієнале. А у Венеції ж усе таке театральне, перебільшено-яскраве. Там, у принципі, нічим нікого шокувати неможливо — усе бутафорія. Проте якби я таку роботу виставив у Москві, це вийшло б за рамки естетичних дискусій. Почалися б емоції, образи, руйнування, мордобій… Я з таким уже мав справу, коли людина в такій істериці, що б’є тебе ногою. А образ собаки — це теж була річ позамежна…

— Собака трапився давно, відтоді народ змінився. Нове покоління на актуальному мистецтві виросло…

— Це тільки так здається. Декорації, вбрання інші — а психіка стала ще уразливішою, люди ще більш закомплексовані. Чутливі. Але — не глибокі, не освічені. Не мудрі. В цьому сенсі люди не дуже змінилися. І парадигма життя за рахунок іншого нікуди не поділася. Звісно, є окремі світлі особистості, вони розвиваються й не потрапляють у загальну канву… Але загальнолюдська канва так само жахлива.

Просто різні події відбуваються в різних кінцях світу. Я роблю акцію в Нью-Йорку «Я кусаю Америку, Америка кусает меня». Один зі знайомих упевнений, що я роблю її в Німеччині. Я роблю акцію в Німеччині, кручусь у дзеркалах. Багато знайомих упевнені, що я роблю це в Москві і що це пов’язано з московською міфологією. Це питання загального світового контексту. Пошуку російської форми.

— Форма може бути російською, українською, польською і так далі?..

— Ні, тільки російською і може бути.

— Чому?

— Тому що Росія — це найбільша і найбільш безформна країна. Про це ще Бердяєв писав: «Страна, которая не имеет своей формы, стиля».

— А що ви маєте на увазі під «формою»?

— Рамки, стосунки. Твоє особисте ставлення до того, що відбувається у світі. Певна, назвіть її, релігійна концепція. Фільтр, оптика зору, сприйняття реальності. Є німецька оптика сприйняття реальності, французька, американська. Африканський погляд на реальність. Навіть українська оптика — для багатьох вона є. А от російської — немає. Що це таке — незрозуміло. Це чи то дивний космополітизм, чи то безпринципність, усеїдність, чи то ще щось... Концептуальність — є, духовність — є. Розмови про тонкі світи дуже яскраво присутні, про «маленьку людину» — будь ласка. Але в який Космос це все вбудовано? Немає його. Не випадково ця країна велика. Навіть не велика — розтягнута, безрозмірна. Де — Москва, а де — Мурманськ чи Оймякон? І якими вони енергіями живляться?.. Нестягнуте, розвалене тіло. Мені здається, зараз його можна цікаво стягнути.

— Улітку в Маріїнці ви ставили оперу «Мессия» — причому і як режисер, і як сценограф. І виставу заборонили. З вашого боку, це був пошук «форми»?

— Так.

— А чому заборонили і чим узагалі ця історія скінчилася?

— Є кілька пояснень. Офіцій­на версія театру багато в чому збігається з реальною: хор застрайкував і відмовився співати.

— Чому?

— Через костюми. Пошарпані, рвані. Костюмів там фактично й не було, це були люди після вибуху.

З чого починалася постановка? Люди спокійно працюють в офісі, спілкуються. Повільно наближається величезний літак і врізається в будинок. Сам вибух залишається «за кадром»: просто в залі вимикається світло, і коли починається дійство, ми бачимо зруйноване приміщення: дим, покручені балки... Закривавлені (ну, це театральний грим) люди лежать на підлозі. Хор підводиться і починає співати. І тут з’являється Месія. Це — бомж, який спокійно дістає одяг зі свого візка, перевдягається… Він повсякчас у стані катастрофи, тому нинішня не є для нього чимось жахливим. Саме тому, що постійно живе в Катастрофі, Месія може зберегти психіку і допомогти іншим людям — яппі, успішним, — коли їхній світ зруйнований.

Співаки… Можливо, фізично ці люди не всі гарні: є повні, без шиї… Вони, коли побачили себе, були шоковані. Почали писати Гергієву доноси.

Гергієв — така зайнята людина, закручена. Якісь люди мене до нього привели, порекомендували, він вислухав. Йому дуже сподобалася моя концепція вистави, я сам сподобався. Не вдаючись у подробиці — звідки я, хто я, що я, — він дав добро. А тут усю інформацію про мене «зібрали»… Очікувався скандал. Театр злякався.

Був дзвінок від Гергієва. Його директор мене попросив: «Валерій Абісалович просить вас не робити постановки (а мене вже інший театр запросив), поки не відкриється нова сцена».

Та-а-к, вистава ж була антирелігійною, точніше, антицерковною…

— Для сучасної Росії це дуже актуально…

— Звичайно! Усі знають: у нас є ФСБ, МВС. А ще — Патріархія, яка зараз вирішує багато питань. Добре це чи погано — інше питання. Для мене в цьому разі важливіше, що певна енергія вивільняється. І є інте­рес великий. Ми до того робили проект «Верю» — і можете таке собі уявити?! Черги!

— Після всього, що зробили в Маріїнці, хіба ви не провокатор?

— Що таке провокація? Хороший лікар — він теж провокатор…

— Знову давайте визначатися в дефініціях. От «Війна» — провокатори, по-вашому?

— Ні! Провокатори — чого? Те, що це міліціонерів збуджує… Та будь-яке мистецтво повинно говорити і мати відгук. Має бути почутим. Треба вийти і голосно сказати — «Гей!» (вигукує, жестикулює).

Просто, світ не такий цілісний, як нам хотілося б. На щастя. Немає єдиної «доктрини», як це було в Радянському Союзі. У Франції нещодавно в мене заарештували мої роботи — разом з галеристом…

— ?

— Документації «собачих» перформансів. І це — після Абу-Дабі! Поліцейські визнали ці ролики документацією знущання, що хтось демонструє садо-мазо. Заарештували галеристку, зняли роботи з виставки… Хтось їм просто написав. А при цьому тут-таки мені дають орден Французь­кої Республіки! За постановку першої Вечерні Діви Марії, яка була два роки тому. Довідавшись про арешт робіт, усі реготали. Коли зчинився галас, шеф поліції повернув роботи і сам прийшов вибачатися. І це все відбулося в одному й тому самому суспільстві, дуже цивілізованому і культурному!.. Просто одночасно задіяні різні рівні реальності.

— На вашу думку, із чим це пов’язано? Це постпостмодерн, криза суспільства масового споживання?

— Як хочете назвіть. Астро­логи навіть вигадали: Ера Водо­лія. Можна, приміром, говорити про глобалізацію. Раптом усі стали жити не в окремих квартирах, а на одній площі. До того ж інформаційні технології розвиваються. От розкажи про те, що відбувається зараз, Льву Толсто­му, він нас не зрозуміє! Просто помре від шоку.

Я чому звернувся до релігійних пошуків? Не тому, що відкрив для себе Бога — це питання особисте, інтимне. Раніше були технології налаштування особистості — аби не розриватися від питань, які перед нею ставить реальність. Людина розуміла, що світом керує якась вища сила. І це відчуття давало їй упевненість і можливість будувати свій реальний світ — плекати свій садок, воювати, любити… У сучасної людини цей внутрішній комплекс зник. З’явилося дуже багато зовнішніх налаштувань і здалося, що вони дадуть відповіді на всі запитання. Ну, так, дороги ми побудували, комунікації проклали, дітей забезпечили. Ми все забезпечили — більшою чи меншою мірою. Зовнішній світ розвився неймовірно. Але всередині жах і страх, тотальна невизначеність залишилися! І ніхто не знає, що із цим робити, із цим ніхто не вміє працювати. Виявилося, що навчитися цього можна тільки у старих технологій — у йогів, умовно кажучи. У священиків, у шукачів! Але не в рамках інституцій.

Митець досліджує різні нові території. Є політичні митці, а є релігійні. Не ті, що обслуговують певні конфесії — містики, шукачі, мандрівники, які обговорюють внутрішній смисл творів. Є така традиція, і мені цікаво з нею розібратися. Я був нижчий за людину, а що там вище за людину? І потім можна буде зрозуміти, що таке сучасна людина.

…Чим є людина в сучасному світі? Вона — зацькована тварина, яку загнали в куток і тихо доять. А тільки рипнеться — підключаються всі ці органи репресій… З’ясувати нічого не можна.

Звідки беруться всі ці вкидання на виборах? Ви думаєте, в Росії всі так хочуть усунути Путіна? Та вони злякалися: не дай Боже піде — почнеться така війна!

Так, вони, ці люди на мітингах, хочуть, щоб Путін і влада їх «чули», хочуть від них реальних дій, але реально відповідати за країну не бажає ніхто. Що, Зюганов хоче чи ці всі хочуть? Ні!..

— Останні події в Росії українцям нагадують помаранчеву революцію. А найкраще пояснити логіку «революційних мас» може, напевно, насамперед Гюстав Лебон…

— Інтелігентні, радісні всі… «Маївка»! Тисячі людей. Усі в білому, усі показують дорогу, пропускають.

Досі були всі залякані, самотні, менти — страшні, а тепер геть усі гуртуються, гуляють. Менти — добрі… Як це пояснити? Що відбувається? А другий кордон — поліцейські в шоломах, броньовані закриті машини. По околицях — танки, літають гелікоптери… Чи то зараз усіх розірве, й усі будуть у крові. Чи то всі одне одного полюблять і побудують нову країну й нову еру.

Кожна людина несе якусь енергію, негативну чи позитивну, щось випромінює. Як це вловлювати? І головне: як зробити це предметом мистецтва?

Скажімо, з образом собаки я саме в Тибеті розібрався. Ме­ні — саме там! — до рук потрапила книжка про святого Христофора. Його ще називали Песиголовець. Півтори тисячі років величезна кількість людей несла енергію цьому образу, молилася. А потім, у XVII столітті, церква взяла його й заборонила — католицька і православна. Бо він погано виглядає, якийсь негарний.

Святі на той час стали гламурними, із блакитними очима, гладенькими, брехливими — це раніше вони були жахливими й від комфорту відмовлялися… І от я читаю про Христофора — і так мені стало прикро! (До речі, а ви знаєте, що старообрядники, виявляється, зберігають вірність йому? У них є ікони Христофора Песиголовця.) Раптом у сні до мене прийшов сам Христофор, причому такий сон був яскравий! Каже: «Я хочу повернутися до людей! Ця енергія повинна працювати — адже я стількох людей урятував! І ти нестимеш цей образ, подобається тобі це чи ні». Я ніколи не хотів бути людиною-собакою, у дитинстві мріяв художником великим бути, Рембрандтом або Рафаелем, писати картини в беретику… Моїй мамі незручно: «Олеже, не міг би ти бути не людиною-собакою? Може, хоча б людиною-орлом?». Але є речі, які треба прийняти. І тоді це стає частиною твоєї долі. А ти вплітаєшся в загальну! Тому що реінкарнація є. Хоча відбувається вона не так, як описують: ти просто потрапляєш під ті чи інші егрегори…

…Що, питається, мені було робити ці 20 років, поки мене не купували? Помирати з голоду?.. «Ну, і помер би, — кажуть музейники. — І що? Тисячі художників і справді помирають. Але в музей ми їх ніколи не помістимо». Мистецтво — це не соціальна благодійність, а спроба зрозуміти світ.

— Якби не виїхали з Києва в 1981-му, чи змогли б реалізуватися?

— Якась сила мене штовхала — ні, не до Москви: я спочатку жив три роки в селі, потім три роки в армії. До Москви потрапив уже наприкінці 1980-х, моя ініціація відбулася в 1991-му під Білим домом. Минуло 20 років і я зрозумів: ні, я — не росіянин. Але й не українець. Я — «московський».

До речі, зараз приїжджаєш сюди — і розумієш: люди постійно говорять про Москву, Нью-Йорк, Париж, Китай... Скільки я бачив людей у Парижі, які нарікали: «Господи, як у нас тут усе погано! Інша річ у Нью-Йорку. А в Лондоні!.. А в нас — усе відстале». Таке враження, що сиджу не в столиці Франції — в Одесі, де увесь час скаржаться на провінціальність. Але приїжджаєш до Лондона — там така сама ситуація! Скаржаться і лають Демієна Херста. Який «усе придушив собою». Мовляв, як у Нью-Йорку вільно, адже там Херста «не поважають». «А от у Пекіні найкраще, там справжня воля!» А що, цікаво, в такому разі говорять десь у Болгарії, Румунії?.. Вели­чезний світ — і всім погано. Тому що «десь» — добре. У якомусь міфічному «центрі». Приїжджаєш у цей центр — а там мільйони художників, з них п’ять — відомих. Їх усі люто ненавидять, а себе вважають нещасними.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво