АНАТОЛІЙ ДРОНЬ: «ДІАЛОГ ТРЕБА ВЕСТИ СЕРЦЕМ»

За підсумками проведеного Року Тараса Шевченка в Білорусі інтерв’ю кореспонденту «Дзеркала тижня» Юрію Волошину дає Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Білорусь Анатолій Дронь.

— Пане посол, що вмістило в себе поняття Рік Тараса Шевченка в Білорусі? Як виникла ідея його проведення?

— Заходи гуманітарного характеру, у т.ч. й пов’язані з ім’ям Т.Шевченка, Посольство України в Білорусі проводило й раніше, але з часом виникла потреба надати їм системності, та й масштабу іншого. Адже інтерес до історії та культури України, до її сьогоднішніх реалій, особливостей внутрішньої і зовнішньої політики у білоруському суспільстві дуже високий, і на ці запити необхідно відповідати, переймаючись іміджем країни не лише в рамках, скажімо, Євросоюзу, а й серед найближчих сусідів.

Слід брати до уваги й те, що в Білорусі живе майже чверть мільйона етнічних українців. Багато хто опинився тут ще за часів колишнього Союзу, багато хто народився і виріс на білоруській землі, живуть тут навіть кількома поколіннями, але всі вони намагаються зберегти свої національно-культурні особливості. Ну, а що може згуртувати й зміцнити духовні зв’язки українців краще, ніж особистість великого Кобзаря?

Саме тому посольство, заручившись підтримкою як української громади, так і на офіційному рівні — МЗС України, уряду Республіки Білорусь, — розробило концепцію і програму проведення Року Т.Шевченка в Білорусі. Головна мета року полягала в подальшому розвитку духовних зв’язків між нашими народами, поглибленні гуманітарної співпраці, активізації народної дипломатії, ну й, звісно ж, у популяризації творчої спадщини Т.Шевченка.

— Якою мірою здійснилися ваші плани? Не обійшлося, напевно, і без проблем?

— Найголовніше — ми знову переконалися, що в Білорусі, як і раніше, попри деякі кон’юнктурні, суб’єктивні прояви, переважає щире, дружнє ставлення до України. Нам пощастило заповнити той вакуум духовного спілкування, що виник між двома історично близькими народами внаслідок надмірної, якщо хочете, ринковості, політизації сьогодення.

Слід відзначити, що, власне, всі заходи року посольство проводило ініціативно, без цільового фінансування, спираючись лише на підтримку окремих відомств та організацій. Звідси, звичайно, і деякі проблеми. Давалася взнаки, приміром, відсутність українського культурно-інформаційного центру. У Білорусі активно діють аналогічні структури сусідніх Польщі, Литви, а також Франції, Німеччини, Ізраїлю, США, нам же доводилося використовувати інші ресурси. Проте можу сказати, що, за великим рахунком, нас повсюди підтримували як українські, так і білоруські партнери. Користуючись нагодою, хочу подякувати керівництву Києва, Волинської, Черкаської та Чернігівської областей. Такі ж самі порозуміння і зацікавленість у нас склалися з керівниками білоруської столиці Мінська, прикордонних нам Гомельської та Брестської областей, багатьох міст Білорусі. Особливий внесок зробили представники творчої інтелігенції — письменники, митці наших країн.

Гадаю, що маю підстави говорити від імені всіх причетних до цієї події, бо довелося організовувати і бути безпосереднім учасником практично всіх заходів. За об’єктивною оцінкою фахівців, суспільний резонанс можна порівняти навіть із Роком України в Росії.

Проведено близько 50 значущих культурно-мистецьких, просвітницьких, інформаційних заходів, у яких взяли участь тисячі представників українства і білоруської громадськості. Серед найпомітніших подій року варто, мабуть, назвати відкриття пам’ятників поетові в Мінську та Бресті, Дні культури Києва — у Мінську, Черкаської області — у Бресті, Чернігівської — в Гомелі. Величезний інтерес викликала унікальна виставка 50 оригіналів художніх робіт Тараса Шевченка, які ніколи раніше так широко не виставлялися за рубежем, а також декілька вернісажів сучасних українських художників, експозиція фоторобіт академіка В.Семиноженка. З цікавістю сприйняли у Мінську й Бресті програму Днів українського кіно, було організовано показ на Білоруському телебаченні чотирисерійного телефільму «Мій Шевченко», авторська група якого на чолі з Ю.Макаровим виступила в прямому ефірі, почувши щирі слова вдячності від глядачів.

Про взаємозв’язок наших культур у минулому, про необхідність зберігати й розвивати його ішлося на численних літературно-художніх вечорах.

Після багаторічної перерви було організовано зустрічі письменників наших країн. Протягом останніх років до Білорусі приїжджали й Іван Драч, і Борис Олійник, але, щоправда, більше в службових справах. Про колишні зустрічі наших літераторів нагадували тільки пожовклі фото в музеях, але ж для багатьох представників творчої інтелігенції Білорусі досвід України в національній, мовній політиці, культурній розбудові дуже корисний. Чудово сказав про це білоруський поет Сергій Законніков: «Каб нямой не рыдаць на руінах, каб не гнуцца рабыней ніколі, беражы сябе, Украіна, беражы сябе, Украіна!.. Ад цябе мы навучымся волі!» Наведу й інший приклад. На зустрічі письменників у Мінську Роман Лубківський показав сигнальний примірник своєї нової книги про білоруського класика Максима Богдановича, що виходить в Україні. Білоруси були в захопленні від дослідницького і видавничого рівня книги.

Відновили свої контакти літературні музеї. Ми запросили до Мінська керівників київських музеїв Тараса Шевченка і Максима Рильського, які підписали зі своїми колегами з меморіальних музеїв Янки Купали та Якуба Коласа угоди про співробітництво, що було дуже актуально в рік 120-річних ювілеїв білоруських класиків літератури. Відкрито український відділ у мінській книгарні «Академкнига». Купити нашу книгу невдовзі зможуть і жителі ще деяких міст. По декілька комплектів українських книжок посольство передало в місцеві бібліотеки, хоча, треба сказати, для задоволення цікавості до української книжкової продукції потрібна істотна підтримка на державному рівні.

У святій справі пам’яті Тараса Шевченка по-новому заявили про себе «Ватра», «Січ», «Берегиня», «Полісся», «Верховина», «Барвінок» та інші громадські об’єднання українців, що з минулого року діють уже в усіх областях. Відбувся черговий фестиваль мистецтв українців Білорусі, налагоджено випуск газети «Українець у Білорусі». Шевченківська тематика стала провідною у виступах представників українських громад на III Всебілоруському фестивалі національних культур. Ми знайшли багато нових друзів серед відомих у Білорусі діячів — українців з походження, що раніше не виявляли себе в роботі діаспорних об’єднань.

Проведено кілька конференцій із творчості Т.Шевченка, а в березні з участю представників Національних академій наук двох країн готуємо науково-практичну конференцію «Україна — Білорусь: історичний досвід співпраці».

Ще одним важливим підсумком року стало те, що ініціативи й зусилля української сторони викликали зустрічний імпульс. Восени минулого року в Україні відбулися Дні культури Республіки Білорусь, на нинішній рік заплановано проведення Днів Мінська у Києві та візити-відповіді в Україну делегацій письменників, музейних працівників.

— Хотілося запитати і про таке: чому вибір упав на ім’я Тараса Шевченка? Чи став тепер ближчим і зрозумілішим сучасному білорусові наш Кобзар як виразник української ідеї волі і незалежності?

— Контекст взаємозбагачення наших культур величезний. Тут можна назвати і наших земляків — просвітителів, філософів Мелетія Смотрицького та Григорія Кониського, які працювали в Білорусі, і гетьмана Пилипа Орлика, що народився на території теперішньої Мінщини (до речі, в українському середовищі виникла ідея спорудження йому пам’ятного знака). Згадаймо і Максима Богдановича, який знайшов свій останній притулок у Ялті, і Лесю Українку, що неодноразово бувала в Мінську, підтримуючи зв’язки з місцевою інтелігенцією.

Ця лінія взаємопритягання продовжилася і в новітній історії наших країн. Проте погодьтеся, знакова і об’єднавча для двох народів — постать Тараса Шевченка. Богданович, Купала, Колас саме його вважали за свого духовного наставника. Ці великі діячі розминулися в часі, але не у світосприйнятті, і їхній невидимий зв’язок і нині є найважливішою складовою культурних контактів. Ми це знову відчули, беручи участь у ювілейних заходах, присвячених білоруським піснярам.

Ім’я Шевченка не лише викарбуване на пам’ятному камені на Старовіленському шляху, яким юний Тарас ішов з України через Білорусь до Вільна й Петербурга, але й сьогодні впливає на багатьох людей, з якими довелося зустрічатися тут. Усі вони, без сумніву, знайшли у творчості Т.Шевченка щось своє, співзвучне їхнім переживанням.

Саме поезії Кобзаря, що звучали на всіх зустрічах року, впевнений, дали можливість білорусам відчути всю історичну глибину теперішнього шляху незалежності і державності України. Адже треба сказати, що інколи тут можна натрапити на своєрідне ставлення до українського вибору: мовляв, приєдналася б Україна до союзу Білорусі й Росії — і всі проблеми було б розв’язано. З другого боку, акцентується теза про «особливу близькість, кревну єдність російського і білоруського народів», причому українська лінія білоруського родоводу опиняється на задньому плані.

— Мабуть, це і є ті кон’юнктурні прояви, про які ви казали раніше.

— Міждержавні відносини — живий процес, який залежить від багатьох чинників, як довгострокових, так і короткострокових. Білорусь сьогодні розвиває пріоритетні зв’язки з Росією, звідки надходять майже всі необхідні енергоносії і куди спрямовується понад 60 відсотків її експорту. Безумовно, і український вектор важливий у зовнішній політиці Білорусі, адже йдеться про сусідні держави. Тутешня цікавість до сьогоднішньої України, до її реформ, до євроінтеграційних перспектив, повторюю, значна, і з допомогою програми року ми прагнули гучніше заявити про наші пріоритети, особливості внутрішньої і зовнішньої політики, посилити голос України в інформаційному просторі Білорусі. У ньому, наприклад, без проблем почуваються російські ЗМІ, а нам слід подумати як про налагодження стійкого радіо- і телесигналу з України, так і про розповсюдження нашої періодики. Сьогодні тут її не побачиш у продажу, дуже висока й передплатна ціна. Тим часом білоруський ринок міг би стати перспективним для багатьох українських видань.