АРГЕНТИНА МІНУС ТАНГО - Культура - dt.ua

АРГЕНТИНА МІНУС ТАНГО

1 грудня, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 1 грудня-8 грудня

Вже другий рік поспіль листопадова програма столичного Будинку кіно фінішує під знаком Аргентини...

Вже другий рік поспіль листопадова програма столичного Будинку кіно фінішує під знаком Аргентини. Черговий фестиваль національного кіно відкрила п. Сусанна Беатріс Мергі, радник і голова відділу культури посольства Аргентинської Республіки в Україні. Потім сам посол, пан Мігель Анхель Кунео, вручив дипломи переможцям конкурсу за кращу роботу іспанською мовою про генерала Хосе де Сан-Марті. Виявляється, у зв’язку з 150-річчям із дня смерті цього героя Латинської Америки у вузівських колах Києва пройшов конкурс на кращу іспаномовну статтю про нього. А потім слово взяв екран, і перед українським глядачем попливли картини далекого заокеанського життя, викликаючи неоднозначне сприйняття та асоціації.

«Гараж Олімп» (1999) Марка Бечіса — це своєрідна подорож до конвеєра смерті, без якого не обходиться жодна тиранія, хоч як би пристойно зовнішньо вона намагалася виглядати. Саме прагнення «зберегти обличчя» й відрізняло аргентинську воєнну диктатуру 70-х рр. від, скажімо, чилійської. За безневинними вивісками типу «гараж» у Буенос-Айресі день і ніч діяли м’ясорубки, що перемелювали всіх незадоволених режимом. Симпатичні «хлопчики» у цивільному брали інакомислячих де завгодно — на роботі, вдома, на стадіоні. У спецбоксах «гаражу» заарештованих катували електрострумом (не більш 150 вольт на 40 кг ще живої ваги). Не цуралися, правда, і мордобою, згвалтувань тощо. З’ясувавши коло зв’язків, черговій партії нещасних робили під виглядом щеплення смертоносну ін’єкцію. І регулярно з «гаражу» курсом на військовий аеродром виїжджала колона вантажівок: мертвий людський матеріал із літака розсіювали в океані. На такому тлі у фільмі визріває специфічне почуття Фелікса, одного з катів, до Марії, однієї з жертв: трошки покатує, трошки «полюбить». Любов до батьківщини всіх керманичів подібних режимів очевидна. Буенос-айресівський «гараж», звісно ж, не може не викликати асоціацій із подібними подіями нашої історії — київський маршрут НКВС від вул. Інститутської до Биковні. Щоправда, чомусь спадають на думку й нинішні розправи із непокірними журналістами.

У картині «Легкі гроші» (1984) Фернандо Аяла — наступна сторінка новітньої історії Аргентини. Це період постдиктатурного первісно-авантюрного вільного ринку з його девізом — гроші роблять гроші, і виробництво тут ні до чого. Усе тут «рідне й близьке»: банківські «піраміди», кредити під липові гарантії, епідемія продажності, юрби ошуканих вкладників, боси, котрі хапнули мільйони й рвонули в країни розвинених демократій, і їхні підставні особи, «шістки», залишені на самоті перед гнівним образом Феміди. Показана у фільмі історія голови дутого фінансового трасту; якщо прибрати деякі побутові нюанси, то це виглядає скрупульозною замальовкою з натури української економічної ситуації 90-х.

Нарешті, ще дві стрічки за сюжетним часом локалізовані, як то кажуть, у наших днях. «Піца, пиво, сигарети» (1997) Адріано Каетано і Бруно Стагнаро — соціальна драма про втрачену молодь із міських низів. У них ледь помітиш слабкі відблиски природної людяності, щось на кшталт солідарності з приятелем чи турботи про вагітну подружку. Примітивні, тупі, бездушні, вони насамперед потребують того, що винесено в назву стрічки, і промишляють кишеньковими крадіжками та збройними нальотами. Поліцейська куля — єдине, на що вони можуть твердо розраховувати у своєму найближчому майбутньому.

«Попіл раю» (1997) Марсело Пінейру має майже романну структуру й розповідає, навпаки, про процеси розпаду у верхах суспільства. Дочка мафіозного олігарха Анна нареченою ввійшла в сімейство відомого судді, де так чи інакше покохала буквально всіх — трьох братів-красенів і кришталевої чесності їхнього батечка, котрий якраз розслідує злочини батька Анни. «Якщо обійму, задушу, а якщо відпущу, впадеш», — ось кредо олігарха, і він провокує криваву розв’язку. Падає з даху палацу правосуддя впертий суддя-законник, скинутий кілерами, а невинна Анна стає жертвою помсти. Господи, що ж це за життя таке! У фіналі дама-прокурор, яка розплутала, всупереч тиску урядових(!) кіл, усю цю інтригу, відчиняє вікно у своєму кабінеті, бачить під ним зграйку безпритульних хлопчаків, які риються на смітнику, і вимовляє зі значенням: «Задуха ж яка! Зовсім нічим дихати...» Кому-кому, а українському глядачу легко зрозуміти і розділити гірке соціальне самопочуття персонажа.

Отже, цього разу, на відміну від попереднього, знамените аргентинське танго жодного разу не прозвучало з екрану.

Програма фільмів виявилася підібраною винятково за критерієм гостросоціальної проблематики. Ми познайомилися з кіноавторами, котрі гранично чесно, не турбуючись про дешеву прихильність глядача, намагаються розібратися у своєму жорстокому часі й непростій долі батьківщини. Такого напрямку в нашому кіно практично не було ніколи. Зате всі інші «принади» бананової демократії уже в наявності. Виявляється, Аргентина без танго на диво схожа з Україною без гопака.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво