Анастасія Лисивець. «Спомини. Великий голод. Велика війна», видавництво «К.І.С.» - Культура - dt.ua

Анастасія Лисивець. «Спомини. Великий голод. Велика війна», видавництво «К.І.С.»

12 червня, 2009, 13:19 Роздрукувати Випуск №21, 12 червня-19 червня

Анастасія Лисивець, уродженка Київщини, на свою заощаджену пенсію видрукувала книжечку про пережитий голодомор та поневіряння під час Другої світової...

Анастасія Лисивець, уродженка Київщини, на свою заощаджену пенсію видрукувала книжечку про пережитий голодомор та поневіряння під час Другої світової. На відміну від зафіксованих інтерв’юєрами спогадів українців (наприклад «Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920—30 років» В.Нолла, 1999; «Усна жіноча історія. Повернення». Керівник проекту Галина Дацюк, 2003), оповідь колишньої вчительки набула ваги не лише людського документа, а й стала певним фактом літератури. Книжка випромінює простодушну щирість, переконання звичайної сільської дівчини, яка пережила трагічні випробування і зберегла зворушливу чистоту душі.

Доля Анастасії Лисивець багато в чому схожа за драматизмом, навіть трагізмом, на долі сотень людей, які вчора називалися радянськими. Але вона в свої вісімдесят шість разюче відрізняється від багатьох, бо не тужить за минулим, де була (коли була) ковбаса за 2.20. Можливо, тому, що завжди намагалася осмислити, що відбувається з нею і з рідною країною.

Пережитий у рідному селі, в родині голодомор, його пекельні епізоди закарбувалися в пам’яті, аби пізніше, у 70—80-ті роки минулого століття, бути викладеними у звичайному учнівському зошиті («Спомини» писалися «для дітей і онуків», «у шухляду»). «…Я несла той шматочок хліба, й боялася, щоб не з’їсти. Я так боялася себе, що не витримаю і з’їм. Я помалу почала лизати той шматочок і чманіла від бажання їсти. Але я згадала заплакане мамине обличчя, притиснула той шматочок до грудей і пішла швидко, як могла. Принесла той шматочок хліба, облизаний з усіх боків, додому, поклала його на столі, і всі ми довго дивилися на нього».

На очах найстаршої з багатодітної родини Анаста­сії помирали батьки й сестри. А восени 1934 року Анас­тасію як школярку-відмінницю зобов’язали вис­тупати під час святкування річниці «Великої революції»: «Голосно говорили промовці про наше щасливе життя, про перемогу колгоспів, про радянську владу, за яку стільки крові трудящої пролилося. Лаяли ворогів, часто говорили слово «смерть». «Смерть світовому імперіалізму! Смерть куркульству! Смерть зрадникам радянської влади! Смерть фашистам у Німеччині та Італії!» Прийшла моя черга виступати. Я говорила, що ми щасливі, що ми єдині на світі такі щасливі і вільні діти, бо там, на Заході, люди мучаться в неволі, а бідні діти трудящих помирають з голоду».

Анастасія вижила. Вступила до Київського університету. Почалася війна. Разом із молодшим братом пережили голодомор, разом і у вигнання до Німеччини потрапили. Невільницька праця почалася з Дрездена. Так драматично обернулося жадане побачення з Європою. Анастасія дістала словничок і у вільні хвилини вчила німецькі слова й звороти. Двічі намагалася втекти з полону і тільки дивом урятувалася. З приходом радянської армії мало не потрапила за ґрати через свої «німецькі» щоденники й вірші полонянки. Щирість і відвертість тоталітарна радянська система розцінювала по-своєму.

«Спомини» варті того, аби насамперед їх прочитали вчителі і донесли до школярів зворушливе живе слово.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво