АЛЬТЕРНАТИВИ АЛЬТЕРНАТИВІ НЕ ІСНУЄ У КИЄВІ ВІДБУВСЯ РОЗУМОВИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ - Культура - dt.ua

АЛЬТЕРНАТИВИ АЛЬТЕРНАТИВІ НЕ ІСНУЄ У КИЄВІ ВІДБУВСЯ РОЗУМОВИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ

11 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №39, 11 жовтня-18 жовтня

У нас черговий обвал кіноіндустрії — на сьогодні, по суті, можна говорити про мало не стовідсотковий колапс виробництва...

У нас черговий обвал кіноіндустрії — на сьогодні, по суті, можна говорити про мало не стовідсотковий колапс виробництва. Кіностудії зупинено, із держбюджету виділяються крихти, що йдуть на покриття боргів за минулий і позаминулий роки. Знову та знову лунають запитання «хто винен?» і «що робити?», при цьому набагато охочіше ми кружляємо на орбіті першого запитання. Друге не в пошані — з адреналіном тут проблеми, а ми звикли, щоб він був, збурював і хвилював. У формулі «мислю — отже існую» інтелектуальну складову часто підмінюють емоціями й готовністю змести ворогів наших із дороги...

Один із найнеспокійніших людей у нашому кіно, критик і кінознавець Олександр Рутковський, уже не перший рік влаштовує походи колективного інтелекту на істину, заходячи на неї з різних боків. Досить згадати його проект «Подвійне дзеркало. Результати століття очима іншого», коли національне кіно розглядалося з різних точок зору — як своїми, так і «чужими» (шведами, угорцями, поляками, росіянами...). А Рутковський кидав у поєдинки людей різних країн і гуманітарних професій під час останніх фестивалів «Молодість» — зокрема й для обговорення фільмів нашої кінематографічної молоді. Те, як він це робив, подобалося не всім. Але треба визнати, що саме йому вдається підтримувати «вогонь бажання» сумніватися та сперечатися. Це непросто в середовищі кінематографістів, котрі, переважно, вважають, що всі проблеми — через гроші та капосну владу. Сумнівів у власній творчій повноцінності в них практично не виникає — точніше, вони дуже не полюбляють, коли щось подібне артикулюється. Трішки грошей і уваги начальства — і талант розквітне. Оце й уся концепція. Тож бажання вислуховувати «марення» якихось критиків й іншої «підозрілої публіки» у них помітно дедалі менше.

Проте Рутковський ось уже другий рік поспіль проводить відкритий фестиваль-майстерню (так визначено жанр) виняткового кіно «Українські альтернативи». Керівним бажанням тут є прагнення хоча б «одним оком», «хоча б у мрійливій теорії зазирнути в імовірне майбутнє вітчизняного по-справжньому НОВОГО кіно», — так говориться у фестивальному прес-релізі. Адже «якщо мрія є ідеальним проектом бажаного майбутнього, то саме вона, втрачена нами, і могла єдина врятувати нас». Створити теоретичну кіномодель шляхом активного «мозкового штурму» — ось ідея, вона ж метод колективної роботи.

Взяти участь у ній запросили кінознавців і театрознавців (крім самого Рутковського й автора цих рядків, ще Володимира Кузьмука, Ірину Зубавіну, Вадима Скуратовського, Валентину Заболотну), історика Юрія Павленка, письменника й філософа Оксану Забужко, соціолога Євгена Головаху, письменника та сценариста Андрія Куркова (член європейської кіноакадемії, котрий, до речі, присуджує європейського «Оскара», премію «Фелікс»), кінорежисера Юрія Терещенка, філософа Ольгу Гомілко... Акцію проводили Національна спілка кінематографістів, Міністерство культури й мистецтв, Український філософський фонд, президент якого Сергій Пролєєв на рівних із засновником фестивалю вів дискусії. А все це стало можливим завдяки підтримці Міжнародного фонду «Відродження», Польського інституту в Україні, посольств Бельгії, Бразилії, Іспанії, Фінляндії.

«Українські альтернативи-2002» цього разу було орієнтовано, за авторським задумом, на «жанрові екстреми» — «Вітчизняний кіноекран між смішним і жахливим». Відповідно до цого було підібрано програму (11 фільмів із 7 країн) і проведено два «круглі столи»: «Висміювання: суспільна доля кінокомедії в Україні й поза нею» і «Жах» як феномен національної екранної культури».

Отже, безпосереднім предметом для аналітиків стали явища зовсім не фантомні — увазі їхній, а також численної публіки (переважно молодіжно-студентської, що важливо), яка охоче заповнювала зали Будинку кіно, було запропоновано програму цілком конкретних фільмів. З вітчизняних такої честі вдостоїли тільки картину Олександра Шапіро «Цикута», цілком андеграундна робота «у стилі волюнтаристичного реалізму» (авторське визначення) — Київ очима людей, підбадьорених наркотиками. «Платники податків» можуть не хвилюватися — зроблено це на приватні кошти. Мені, на жаль, не вдалося подивитися картину цілком, тож можу лише повідомити, що думки експертів розділилися: від повного заперечення до цілком прихильної оцінки кінематографічного тексту як досить самостійної та естетично повноцінної візії сучасного життя. Яке «лицем жахливе» і смішне всередині.

А ось бельгійська комедія «Усі талановиті» Доменіка Дерудера надихнула справді всіх. По-перше, вона справді смішна, по-друге, вхопила цілком реальну захопленість сучасної людини можливостями нинішнього шоу-бізнесу миттєво ощасливити цілком ординарну людину. Батько 17-річної незграбної товстунки серйозно розраховує зробити з неї «зірку». Докладаючи до цього і власні творчі зусилля — він складає мелодії, наспівуючи їх на диктофон. Звільнення з фабрики, де він пропрацював усе життя, змушує його перейти до рішучих дій. Він викрадає естрадну діву й висуває її продюсеру умову: перетворити бридке дитя на чарівного теле- й радіолебедя. Несподівано з’ясовується, що такий поворот подій на руку бізнес-проекту: останній диск викраденої «зірки» має дедалі більший попит...

Цілком традиційний буржуазний міф про суспільство рівних можливостей укотре зазнає сміхової обробки — можливості справді казкові, та нічого тут від тебе не залежить. Доля грає людиною, котра вирішила зламати рутинний плин життя. Він стає вже зовсім смішним, маленький персонаж великої історії. Але сміх цей підживлюється традиціями народної сміхової культури, тож сповнений любовного співчуття й ніжності...

«Ідея активізму в бельгійській картині позитивна, навіть попри аморальність засобів. Це цілком у дусі західної системи координат. У слов’янській традиції не те — у нас авантюрист незмінно програє, при настільки ж неминучому розвінчуванні його мети», — такий висновок соціолога Євгена Головахи. Правда, але, на мій погляд, не вся.

Так, у старій класичній українській драматургії (досить пригадати «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого або «За двома зайцями» І.Нечуя-Левицького й Михайла Старицького, що перетворилася на, мабуть, найпопулярнішу вітчизняну кінокомедію) авантюризм і порушення усталених у народі моральних правил засуджується. Проте ідея активізму в нас була цілком легітимною за радянських часів. Простий приклад — у хрестоматійній постановці театру імені Івана Франка корнійчуковської комедії «У степах України» авторські симпатії головним чином на боці «активіста» Часника, а споглядальник Галушка хоча й декларативно, але все-таки засуджується. Інша річ, що актор Юрій Шумський зробив його гранично привабливим, цього колгоспного Обломова. У радянські часи загалом намагалися зламати ту саму традицію, про яку говорить Головаха, аби поширити буржуазну за своїм походженням ідеологію активізму. Але пригадаємо й інше — щойно тиск згори пішов на спад, як у брежнєвські роки пірамідка поступово перевертається й у незабутньому фільмі Микити Михалкова Штольц уже фактично висміюється, а споглядальника Обломова виставлено як представника майже ідеального укладу життя.

Сьогодні в нас знову в честі буржуазні цінності, молоде покоління виховується на ідеалах (у нас вони, правда, набрали потворно-дегенеративної форми) активного переробляння життя. Отут і згадати б про засоби сміхової культури, вітчизняної зокрема. Ну, скажімо, архетипальну, за визначенням Оксани Забужко, українську комедію «Зникла грамота» (цей висновок підтримало ще кілька учасників дискусії). Але ні, не з’являється в нас протягом останнього десятиліття справжня комедія на сучасному матеріалі («Вперед, за скарбами гетьмана» Вадима Кастеллі майже виняток). Одне з можливих пояснень — «українці більше тяжіють до драми» (Андрій Курков). Але в кого ж тоді багатющі поклади народно-фольклорного сміху? Чому їх не запускають «у виробництво»?

Шарлатан і хитрун є героєм ще однієї фестивальної стрічки — бразильської «Містерії про заступницю» Геля Арраєса. Але тут якось ближче до нас і тепліше, хоча б і до вітчизняного поетичного кіно. Усе переводиться в чарівну фантастику з ухилом у релігійну сюжетику та глузуванням з ірреальної смерті, яку можна якось і відкласти хоча б. Та й фінський «По дорозі в Емаус» Маркку Полонена гріє душу очевидними співзвуччями з нашими стражданнями з приводу втрати зв’язків із рідним грунтом — у натурі й культурі. Забужко у фінів і рідні комплекси неповноцінності (тієї самої «меншовартості») розпізнала, хоча тут уже не знаю, наскільки вона має рацію.

— Сміх амбівалентний, — підсумував Рутковський. — Він відхиляється від норми для знаходження нової нормативістики. Суспільство, що хоче змін, не може не сміятися, інакше опинимося в ар’єргарді цивілізаційних процесів. Хоча чи не там, у хвості націй, ми й перебуваємо сьогодні?

«Круглий стіл», присвячений «жаху» як екранно-культурному феномену, дійшов сумного висновку: жаху цього в нашому повсякденні стільки, що краще не проектувати його на екран. Нам би дещицю життєрадісності, нам би позитивних емоцій побільше. Хоча два досить вражаючі фільми — «Людина кусає собаку» (бельгійця Ремі Бельво, «Золота камера» торішнього Канського фестивалю) і «Брат якудзи» японця Такеші Кітано — засвідчили: відтворення страшного не може не бути актуальним у культурі, суб’єкти якого занепокоєні духовним здоров’ям нації...

Рамки газетної публікації не дозволяють розповісти про фестиваль докладніше. Наступного року вийде у світ досить велике видання, яке, переконаний, і дозволить серйозно говорити про потенції українських інтелектуалів. Тим паче що на «Альтернативі» було оголошено про створення нового професійно-громадського об’єднання — «Бюро української кіножурналістики» (БУК), у нього ввійшло близько тридцяти журналістів. Їхня діяльність покликана доповнити зусилля теоретиків емпіричним матеріалом — в ідеалі репрезентативним, ясна річ. Проводитимуться опитування, що дозволять створити, цитую, «невикривлене дзеркало нашого екрану», «авторитетно називати речі своїми іменами». У добрий час — на невеселому загальному тлі слід, як на мене, вітати таку цілком конструктивну ініціативу.

У рамках фестивалю-майстерні «Українські альтернативи» 2002 року було утворено нове професійно-громадське об’єднання — «Бюро української кіножурналістики» (БУК), куди поки що ввійшло 29 київських журналістів, які регулярно висвітлюють питання кіно у ЗМІ. Надалі передбачається залучити до БУКу регіональну пресу, надавши цьому експертному центру всеукраїнського масштабу. БУК має намір шляхом внутрішнього анкетування оцінювати всі найбільш значущі події національного кінопроцесу, присуджуючи за підсумками року свої призи як найкращим, так і найпровальнішим явищам у вітчизняній кінематографії.

Проведено й перше експрес-анкетування 22 учасників БУКу за загальними питаннями його діяльності й за підсумками нинішнього фестивалю «УА». Ось деякі з отриманих результатів. За шестибальною шкалою, сам задум «УА» оцінений у середньому на 4,12, а програма цього гіда — на 4,16 бала («4» — «добре, та є зауваження»). Рейтинг представлених на фестивалі картин такий (у порядку зменшення згадувань про них та середнього балу): «Людина кусає собаку» (Бельгія), «Усі знамениті» (Бельгія), «Мамі сто років» (Іспанія), «Цикута» (Україна), «Містерія про Заступницю» (Бразилія), «Брат якудзи» (Японія—США), «Дорогою в Еммаус» (Фінляндія).

Членам БУКу запропоновано також дати варіанти назв щорічного головного призу, що присуджується кращому українському фільму. Ось які пропозиції надійшли: «Кришталева Софія», «Софія Київська», «Золотий дукач», «Кам’яний хрест», «Птаха Гамаюн», «Либідь», «Кобза», «Тарас», «Прометей», «Іван». Читачі «ДТ» можуть взяти участь у хрещенні вітчизняного «Оскара». А приз найгіршому фільму майже одностайно назвали «Гарбузом».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво