АНАТОЛЬ ПЕРЕПАДЯ: «ОСЬ ВАМ, МОЇ ЗЕМЛЯКИ, ВЕЛИКА КНИГА XX СТОЛІТТЯ НАШОЮ МОВОЮ» - Культура - dt.ua

АНАТОЛЬ ПЕРЕПАДЯ: «ОСЬ ВАМ, МОЇ ЗЕМЛЯКИ, ВЕЛИКА КНИГА XX СТОЛІТТЯ НАШОЮ МОВОЮ»

5 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №13, 5 квітня-12 квітня

Нарешті український читач одержав повне видання епопеї Марселя Пруста «У пошуках утраченого часу...

Нарешті український читач одержав повне видання епопеї Марселя Пруста «У пошуках утраченого часу», що складається з таких романів: «На Сваннову сторону», «У затінку дівчат-квіток», «Ґермантська сторона І, ІІ», «Содом і Гоморра», «Полонянка», «Альбертина зникає» та «Віднайдений час». Цей перекладацький подвиг здійснила одна людина — Анатоль Перепадя. 14 грудня минулого року за цей переклад його нагороджено відновленою премією Посольства Франції в Україні «Сковорода» за найкращий український переклад твору французької літератури. Одержуючи премію, перекладач сказав: відтепер Київ став «espace Marcel Proust», що можна перекласти як «місце, де поселився Марсель Пруст». До речі, наступної весни Анатоль Перепадя обіцяє нам новий шедевр французької літератури — «Ґарґантюа і Пантаґрюель».

— Що відчуває перекладач, дійшовши до кінця, я так думаю, «каторги» — до останнього речення семитомної Прустової епопеї «У пошуках утраченого часу»?

Насамперед відчуття радості, оскільки робота дійшла, як я кажу, до жирної крапки. Ускладнювало її те, що я потрапив на шпитальне ліжко і думав, що мені вже не судилося перекласти двох останніх томів, але хвороба милостиво мене відпустила і дозволила сказати: «Ось вам, мої земляки, велика книга XX століття нашою мовою».

— А чи відомі вам інші перекладачі цього твору, які б витлумачили все — від початку до кінця?

— Так. Я недавно зустрівся з таким. Це було в листопаді минулого року в Міжнародній школі перекладачів з французької мови, розміщеній у давньому південнофранцузькому місті Арль. Цей перекладач — іранець, з Тегерана. І яким же був мій подив, коли він показав мені перською мовою, оцією в’яззю, усі сім томів Марселя Пруста. Відтоді ми з ним інакше не зверталися один до одного, як «маестро» або «метре». Говорили франко-італійською мовою, оскільки він ще перекладає, як і я, італійську літературу.

А тепер — щодо російського перекладу. Як відомо, його видано ще до війни. Перекладали петербуржці. Після війни наново перекладати Пруста взявся Любімов. Він дійшов до передостаннього тому, і на цьому його роботу обірвала смерть. Але, хоч як дивно, третину шостого тому було видано як цілий том, під назвою «Беглянка» («Fugitive»), хоча правильніший переклад «Альбертина зникає» («Albertine disparue»).

В арльській школі я зустрів відомого петербурзького перекладача з французької мови Леоніда Цив’яна, який витлумачив російською Жана Жане, олександрійські вірші Жана Расіна. Він підтвердив мою думку про те, що не можна було видавати цей том у такому вигляді. Треба було комусь доперекласти. Леонідові Цив’яну пропонували це зробити, але він відмовився. На його думку, цей том треба перекладати наново, там дуже багато помилок. Минулого літа з’явився останній том «Обретенное время», але, як виявилося, теж не дуже вдалий. Як сказав мені Леонід Цив’ян, є підозра, що то — комп’ютерний переклад. Тому на останній том є нове замовлення, доручене вельми надійній перекладачці з Петербурга.

— Ваш переклад викликав неоднозначну реакцію, зокрема серед рецензентів, авторами яких були, здебільшого, журналісти. Що б ви відповіли опонентам, які критикують переклад за вживання «ненормативної» лексики?

— Звичайно, з огляду на деяку незвичність моєї лексики, передбачаю і сумніви кваліфікованої критики, як з цим уже поквапилися журналісти. Вони сумніваються в адекватності моїх мовних засобів письму французького роману про поезію снобізму представників вищого світу. По-перше, хоч як це дивно, на боці перекладача виступає сам автор цього твору. Згадайте, як оповідач, зачарований золотим бринінням імені Ґермантів, несміливо ступає на потертий коцик, що на порозі їхнього пишного палацу. У спілкуванні з ними відбувається становлення його як письменника. І якими ж у його очах постають ці княжата королівської крові? Французькі дідичі, на відміну від російських, живучи серед моря народного мовлення, кохалися в просторіччі і залюбки, навіть по-снобістському користувалися ним у салонах. Отже, у французів, як і в українців, селянське — це і є аристократичне. На останніх сторінках «Віднайденого часу» сива дукиня Ґермантська зі скромністю, тією, що паче гордості, заявляє: «Я — селючка». А пам’ятаєте, як перші передчуття майбутнього покликання з’являються в Марселя тоді, коли мати збирається йому читати роман Жорж Санд, і його уяву вражає загадкова назва «Франсуа-найдух» («Francois le Champi»)? Свою цікавість до незатертих свіжих слів письменник зберіг на все життя.

А після буремних змін, що відбулися в державному і громадському житті України, не може бути, щоб не з’являлися зміни і в нашому слові.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво