АРХІТЕКТУРА ГЛУХИХ ПАРКАНІВ? ЯКІ ЗАМІСЬКІ БУДИНКИ СПОРУДЖУЮТЬ «НОВІ УКРАЇНЦІ» - Культура - dt.ua

АРХІТЕКТУРА ГЛУХИХ ПАРКАНІВ? ЯКІ ЗАМІСЬКІ БУДИНКИ СПОРУДЖУЮТЬ «НОВІ УКРАЇНЦІ»

10 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 10 листопада-17 листопада

У середині 50-х років батьки мого шкільного товариша придбали дачу. В нашому дворі це стало подією...

У середині 50-х років батьки мого шкільного товариша придбали дачу. В нашому дворі це стало подією. Власним за-міським будинком у ті часи могло похвалитися дуже мало людей. Дача була в селі Козин. Пам’ятаю, яке величезне враження справив на мене сосновий ліс, заплавні луки й повновода річка Козинка, що за кілька кілометрів від села впадала в Дніпро. Місце було воістину райським. Та й сама дача здавалася в ті часи справжнім палацом. Кілька однотипних фінських будиночків, які виросли на сільській вулиці, належали відомим київським медикам — професорам Арутюнову, Балабан, Калиниченку, Медведю, Шахбазяну й іншим. Жителі Козина називали ці дачі професорником. Кожен «маєток» займав аж 10 соток — майже вдвічі більше стандартних ділянок. Пам’ятаю, який скандал спалахнув через те, що один із медичних тузів вирішив спорудити двоповерховий будинок. Невдаху-професора ледь не виключили з партії за зайві квадратні метри. У лісі не можна було зрубати жодного деревця. Охороняли дачі самі власники дач, що було зафіксовано в спеціальному документі.

Минулого літа, їдучи в санаторій, друзі запропонували: поживіть у нас на дачі. І ось ми з дружиною в Козині. Я побачив ту ж саму вулицю, той самий фінський будиночок. Але, Боже мій, як усе навколо змінилося! Сьогодні «професорник», порівняно з навколишніми заміськими резиденціями банкірів, генеральних директорів фірм і керівників акціонерних товариств, тягне на явний анахронізм. Фінські будиночки, якими колись так пишалися їхні власники, поруч із шикарними особняками, м’яко кажучи, мають вигляд не вельми... Та й від самого лісу, за великим рахунком, залишилися лише ріжки та ніжки. Раніше поруч із дачею одного з найвідоміших українських учених, колишнього віце-президента НАН стояли могутні міднокорі сосни. Тепер, ступивши за хвіртку, академік наштовхується на глуху стіну, якою обгороджено нещодавно побудований особняк.

Неподалік професорських дач серед соснового лісу був березовий острівець. Ще рік тому наші приятелі збирали тут гриби. Зараз із усього гаю дивом уціліло лише кілька дерев. Та й вони опинилися за височенним парканом. На обгородженій ділянці повним ходом іде будівництво. Тут споруджують одразу три будинки. Таких огорож безліч. А кожен будівельний майданчик — це вирубані дерева. Хочуть того майбутні господарі чи ні, рубання сосен не уникнути, — вони ростуть і на місці будинку, і на трасі паркану, без якого нині жоден власник особняка не уявляє свого маєтку.

Інша серйозна проблема — лісові звалища. Чого тільки не побачиш у таких місцях! Тут і бите скло, й автопокришки, і побутові відходи. Мушу покаятися, ми з дружиною теж внесли в забруднення лісу свою, хоч і невелику, лепту. А що вдієш? Спеціальних місць, куди можна виносити сміття, удень зі свічкою не знайдеш. Ось і доводиться або везти пакети з відходами до Києва, або тягти їх у ліс і, переконавшись, що поруч нікого немає, викидати в першу-ліпшу яму.

Загалом, «зелений друг» деградує день у день. А що коїться з лугом? Його розмічено на ділянки. На деяких уже провадять роботи. Пройти до річки тепер — ціла епопея: впоперек лугу прокопали канал. До того ж, приватними володіннями стали й лугові озера. Одне перегородили металевою сіткою — ні пройти, ні проїхати. Ще рік тому від професорських дач до пляжу було метрів 300, не більше. Зараз хочеш скупатися — тупай півтора кілометри. Берег річки теж забудовують. Нещодавно ви могли побачити тут чарівний березовий гай. Але, намиваючи майданчик під чийсь будинок, дерева нещадно засипали піском, а потім, коли вони всохли, зрубали. Тепер кілька дивом збережених берізок захистили кам’яним бордюром — вони прикрасять дачу.

Окремо слід сказати про річку. Власне, сьогодні це вже дві водойми зі стоячою водою. Одна дамба відокремила Козинку від Дніпра. Інша — у селі Козин — розділила річку на дві частини. Останніми роками Козинка стала дуже міліти. Зрозуміло, на її чистоті позначається й інтенсивна забудова берегів. Адже в багатьох особняках є сауни та басейни. Крім того, тепер будинки почали споруджувати при самій воді. А фруктові дерева і різні там огірки-помідори обробляють отрутохімікатами. Все це хімічне добро змиють дощі, й опиниться воно в річці. Панове, дозвольте запитати, у якій воді купатимуться ваші діти? Чи Козинка стане лише своєрідною декорацією, тлом, на якому гарно вирізняється багатий екстер’єр ваших вілл, а купатися ви будете в персональних басейнах?

Проти забудови лугу й перетворення берега річки на суцільні приватні володіння протестували жителі села і власники дач, які тут містяться. Але боротися з великими грошима так само марно, як боротися з вітряками. Та все ж дозволю собі висловити таке міркування. Природно, жоден власник нерухомого майна, котрий себе поважає, не хотів би, щоб його багатство почало знецінюватися. А вже тим більше не став би робити кроків у цьому напрямку. Проте ліс вирубують, луг і береги річки забудовують. Іншими словами, природу скручують у баранячий ріг. Але ж саме вона завжди була тут тим, що цінується понад усе. Ріка, луг, ліс зробили околиці села Козин такими престижними. То чи розумно рубати гілляку, на якій сидиш?

Хоч як дивно, приватні володіння, що забирають у багатьох сотень людей мальовничий берег Козинки, змушують мене згадати ризьке морське узбережжя. Там протягом багатьох десятиліть суворо дотримуються принципу: берег для всіх. У курортній Юрмалі ви можете пройти вздовж моря багато кілометрів і не натрапити на жодну перешкоду. Санаторії, ресторани, приватні будинки — все за дюнами, в лісі. Довжелезний упорядкований пляж — головна перлина ризького морського узбережжя. І ще, згадуючи ті місця, не можна не відзначити незрівнянний, неповторний стиль Юрмали. Маю на увазі аж ніяк не архітектурні шедеври — в радянські роки їх тут, вважайте, не було, — а смак, чуття міри, гармонійне поєднання забудови з природою.

Багато заміських будинків «нових українців», що виросли останніми роками в районі Кончі- Заспи (точніше сказати, обабіч дамби, на яку потрапиш, звернувши на 27-му кілометрі Обухівського шосе у бік Дніпра) та в селі Козин, претендують називатися витворами архітектури. Але, на жаль, лише претендують... Відгородившись від світу глухими парканами, хороми сучасних нуворишів гармоніюють лише самі із собою, а нова забудова тут є не чим іншим як різностилевим вінегретом.

Втім, моя оцінка — лише думка дилетанта. Щоб почути міркування фахівця, ми з фотокореспондентом Сергієм П’ятериковим одного вересневого дня запросили проїхатися місцями крутого дачебудування в районі Кончі-Заспи — Козина і прокоментувати побачене відомого зодчого, дійсного члена Української академії архітектури, лауреата Державної премії з архітектури, заслуженого ар-хітектора України Яноша Віга. Як на мене, у Козині найбільше його вразила Огорожа. Ми побачили не просто огорожі, а саме Огорожу з великої літери — майже чотириметрової висоти й півметрової товщини стіну з бутового каменю, що відгороджувала ледь не гектар лісу. Можна тільки здогадуватися, скільки сосен довелося вирубати, споруджуючи це диво, і скільки коштував такий шедевр обгороджувального мистецтва. Воістину, мій дім — моя фортеця.

Мені можуть заперечити: ну то й що, ніякого криміналу в цьому немає, справа, як-то кажуть, хазяйська. Усе залежить від коштів і смаку, з яким, як відомо, не сперечаються. Правильно. Але стінобитних машин із часів навали Батия в районі Києва начебто не помічали, і сучасні зловмисники з криком «Ура!» на штурм великої козинської стіни не підуть. Якщо їм знадобиться пробратися в будинок, вони це зроблять, як казав один герой фільму «Діамантова рука», без галасу й пилу. Навіщо ж тоді побудована всім огорожам Огорожа? Який у ній сенс?

— Не розумію, навіщо потрібно відгороджуватися від лісу, — прокоментував побачене Янош Віг. — Бути на природі, але виявитися від неї ізольованим — це нонсенс, абсурд. Якщо вам достатньо тільки тих сосон, які ростуть на ділянці, то 10—15 дерев можна знайти в будь-якому міському саду. І взагалі, коли бачу глуху стіну, у мене з’являються неприємні асоціації. Ще з дитинства мені здається, що людина, яка відгородилася від зовнішнього світу, чогось боїться. У таких випадках інстинктивно шукаю напис: «Обережно, злий собака!»

Те, що ми бачимо в Козині, я назвав би архітектурою парканів. Пам’ятаю, у студентські роки мене дуже дивувало, навіщо навколо Київського по-літехнічного інституту споруджено огорожу. Адже за нею був чудовий парк. І коли одного дня обридлий паркан нарешті забрали, жителі столиці це сприйняли захоплено. Крім усього іншого, міська влада вчинила демократично, як поводяться муніципалітети всіх цивілізованих країн.

— Який сенс змінювати місто на настільки урбанізоване середовище? — продовжує архітектор. — Розумна людина виїжджає на природу, щоб випростати плечі й бути вільною, а тіснява (будинків натикано навколо, мов на городі капусти) і глухі паркани перетворюють маєтки наших заможних співгромадян на безглуздя.

У середині 60-х років у Москві було організовано виставку «Архітектура США», розповідає Янош Яношевич. Одним із її визначних експонатів став заміський будинок архітектора Джонсона. Образно кажучи, він собою являв скляний акваріум. Для зодчого ця споруда була концептуальною. Тут екстер’єр і інтер’єр, практично, злилися воєдино. Навіть туалети й ванні кімнати сплановано так, щоб, перебуваючи в них, господарі милувалися природою. Щоправда, у деякі інтимні моменти і їх могли бачити люди поза домом. Але творця «акваріуму» ця обставина не бентежила. Американцю був потрібен стовідсотковий вид, і він його отримав. Звісно, будинок Джонсона — це крайність. Але хіба не така ж сама крайність — особняк, відгороджений чотириметровим муром від решти світу, а головне — від природи?

…Ми потрапили на дамбу похмурого жовтневого дня. У дачному селищі «нових українців» (якщо, звісно, можна назвати селищем кілька рядів розкішних вілл, побудованих на намитій ділянці біля самісінького берега) було безлюдно й тихо. Але щойно наше авто звернуло на «козирну» вулицю і загальмувало біля одного з будинків, як одразу наче з-під землі виріс чоловік у камуфляжі. «Що вам тут потрібно?» — суворо запитав він. «Шукаємо дачу знайомого», — сказав я перше що спало на думку. «Тут зупинятися не можна», — вже дружелюбніше зауважив охоронець. Що ж, не можна то не можна. Ми вибачилися й поїхали. Але я встиг помітити, що огорожі тут були дуже ажурні, а самі особняки, споруджені за якимось єдиним планом, різнилися певним стильовим роз-маїттям. Однак наш архітектурний експерт із моїми спостереженнями не погодився:

— Якогось єдиного стилю тут, на жаль, немає. Я не хочу сказати, що він обов’язковий. Це питання міри та професіоналізму. Усе залежить від того, до рук якого майстра потрапляє замовлення і як архітектор відчуває територію (включно із сусідніми спорудами) та навколишню природу. На жаль, у стилістичному плані обабіч дамби можна побачити чимало абсурду. Ну, скажіть, як поєднується з національною українською архітектурою тема середньовічних башточок (а в інших випадках — навіть веж)? У засобах вираження тут перебір. Всупереч відомому прислів’ю, «кашу» подекуди вочевидь зіпсовано зайвим маслом.

Якщо ж говорити про вулицю, де ми щойно побували, то її й справді сплановано архітектором. Кожному забудовнику виділено індивідуальну ділянку. Але питання в тому, чи варто вкладати багато сотень тисяч, а іноді й кілька мільйонів гривень у заміський будинок, щоб і тут, на природі, знову носом до носа здибатися із сусідом? За кордоном в аналогічних випадках незмінно прагнуть протилежного. Там одна з головних умов — чимала відстань від навколишніх споруд. А наші забудовники, замість самоти на природі, потрапили в те ж саме урбанізоване середовище. Звісно, трохи комфортніше, та все ж...

— Чому, на ваш погляд, трапляються такі накладки? — запитую нашого співрозмовника. — Коли тісно туляться одна до однієї дачі, що з’явилися минулими роками, це зрозуміло. Їхнім господарям виділили по 6 соток, і годі. Але ж заможна людина може придбати і дві, і три земельні ділянки, а потім з’єднати їх в одну велику.

— Усе не так просто, як вам здається, — відповів на моє запитання Янош Віг. — Тут проявляються й недоліки нашого законодавства, і та обставина, що бажаючих будуватися в такому престижному місці набагато більше, ніж ділянок, і, нарешті, їх висока вартість. Але в кожному випадку в національному характері українців закладено прагнення до природи. З другого боку, їм властиві широта й розмах. Що ж ми бачимо тут? Будинок ліпиться до будинку. Однак це не мініатюрні дачні коробочки — три- і навіть чотири-поверхові велетні. Де ж тут повітря і простір?

— У багатьох віллах «нових українців» справді впадає в око очевидний перебір усіляких засобів вираження, — продовжую наш діалог. — Але, може, провини архітекторів у цьому немає — такий витончений смак замовників? Мені здається, зараз, щоб перерахувати людей, які мають і смак, і гроші, вистачило б пальців однієї руки.

— Багато хто розцінює свої заміські будинки як вигідне вкладення капіталу. Але заодно доволі часто забувають про таку «дрібницю», як архітектура. Тим часом проект великого майстра значно підвищує вартість вілли. Гроші, заплачені зодчому, окупаються з лишком. Але багато наших багатих співвітчизників цього просто не розуміють. Відтак на берегах Дніпра та Козинки з’являються всілякі башточки і навіть цілі «кремлівські» стіни.

Одна з типових помилок «нових українців» — запрошення архітекторів, скажімо так, дуже середньої руки, — вважає Янош Яношевич. — Я не хочу скривдити деяких колег, але, маючи значні кошти, можна знайти майстрів набагато вищого класу. У кожному випадку, саме так чинять за кордоном. І замовник виграє в усіх планах. Безперечно, консенсус фахівця-зодчого з багатим забудовником — завжди результат якихось обопільних поступок. Але головна заповідь лікаря: «Не нашкодь!» у нас трансформується у вимогу: «Підкажи, поясни, як краще».

— А чому, — цікавлюся, — ви гадаєте, що тут роботи фахівців середньої руки?

— Якщо те, що тут побудовано, проектували талановиті зодчі,— то це їхні очевидні невдачі, — вважає наш супутник. — Я не хочу сказати, що ми не бачили нічого гарного. У ряді особняків чудово впорядковано простір двору, є вихід до затоки, надзвичайно культурно виконано посадки, вдало використано лірику української верби. Тут є, нарешті, своя колористика. Але деякі речі мене дуже бентежать. Приміром, чи не здається вам, що перед нами своєрідний заповідник для обраних, у який закрито (в буквальному сенсі) доступ усім стороннім. Але ж у нашій країні будують гуманне, демократичне суспільство. Виявляється, такі декларації не дуже відпо-відають дійсності.

…Через кілька кілометрів ми побачили ще одну резервацію для заможних киян. Цього разу значних розмірів особняки вивищувалися біля каналу. Ос-кільки переїхати на протилежний берег нікому не заборонялося, нам вдалося роздивитися кожну з цих споруд. Точніше, верхні поверхи, позаяк нижні були сховані... Ви подумали правильно — все тими-таки глухими парканами. Ніби ми знову прибули в славнозвісне село Козин.

— Ландшафт, рельєф, вода — все має грати. Як можна було відгородитися від каналу залізобетонною стіною? — здивувався наш експерт. — Як на мене, тут наявні недоліки нинішньої соціальної системи. Бути дуже багатим у бідній країні не так приємно, як може здатися на перший погляд. Заможні люди часто викликають у своїх злиденних співгромадян відверту ворожість, навіть ненависть. Звідси постійне відчуття небезпеки: якщо не експропріюють, то можуть просто вульгарно пограбувати. Цікава деталь. Причали та станції човнів, споруджені на березі, повністю відрізані від будинків. Вихід до води схожий на фортечні ворота. Здавалося б, слід розкрити особняки до водойми та дубового гаю, але не так сталося як гадалося.

—Чи не правда, дивно, що вікна в цих будинках схожі на бійниці, навіть на третіх і четвертих поверхах, — продовжує відомий український зодчий. — Хто в них влізе — адже особняки за високим парканом. Віконні отвори такі вузькі, що навколишній пейзаж через них доводиться розглядати немов крізь щілини. А природа може стати важливою складовою частиною і віталень, і спалень. Хоч як сумно, тут спосіб життя вочевидь впливає на образи архітектури. Така застібнутість на всі гудзики функціонально геть безглузда. Сучасні системи охорони дозволяють, за зовнішньої відкритості, досить надійно захищати особняк від, висловлюючись офіційною мовою, несанкціонованого проникнення...

***

Де б не жили люди — вони завжди розкривають свої будинки в бік річки, лісу, гір, озера, моря. У нас же й тут свій підхід, відмінний від інших, цивілізованих країн. Нам неодмінно потрібен паркан. І що він вищий, то краще. Що це —національна риса, важлива складова ментальності? Ні, тут, мабуть, зовсім інше. Ми почали будувати дикий капіталізм. І отримуємо предметний урок на тему «первісне накопичення капіталу».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво