Андрій Шкурган: СОРОМНО НЕ БУТИ СОБОЮ - Культура - dt.ua

Андрій Шкурган: СОРОМНО НЕ БУТИ СОБОЮ

17 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №45, 17 листопада-24 листопада

Один з найкращих сучасних українських баритонів Андрій Шкурган уже дев’ять років співає у Польщі...

Один з найкращих сучасних українських баритонів Андрій Шкурган уже дев’ять років співає у Польщі. Останніх п’ять років він — соліст варшавського Великого театру (Національної опери). Крім того, Андрій Шкурган — соліст Чернівецької державної філармонії. Його життєвий шлях вельми цікавий. Родом зі Львівщини. Виростав у Чернівцях. Навчався на факультеті прикладної математики Чернівецького університету. Але покликання співака перемогло — і він скінчив Львівську консерваторію імені Лисенка. До речі, Андріїв батько, Семен Шкурган, — також відомий баритон, заслужений артист України. Тепер він — професор Краківської музичної академії. Андрій Шкурган теж має звання заслуженого артиста України. Він — лауреат Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка, лауреат понад десяти міжнародних і національних конкурсів в Україні, Польщі, Франції, Німеччині, Фінляндії, Данії, Італії, Австрії, володар титулу «Вердіївський голос» (Італія), володар Кубка президента Франції та медалі Міжнародного товариства артистів-музикантів.

У репертуарі Андрія Шкургана — два з половиною десятки оперних партій. Окрема сторінка його творчості — інтерпретація камерної музики. Й арії, і камерні твори він виконує в оригіналі — українською, італійською, французькою, німецькою, польською, чеською, російською мовами. Досягненням співака я вважаю його музичну Шевченкіану — музику Миколи Лисенка до «Кобзаря».

— Як Ви, пане Андрію, потрапили до Варшавської опери?

— Запитання трохи некоректне, бо варшавських опер є три: Великий театр (Національна опера), в якому я співаю; Камерний театр, де ставлять опери Моцарта, Россіні, Генделя, інших старих майстрів (там дуже мале приміщення і співаки з невеликими голосами); музичний театр «Рома», в афіші якого час від часу можна знайти й опери. До речі, в оркестрі цього театру грає моя дружина.

— А чи не хотілося б Вам співати в Національній опері в Києві?

— Ви знаєте, і хотілося б, і не хотілося б. Хотілося б тому, що волів би, передовсім, співати для українського глядача, але при тому ставленні, яке існує в Київській опері — то не дуже хотілося б. Кілька разів я почувався ошуканим. Згадаю тут один випадок. Нещодавно я відмовився від прем’єрного спектаклю «Король Роджер» Шимановського у Варшаві на користь тривалого турне з київським Національним театром опери та балету по Європі. Домовилися ми з дирекцією, що я співатиму «Ріголетто», «Набукко», «Онєгіна». Згодом мої виступи скоротили до трьох спектаклів «Ріголетто». З дирекцією Великого театру були серйозні розмови: не дуже охоче, але вони мене відпустили. Аж тут, за три дні до від’їзду, телефонує мені генеральний директор Петро Чуприна і каже: «В опері — бунт баритонів. Вони поставили питання руба: або Шкурган, або ми, тому ваша поїздка з нами в турне скасовується». Я вважаю таке ставлення абсолютно безвідповідальним. Жодних юридичних кроків я не робив, хоча в мене є всі документи. Якби я подав відповідний позов, то справу, гадаю, виграв би, тим більше що ця історія відбилася на моїй роботі в театрі, особливо на стосунках з режисером, який ставив «Короля Роджера». Чесно кажучи, мені просто не хочеться з цими людьми з київської Національної опери далі співпрацювати. Я вже не сподіваюся, що вони можуть серйозно і відповідально ставитися до нашої співпраці.

Колись, ще як директором був Анатолій Мокренко, мене залучили до спектаклю «Мазепа» Чайковського в Національній опері України. На мою думку, спектакль удався. А перед тим «Мазепу» поставили у варшавському Великому театрі спеціально для мене. З Києва було запрошено на зміну зі мною Романа Майбороду. В Національній опері України добре знали, що у Варшаві я співаю головні партії не тільки в «Мазепі», а й у «Ріголетто», «Набукко», інших оперних спектаклях, але після київської вистави «Мазепи» дирекція театру вирішила, що я для них — задорогий співак, що мої ставки перевищують їхні можливості, тим часом як вони не можуть платити зарплати рядовим солістам. Мабуть, справді фінансові проблеми в театрі існують, але ж останній випадок з гастролями засвідчив, що мої гонорари не повинні були лежати фінансовим тягарем на київській опері, оскільки гроші мали надійти від німецьких і французьких контрагентів. Отже, річ не лише у фінансах, а й у загальному мисленні та ставленні до артистів. А з солістами Національної опери України я досить часто зустрічаюся на різних «збірних» концертах. Досить добре почуваюся в такому товариському гроні, але просити керівництво театру дати можливість виступити на київській сцені, — мене це вже не турбує. Хай вони цим переймаються.

— Чому таке різне ставлення до вас у Варшаві і в Києві? Це можна пояснити браком загальної культури, економічним станом в Україні чи, може, розірваністю, розполовиненням сучасної української культури?

— Всі ці три чинники наявні. Почнемо з того, що у варшавському Великому театрі до мене ставляться з повагою. Звичайно, не всі. І тут існує своя заздрість. Ті, хто програв у відкритій конкурентній боротьбі, не забувають зайвий раз нагадати про моє походження, про моє громадянство. Все ж більшість доброзичлива до мене, і не в останню чергу тому, що і моє ставлення відповідне.

Щодо Києва, то тут домінує, на жаль, заздрість — і професійна, і суто людська, — адже справді економічні умови не сприяють високому мистецтву. Крім того, дається взнаки і ментальне розполовинення багатьох українців. Декого в Києві відштовхує моя проукраїнська громадянська позиція. Я не є шовіністично чи націоналістично налаштованою людиною. Але для мене надзвичайно важливо, щоб Україна була Україною, а не Малоросією. Це питання тепер вельми актуальне для свідомості кожного громадянина, та найбільше для митця, для людини освіченої, світлої — ким вона себе почуває: українцем за національністю, за духом, за словом — чи українцем за громадянством, за гербом на паспорті?

Іноді ловлю себе на думці, що у Варшаві я українець-чужак, а, виявляється, в Києві — українець, однак також не зовсім свій. Хочеться просто бути самим собою, пишатися, що ти такий, а не інший.

Я себе почуваю представником України у Польщі, де живу вже 9 років. Я репрезентую у цій країні українську культуру, українське слово, намагаючись паралельно пізнати культуру народу, серед якого перебуваю, опанувати все те добре, що є в його національній свідомості.

— Попри ваш контракт з Великим театром, ви залишаєтесь солістом Чернівецької державної філармонії. Чи з цього приводу не виникає тертя з керівництвом філармонії?

— Ні, в мене ніколи не було тертя з керівниками філармонії. Вони від самого початку сприяли моєму творчому зростанню, давши мені можливість поринути у світ, здобувати свої нагороди на конкурсах, укладати контракти. До всього цього вони ставилися і ставляться без ревнощів, з розумінням. Наші взаємини дуже доброзичливі. Сподіваюся, що такими вони залишаться і надалі.

— А якщо вам сказати слово «Львів», які асоціації у вас це викликає?

— Роки навчання, роки юності, та водночас… своєрідна ревність, те, що можна означити реченням «Немає пророка на Батьківщині». Львів був дуже важливим містом на початку моєї творчої біографії. Мені здавалося, що я повинен був залишитися там, будувати свою кар’єру у Львівському оперному театрі. На жаль, для мене там місця не знайшлося. І ось на сторіччя Львівської опери 15 квітня нинішнього року я співав головну роль в опері Верді «Набукко», а 18 квітня давав сольний концерт.

До речі, сольним концертом диригував видатний польський диригент Антоні Віхерек. Це легенда польської опери. Саме під його керівництвом розпочалася моя творча біографія у Польщі, в цьому театрі.

Отож, зі своїм колишнім наставником я приїхав до Львова на виступи по одинадцятирічній відсутності показати, чого досягнув. Моє квітневе повернення до Львова пам’ятне мені тим, що я починав з опери «Набукко» Верді, яку дуже люблю. Воно було ніби поверненням на білому коні.

—Пригадую, ваш виступ на початку 2000 року в Національній філармонії України, який складався з камерних творів, мав величезний успіх, зокрема ваша «Шевченкіана». Чому ви обрали такий досить складний для виконання репертуар?

— А я не шукаю легких шляхів, шлягерів, якими можна здобути дешеву популярність, тому що моя мета — намагатися знати дещо про все і все про дещо. Лисенко для мене — один із найбільших авторитетів у музичному світі. Це криниця, з якої я черпаю цілющу для мене воду слова і музики. Останніми роками в камерному репертуарі я в основному приділяв увагу музиці слов’янській. Зокрема, розширював своє знання польської музики (Монюшка, Шопена, Карловича), російської музики. Я переглянув практично все, що було видано за радянських часів. Записав досить багато речей. А моя «Шевченкіана», музика Лисенка до «Кобзаря», вже може скласти не одну платівку. Це треба буде ще реалізовувати.

Окремо хотів би зупинитися на творчій спадщині Лисенка. Чому, власне, Лисенко? Лисенко не є простим композитором. Це композитор для мудрих, розумних виконавців, для тих, хто володіє спеціальною технікою співу. Непросто виконувати Лисенка так, щоб він зберігав свою музичну форму, щоб доходив глибинний зміст шевченкового слова, покладеного на музику, але не тільки шевченкового. У Лисенка є солоспіви на слова й інших поетів, які я виконую і постійно над цим працюю. Хочу взяти до свого репертуару принаймні все те, що Лисенко написав для баритона, а може, не лише для баритона, а загалом для чоловічих голосів, і не тільки — що на душу лягає і після транспонування не втрачає свого первісного звучання.

— Один відомий молодий диригент якось сказав, що для виступів у Західній Європі українська класика не підходить, бо, по-перше, вона там невідома, а по-друге, навіть найвідоміший український композитор Лисенко — це не рівень, яким мала б бути репрезентована Україна у світі. І тому симфонічний оркестр під проводом того диригента виконував у Франції західноєвропейську і російську класику.

—Таке малоросійство я бачив на всіх міжнародних конкурсах, де представники України з Києва співали якщо не Рахманінова, то Чайковського, якщо не Прокоф’єва, то, скажімо, Шостаковича. Я намагався збагнути, чому їм не подобається Лисенко. Може, тому, що це не італійська чи не німецька школа. Своєю творчістю Лисенко репрезентує німецьку школу, поєднану з українським фольклорним началом. Мабуть, для багатьох він незрозумілий, як для нас чимало років була незрозумілою німецька музика. Хто в нас Шумана, Шуберта, Брамса, Малера чи Вольфа виконував? Я вже не кажу про те, щоб, не дай Боже, поставити в оперному Вагнера.

А оті молоді диригенти-малороси тим самим стверджують, що в нас немає своєї культури. В нас немає власної культури, тому що немає кому її пропагувати. Коли я виконував музику Лисенка в Польщі чи в інших європейських країнах, то всі захоплювалися і запитували: «Чому ми досі цього не знали?» Тепер, навпаки, у світі мода на різних «місцевих», як їх називають, композиторів — менш відомих, більш відомих. Скажімо, мода на чехів Дворжака, Сметану, Яначека, поляків Монюшка, Шимановського, Карловича і сучасних Пендерецького, Лютославського та Гурецького. А це все видатні композитори. Отож ті панове, які вважають, що творчістю Лисенка представляти українську музику на Заході не варто, глибоко помиляються. Треба все зробити, щоб у світі звучав не тільки Лисенко, не лише Степовий чи Стеценко, а й Січинський, композитори так званої радянської доби — Ревуцький, Лятошинський або, скажімо, молодше покоління: Сильвестров, Кива, Дичко, Станкович, Зубицький… Називати можна багато імен, благо, що вони є. Мені здається, що треба не забувати про коріння, про фундамент, з якого почалася українська музика. А вона не народилася з російської музики, хоча чимало доброго з неї зачерпнула. Так само, як Лисенко з німецької, навчаючись у Лейпцігу в Мошелеса, чи слухаючи лекції Мендельсона-Бартольді, а чи водночас консультуючись у Римського-Корсакова і Чайковського. Не соромно вчитися в сусідів. Соромно не бути собою, пішовши чужими шляхами і забувши дорогу до власних домівок.

— Ви берете участь у щорічному фестивалі «Лесині джерела» в Новоград-Волинському. Чи не здається вам, що подібні фестивалі, я б сказав, задрібні для такого голосу, як у вас?

— Ні, фестивалі не задрібні. Задрібні бувають часом погляди. У Новоград-Волинському нинішнього року я співав твори західної та української класики. Мені здається, що кожна така нагода добра і потрібна — як для пропаганди української музики, так і для того, аби ще раз себе показати. Фестиваль «Лесині джерела» збирає людей звідусіль, але передовсім з Новоград-Волинська та його околиць. І це не випадкові люди. Вони спеціально відвідують фестивальні заходи, щоб поспілкуватися з мистецтвом. Новоград-Волинський — місто з великими традиціями. Батьківщина Лесі Українки, старовинний Звягель над Случчю, який причетний до різних історичних подій, зберіг у собі дух близькості до джерел українського мистецтва.

Я не вважаю, що це задрібний для мене фестиваль. Виступати перед людьми — моє покликання. До того ж фестиваль «Лесині джерела» був дуже добре організований.

Особисто я часто погоджуюся на пропозиції з України. Так, на початку вересня взяв участь в одеському фестивалі «Золота корона», де співав партію Ріголетто. Крім того, виступив у двох концертах — відкриття і закриття цього фестивалю. Майже паралельно виступив на сцені Національної філармонії України в Києві у концерті «Вечір романсу». В Україні, на превеликий жаль, все ще діє «табель про ранги». Оскільки я не народний артист України, то, бува, з уст якоїсь чиновниці чую: «А вы что, народный, что требуете?» А я кажу: «Вибачте, але для мене не існує такої рознарядки, як у вас там у паперах. Мені звання заслуженого артиста давали вже після того, як я здобув вищі звання — лауреата 11-ти міжнародних конкурсів, володаря Кубка президента Франції, володаря інших престижних міжнародних нагород. Адже ж я не заради грошей виступаю, хоча вони також потрібні, бодай якийсь мінімум, який компенсував би частину моєї праці. Вважаю, що я такий фахівець, якому належить багато платити, бо в мене кваліфікація висока. Щодо звання народного, то, гадаю, рано чи пізно його одержу. Мені здається, що я давно вже його заслужив.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво