АНДРІЙ ВАЛЕНТИНОВ: СЮРПРИЗИ РЕАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ - Культура - dt.ua

АНДРІЙ ВАЛЕНТИНОВ: СЮРПРИЗИ РЕАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ

18 січня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 18 січня-25 січня

Московське видавництво «ЭКСМО-Пресс» щосили розкручує книжкову серію фантастики «Нить времен». О...

Московське видавництво «ЭКСМО-Пресс» щосили розкручує книжкову серію фантастики «Нить времен». Однойменна рекламна акція була поставлена на широку ногу: протягом кількох днів у письменників, які роз’їжджали столицею, не було вільної хвилини. Прес-конференції, інтерв’ю, записи та прямі ефіри на телебаченні й радіо, численні зустрічі з читачами. І це попри те, що видавництво зовсім недавно перенесло пожежу на книжковому складі, яка принесла збитків на два мільйони.

Здавалося б, для чого нам перейматися їхніми проблемами? І взагалі, що нам до московської реклами? А річ у тім, що серія, яка розкручується, створювалася виключно під трьох авторів, які живуть і працюють в Україні. Вірніше, якщо вважати «поголовно», — під п’ятьох.

З чотирма з них — тобто двома письменницькими дуетами — постійні читачі «ДТ» уже знайомі. Це подружжя—кияни Марина та Сергій Дяченки і харків’яни Дмитро Громов і Олег Ладиженський, відоміші під звучним ім’ям Генрі Лайон Олді.

Залишається п’ятий.

Загадкова особистість. І не лише тому, що звуть його чи то Андрій Валентинов, чи то Андрій Валентинович Шмалько. І не тільки тому, що не так часто можна побачити на вулиці людину в стильному чорному френчі з блискучими гудзиками. За останні шість років Валентинов написав близько двох десятків романів! Історичних, масштабних, які до дрібних деталей відтворюють найрізноманітніші епохи: від Ромула (і набагато раніше) до наших днів. При чому тут фантастика? Ще одна загадка, але про це пізніше. Як неважко здогадатися, вчений-історик, доцент Шмалько до того ж займається науковою працею і викладає в Харківському національному університеті.

Кажуть, він здатний відповісти на абсолютно будь-яке запитання з історії. Однак ми розмовляли не зовсім про це.

— Вас називають першовідкривачем жанру за назвою «криптоісторія». Що це взагалі таке?

— Термін «криптоісторія» виник нещодавно, його автор — Генрі Лайон Олді. Цей термін означає таємну, приховану від нас історію. Творцем цього жанру (а точніше — методу) я не є, оскільки, якщо навіть говорити про фантастику останніх років, то раніше від мене подібні твори опублікував відомий письменник Василь Звягінцев. А що таке романи, скажімо, Дюма-батька, як не криптоісторія? Сенс методу полягає в тому, щоб показати, які невідомі нам причини призвели до тих чи інших історичних подій. Ми, криптоісторики, не видумуємо небувале, не говоримо про те, що історія пішла інакше, як автори «альтернативної історії». Ми стверджуємо, що зовнішньо все виглядало саме так, як ми звикли, але причини та суттєві деталі цього могли бути зовсім іншими, незвичними, несподіваними для нас.

— Які, приміром, причини? Фантастичні?

— Деякі фантастичні, деякі лише здаються фантастичними, хоча вони цілком реальні. Так у романі «Око Сили» я згадую про спроби більшовиків створити своєрідних големів — «істот зі зміненою біологією», щоб використовувати їх на фронтах громадянської війни. Схоже на казки про вампірів, але такі досліди справді проводилися — і тоді, й багато пізніше. Не є фантастикою і використання тими самими більшовиками допомоги різних східних містичних сект. Та це вже досить відомо. А ось варто «копнути» біографію будь-якого з вождів, хоч Леніна, хоч Сталіна — залишається лише руками розвести. Версія, що революцію організували прибулці з Сиріуса, починає здаватися найреалістичнішою із того, що може спасти на думку.

На жаль, уся наша «шкільна» історія — це один величезний міф. Адже Чапаєв не тонув у річці Урал, Щорс не створював Богунський полк, нещасну дівчину, повішену німцями в селі Петрищево, звали не Зоя Космодем’янська, «Молода гвардія» не була підпільною комсомольською організацією... Інколи, справжня історія часом підносить такі сюрпризи, перед якими блідне будь-яка фантастика.

— Взагалі від ученого-історика було б логічно чекати звернення до жанру «чистого» історичного роману. Чому ви не обрали цей, традиційніший шлях?

— У мене є «чисто» історичні романи. Саме нещодавно вийшов мій збірник «Флегетон». Роман, який дав назву збірнику, — історичний, це 1920—1921 роки, громадянська війна. Крім того (ці мої речі відомі лише небагатьом, тому що не публікувалися), я як історик активно займаюся фольклором. У будь-якому випадку я жодним чином не зраджую своїй професії.

— Проте по «літературному відомству» проходите насамперед як фантаст. А в офіційному літературному середовищі ставлення до фантастів трохи зневажливе, у той самий час як авторів історичних романів сприймають дуже серйозно, вони при житті стають класиками...

— Ті, хто себе зараховує до офіційної літератури (жахливий термін!), можливо, і ставляться до фантастики, як до «низького жанру». Та це або «діти капітана Гранта», які живуть на подачки-копієчки з Заходу, або напівбомжі, причому не стільки у фінансовому, скільки в моральному сенсі. Тому вони для мене не судді.

Cтавлення ж до фантастики — і в нашій країні, Україні, і в нашій колишній країні, Радянському Союзі, і в Російській імперії, і в усьому світі — завжди було дуже й дуже гарне. Саме Жюль Верн і Герберт Уеллс стали за життя класиками. Я себе з ними, звісно ж, не порівнюю, але, по-моєму, зневажливе ставлення до фантастики — одне з родимих плям соціалізму, яке ми в себе ще не вивели. Більшовики боялися «вільної» фантастики, адже вони у своїх теоріях і прожектах самі були фантастами, хоча і, так би мовити, ненауковими. Тому іншим фантазувати не дуже дозволяли. Ще в двадцяті роки поруч із прямими гоніннями на фантастику було дано директиву: завдання фантастики — науково-технічна освіта молоді та пропаганда переваг радянського способу життя. Все інше або не вважалося фантастикою — як, приміром, Булгаков, — або просто заборонялося.

Про жодне зневажливе ставлення до цього жанру з погляду публіки, яка читає, говорити не доводиться.

А ось автори саме історичних творів нині перебувають, на жаль, у загоні. Один мій хороший знайомий довго не міг надрукувати кілька своїх дуже сильних історичних романів. Я йому порадив переробити їх на історико-фантастичні: скажімо, їде загін ущелиною, а з ущелини голос: «Я Великий Бог Такий-то!». Усе, роман історико-фантастичний, можна друкувати.

— У своїх творах ви звертаєтеся до дуже різних епох: і античність, і Київська Русь, і Велика французька революція, і революція Жовтнева, і 37-й рік і т.п. Чи є епоха, в якій ви почуваєтеся настільки органічно, що хотіли б тоді народитися і жити?

— Народитися і жити я, мабуть, не хотів би в жодний з часів, крім свого, оскільки вже пізно звикати до іншого. А епохи, які я дуже добре знаю і в яких особливо вільно орієнтуюся, є: це Велика французька революція і Громадянська війна в Росії, 1918—1921 роки.

— Ваш імідж, цей незмінний чорний френч — звідти?

— (З усмішкою) Ні, просто я на одному своєму знайомому кілька років тому побачив чорний френч, він йому пасував, і я вирішив наслідувати його приклад. Хоча носити костюм, «на блискучих гудзиках якого ще відбиваються відблиски білогвардійських багнетів» (як мені довелося якось написати), дуже приємно. Надихає!

— Наскільки вам цікава та близька тема історії України?

— Мені це дуже близько. Ця тема є постійною в моїх творах. Хіба що в романах, присвячених середньовічній Західній Європі, її немає, в усіх же інших вона так чи інакше виявляється. Деякі твори повністю написані на українському матеріалі. Роман «Небеса радіють» — це Хмельниччина, XVII століття. Роман «Рубіж», написаний у співавторстві з Олді та подружжям Дяченків, безпосередньо стосується України. Навіть якщо взяти твір, присвячений, приміром, Давній Греції... У романі «Сірий Шуліка» згадується Оріхайна — тодішня Україна. Крім того — знову-таки, це поки що, на жаль, не надруковано — я займаюся українським фольклором, у тому числі думами, і щось на цю тему пишу. Та, на жаль, російською мовою надрукуватися набагато легше, ніж українською.

— Проте нині в нашій країні щосили розгортається протекціоністська політика щодо видання саме української книжки. У будь-якому разі, про це чимало говорять і пишуть. Невже ваші книжки, написані українською мовою на українському матеріалі, залишаються незатребуваними? Чи, може, вас не влаштовують умови вітчизняних видавництв?

— Мені важко судити про умови, висунуті вітчизняними видавництвами, тому що за останні роки жодне з таких до мене не зверталося. До цього було кілька пропозицій, але всі вони дуже швидко відпали, причому не з моєї вини. Отже, все, написане мною рідною українською мовою, залишається незатребуваним.

А щодо протекціонізму... Щоб захищати українську книжку, треба цю книжку спочатку видати. На жаль, цифри того, що видається в Україні, сумні. Справа навіть не в горезвісному «плані з валу». Героїчні захисники нашої культури від різних іноземних «гідр» за десять років не спромоглися випустити жодного наукового видання, скажімо, українських народних дум чи історичних пісень. А де зібрання творів Антоновича, Драгоманова, інших батьків-фундаторів сучасної української цивілізації?

Все це нагадує поганий анекдот: містечко N «ухвалило» оподатковувати книжки, видані російською мовою, а гроші передати... Цікаво, кому передати? Місцевому відділенню Спілки письменників через його бідність? А закон про лібералізацію податкової політики в книговиданні вже не перший рік усе там же — у Верховній Раді.

— Над чим працюєте зараз?

— Нині я приступаю до роману, який пишеться саме на фольклорному матеріалі, щоправда, цього разу не лише українському, а й російському. А ось розкривати подробиці поки що рано.

— Ви згадали роман «Рубіж», написаний у співавторстві з Олді та Дяченками. У «п’ятерній» упряжці ви — єдиний письменник-одинак серед двох дуетів. У чому переваги, а в чому труднощі роботи в співавторстві порівняно з «соло»?

— Жодних труднощів у роботі в співавторстві не було. Головне — правильно організувати колектив, намітити план і за ним діяти. На самоті сутужніше працювати — адже співавтор завжди може зауважити та підказати якийсь недолік у тексті, щоб вчасно його виправити. Є і серйозніші переваги співавторства, приміром, можливість проведення «мозкової атаки». Робота в співавторстві дисциплінує, дозволяє глянути на свій власний творчий метод відсторонено — і одночасно збагатитися досвідом своїх колег. Щоправда, я звик працювати на самоті, але від подальших планів роботи в подібних тимчасових трудових колективах не відмовляюся. Є вже й конкретні задуми.

— Ваші побратими по перу Олді в інтерв’ю «ДТ» розповідали, що вони «відкинули все й взялися лише за літературу». Ви ж не відмовилися на користь літератури від викладацької діяльності. Що це вам дає?

— Я вже чимало років викладаю і в жодному разі не збираюся це заняття залишати. Це моя професія, адже я історик, викладач. Вона мені дає дуже багато, і насамперед можливість постійного спілкування з людьми, можливість давати вихід своїм думкам, почуттям. Свого часу великий Вольфганг Мессінг, який міг піти до банку та замовити там мільйон, давши замість чека звичайний папірець, усе одно їздив різними країнами й виступав перед публікою — він «заряджався», інакше просто не зміг би працювати. По-моєму, письменник теж має спілкуватися з людьми, набиратися вражень, часом цілком несподіваних, а викладацька робота саме й дає таку можливість. Крім того, викладання змушує весь час бути в курсі наукових проблем, підтримує мене як професіонала-історика.

— Ваші студенти знають вас як письменника?

— (Сарказм у голосі) На жаль, уже знають.

— Чому «на жаль»?

— Мені не хотілося б, щоб вони відволікалися. Та куди подітися? Отже, зараз доводиться давати після лекції автографи, відповідати на запитання з книжок... Що ж, нехай, якщо їм це цікаво. Але це все я кажу від імені доцента Андрія Валентиновича Шмалька. А письменник Андрій Валентинов, звісно ж, високо цінує таку увагу своїх читачів.

— Тож ким ви себе відчуваєте більшою мірою: істориком Шмальком чи письменником Валентиновим?

— Ще кілька років тому я б відповів, що, звісно ж, почуваю себе більшою мірою істориком. Та нині література стала займати дуже велике місце в моєму житті — отже, десь половина на половину. Що буде далі, навіть не ризикну припустити.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво