Олександр Цимбалюк: Гармонія в опері — коли розумієш режисера з півслова і темп вашого світовідчуття — один - Культура - dt.ua

Олександр Цимбалюк: "Гармонія в опері — коли розумієш режисера з півслова і темп вашого світовідчуття — один"

4 грудня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 4 грудня-11 грудня

В ексклюзивному інтерв'ю DT.UA Олександр Цимбалюк розповів про важливу роль Пласідо Домінго в його долі; про діалог із найкращими оперними диригентами та режисерами; про своїх учителів в Одесі — заслужених артистів України Людмилу Іванову, Тетяну Книшову та народного артиста України Василя Навротського... Розмова, природно, розпочалася з царя Бориса.

 

Справжні цінителі високого й вічного мистецтва вже наперед  бронюють на 11 грудня місця в Національній опері України, — того вечора партію царя Бориса в опері "Борис Годунов" М.Мусоргського виконає Олександр Цимбалюк. 

Сьогодні цей український співак — справжня зірка світової оперної сцени. Його ангажементи тільки останнього сезону — Ковент Гарден, Ла Скала, Гамбурзька, Паризька, Баварська опери, Метрополітен-опера. На думку найсуворіших цінителів, цей 39-річний співак — один із найкращих басів сучасності. У його репертуарі понад 90 ролей, серед яких партії в операх "Ріголетто", "Симон Бокканегра", "Макбет" Верді, "Кільце Нібелунгів" Вагнера, "Лючія ді Ламмермур" Доніцетті, "Турандот" Пуччіні, "Дон Жуан" Моцарта та багатьох інших. Олександр Цимбалюк бере участь у київському спектаклі в рамках проекту нашої опери "Українські оперні зірки у світі". Смисл проекту в тому, щоб ближче познайомити вітчизняного слухача з найбільшими вітчизняними виконавцями, які сьогодні є провідними гравцями на оперній карті світу. 

В ексклюзивному інтерв'ю DT.UA Олександр Цимбалюк розповів про важливу роль Пласідо Домінго в його долі; про діалог із найкращими оперними диригентами та режисерами; про своїх учителів в Одесі — заслужених артистів України Людмилу Іванову, Тетяну Книшову та народного артиста України Василя Навротського... Розмова, природно, розпочалася з царя Бориса. 

— Олександре, "Борис Годунов" — особливий спектакль і особлива партія у вашій кар'єрі. Як би ви визначили ваше відчуття цього оперного персонажа, трагічної особистості, напередодні свого виступу в Києві? 

— Борис... Дедалі складніше й складніше його інтерпретувати, тому що від тих історичних часів відійшли далеко. У постановці потрібно розвивати динаміку образу Бориса — від молодого красеня в розквіті сил до надламаної муками сумління особистості, яка крок за кроком наближається до божевілля та смерті. 

Це історичний образ, далекий від реальності. Якщо я на сцені рватиму сорочку, витріщатиму очі, то такий Борис буде неефектним, навіть комічним. 

Але Борис завжди залишається дуже контрастною постаттю. Він може показати себе і ніжним батьком, і мудрим правителем, і зовсім слабкою, розгубленою, загнаною у кут людиною. У момент, коли помирає, він абсолютно відкритий: ідучи з цього світу, він беззахисний, просить вибачення. За сюжетом твору О.Пушкіна, Борис причетний до вбивства царевича Димитрія і сходить на трон завдяки смерті наступника. Але за іншою версією — в Димитрія була епілепсія, і він сам упав на кортик і помер. 

Борис Годунов царював понад 20 років, і тільки в останні кілька років правління з ним стало щось відбуватися. Я думав: як людина може так довго перебувати при владі? Та елементарно — якщо вона сильна, хитра, розумна, то в неї все має вийти. Але як він може так різко ослабнути за кілька років? Просто його до цього підвели. А як? Напевно, труїли — через їжу, через лазню. Тоді це була "класика". Думаю, що всі ці його галюцинації, страхи викликані насамперед отруєнням... Це одна з моїх версій. 

— Безумовно, у вас є своє ставлення і суб'єктивне бачення цього сценічного образу...

— Борис молодий — з тверезим умом, прагненням внести корективи, провести реформи. І Борис у старості... До речі, про реформи. Він чи не єдиний цар, який максимально розвивав царство, наблизив його до Європи, заснував багато міст, провів у Москву водогін і каналізацію. Дітей бояр посилав на навчання за кордон... Правда, не всі поверталися назад. Скасував страту, що широко практикувалася Іваном Грозним. Він був хазяїном. 

Не всі його реформи сподобалися "старожилам". Може, це й зіграло лихий жарт. Але деякі заплановані ним реформи втілив Петро I. 

Мені нецікаво представляти в цьому образі "божевільного" заляканого царя. Все-таки це особистість зі своїм внутрішнім світом. Інтриги, сутички, війни, голод... Загалом — від конюха до трону. Така людина апріорі не може бути слабкою. Це кремінь! Роль Бориса треба готувати все життя. Вона зріє не за рік, і навіть не за десять. Із роками цей образ набирає нової якості.

— У вас великий оперний репертуар. Яка з оперних партій, скажемо так, виявилася найважчою саме у вокальному, технічному плані?

— Той-таки Борис. Саме в редакції Римського-Корсакова ця роль написана для високого баса-баритона. Все на високій теситурі, на емоції, на нерві. Це непросто. 

У мене Борис Годунов ще "зелений". А, наприклад, Тарас Штонда співає його понад
10 років.

— Коли співаєте того ж таки Бориса, то більше віддаєте своєї енергії — чи заряджаєтеся від публіки, від залу? 

— Все те, чого ми торкаємося в житті, пропускаємо через себе. Це залишається надовго. Навіть люди зійшлися разом, пожили, розлучилися. А кожен же ж уже віддав частинку своєї душі, енергії іншій людині. Вони вже не ті, якими були "до". Не та повноцінна субстанція. Ми постійно щось від себе відриваємо. Так і після спектаклю — просто лягти в ліжко й заснути спокійним сном не вдається. 

Якось треба вгамувати пристрасті, і цей заведений механізм також повинен повільно зупинитися. Особливо якщо ти співав, "помирав" на людях... Після цього просто піти в караоке з друзями, попити кави, посміятися вже не вийде.

— Олександре, буквально недавно ви вперше виступили на сцені нашої Київської опери — в опері "Турандот". Які ваші враження від першого музичного театру України, від рівня українських виконавців? 

— Справді, буквально недавно я вперше виступив у Київській опері. Знаєте, перше, що ще на репетиції впало у вічі, — всі були голосисті, розспівані, попри ранкову годину. Подумав, це не хор, а справжній ансамбль вокалістів! 

Потім мені сказали, що все так і є — хор Національної опери зібраний зі співаків, вокалістів, професіоналів своєї справи. Всі вони — солісти хору, а не просто хор. Із власного досвіду знаю, що хори бувають абсолютно різні, я маю з чим порівнювати. 

Я всім-усім говорив компліменти. І дуже чекав того дня, коли виступлю в Національній опері. Адже навіть 2007 р., коли я отримав першу премію на конкурсі Чайковського, в Україні це пройшло майже непомітно. Хоча мене привітав увесь світ. Наші телеканали дізналися про це цілком випадково. 

— Можливо, була б доречна ваша порада — яких режисерів годилося б запрошувати в наш театр для поліпшення творчого життя? 

— Складне запитання. В Україні не такі добрі, мабуть, справи з фінансами, щоб запрошувати іменитих. Теоретично... Наприклад, того ж таки Роберта Карсона. Але всі вони своєрідні, непрості люди й дуже вимогливі. Грандіозні декорації під їхні задуми в нас можуть елементарно не втілити. Всі ці задумки — ліфти, водоспади — просто технічно не помістяться на майданчику. 

А ось якби ви мене запитали, що б я порадив для поліпшення якості нашої української опери, то я відповів би, що, на мій погляд, треба запрошувати якомога більше європейських репетиторів, які б тренували вокалістів у мовному та стилістичному плані. Бо українська ізоляція позначається на вокальних партіях. Є певні "труднощі перекладу". Коли варишся у власному соку, то думаєш, що виконуєш італійські арії правильно, але носію мови акцент і тяжкість очевидні. 

— Цікаво, з якими міжнародними оперними агентствами співпрацюєте ви? Хто зараз допомагає вам за кордоном? 

— Усе обумовлюється в контракті. Інколи я сам оплачую своє проживання та перельоти. Співпрацюю з артистичним агентством "Askonas Holt-Artists". Мати справу з цією лондонською компанією комфортно. З нею працюють багато відомих режисерів, диригенти, співаки, музиканти — Дмитро Хворостовський, Зубін Мета, Еліна Гаранча, Паата Бурчуладзе. Отож хороший агент для співака — запорука успішної кар'єри. 

— А що важливіше для кар'єри співака — перемога на престижному конкурсі чи хороший менеджер? 

— Звичайно, менеджер! Мільйон прикладів... Є багато оперних зірок, які на конкурсах або провалювалися, або взагалі не виступали, а тепер затребувані. 

І навпаки — лауреат десятка конкурсів працює водієм або мурує каміни. При цьому в людини приголомшливі дані. А що вона сама? Попрацювала при якомусь театрі, заспівала в церкві, та й усе. Життя триває, голос уже не той, а в душі відчуття нереалізованості та депресія. 

— Уже хто-хто, а ваша колега, співачка Людмила Монастирська, яка дуже добре відгукується про вас, навряд чи поскаржиться на нереалізованість, ставши однією з головних Аїд сучасної оперної сцени... Ви часто перетинаєтеся з українськими виконавцями на європейських оперних сценах?

— По-перше, приємно, якщо добре відгукується. Серед артистів не всі одне одного хвалять. І я, своєю чергою, про Людмилу можу сказати тільки хороше. 

Одного разу маестро Зубін Мета у Валенсії запросив мене до себе. Запитував про ситуацію в Україні. А потім каже: необхідно послухати приголомшливу співачку з України! Думаю, хто ж це. Виявляється, Монастирська. Її виконавська майстерність — на найвищому рівні. 

— Кажуть, на роль Тимура в "Турандот" вас благословив сам маестро Пласідо Домінго... Як це сталося?

— Великий маестро Пласідо здивував мене тим, що виявився людиною досить простою, із широкою душею. Його геніальність виявляється навіть у житті, у побуті. 

Ми познайомилися в Гамбурзькому театрі у 2008-му, причому в ліфті. Привіталися, й він звернувся до мене: "Ти співак?" — "Сі, маестро..." — "Бас?" — "Сі". — "А що співаєш? Де можна послухати?". Я перелічив свої партії. Потім він попросив мене прийти в театр до початку його концерту на прослуховування. 

Але так вийшло, що жоден концертмейстер не захотів мені акомпанувати. Всі були в залі, налаштовані на концерт з нагоди 40-річчя творчої діяльності Домінго. Мені почали докоряти: "Ти що, збожеволів! Тут Домінго, а ти — "прослуховування", ще зіграю потім щось не те..." 

Тоді я сказав маестро, що не можу знайти піаніста. І він запросив мене полетіти з ним в Іспанію, у Валенсію, щоб мене прослуховували в оперному театрі, щоб я складав іспит не тільки йому.

Я вдало злітав у Palau de les Arts Reina Sofia (Опера Валенсія). Домінго посприяв прослуховуванню. Після чого фрау Шмідт, колишня директор театру, сказала: "Все чудово! Тимура в "Турандот" співатиме він!".

Буквально через кілька місяців відбулася прем'єра "Турандот" із записом на DVD. Був чудовий склад виконавців — Марія Гулегіна, Марко Берті, Алексія Вулгаріду. 

— Побутує усталена думка, що хороший бас — досить дефіцитний голос у сучасному оперному театрі. Згодні з цим? 

— У принципі, так. Бас — голос, який може тримати тембральне забарвлення на певній теситурі. Вокаліст може разово взяти дуже низьку ноту, але це не означає, що він бас. 

У мене є записи, де в баритонів змикалися зв'язки на якихось абсолютно неймовірних низах, яких у мене немає. Але вони не були басами. 

Тому головне — витримувати теситуру і забарвлення. Взагалі, краще відмовитися від кліше — бас, бас-баритон. Головне — звучати красиво в певному діапазоні. Є завдання, образ, твір, із якими й потрібно впоратися. 

— Кого з колег-басів вважаєте найбільш успішними сьогодні? 

— Ільдар Абдразаков, Орлін Анастасов, Дмитро Бєлосельський, Тарас Штонда, Олексій Тихомиров... Є співаки, які виконують тільки репертуар бароко, і в них усе фантастично виходить. 

Також хороші італійські баси, але вони вибрали свій шлях — італійської музики, розвиваються тільки в цій ніші. Не дуже багато басів "універсальних", із великим репертуаром. До речі, майже всі вони мої однолітки —
1976 р. народження. Відомо, що голос баса виявляє свою потужність тільки на 40 років. Тобто з'являється якесь тембральне забарвлення, грудні призвуки. 

— Останнім часом у вас досить гучні ангажементи — Мілан, Париж, Нью-Йорк, Мюнхен, Гамбург, Токіо, Сеул... Мабуть, уже є графік виступів на 2016-й? 

— Мій ангажемент останнього сезону передбачав участь у спектаклях "Ріголетто" Дж.Верді в Ковент-Гардені, "Кільце Нібелунгів" Р.Вагнера і "Реквієм" Верді в Сеулі, Токіо. Ще в останні два роки в мене склалася тісна співпраця з Ла Скала — "Сімон Бокканегра" Дж.Верді, "Лючія ді Ламмермур" Г.Доніцетті, "Турандот" Дж.Пуччіні. Також мають бути гастролі в Японії. 

Скоро співатиму в оперних театрах Франції — Бастиль і Гарньє. Буду виконувати там "Іоланту" П.Чайковського. 

У планах на 2016-й — "Борис Годунов" у редакції Мусоргського, "Весілля Фігаро" Моцарта в Мюнхені. У Гамбурзі — "Євгеній Онєгін" П.Чайковського. І скоро, буквально в січні, — "Турандот" Дж.Пуччіні в Метрополітен-опера.

— Дуже залежите від якихось психологічних моментів напередодні спектаклю? Хвилюєтеся перед виходом на сцену?

— Я нормальна людина, у мене є свої страхи. А вокалісти — народ чутливий. Трохи порушив режим — недоспав, не те з'їв, — і все позначається на голосі. Тут головне — знати в усьому міру. 

Для мене режим — це насамперед сон і харчування. А там уже кому як... Хтось шарфиком обмотається, і йому краще, а хтось валер'яночки на ніч прийме. 

— У вашому послужному списку багато сучасних оперних постановок, відповідно — і постановників... Хто з них більшою мірою ваш союзник? 

— Розповім про тих, з ким було "дивно" працювати. Буває так, що не завжди розумієш задум режисера. Режисер-постановник мюнхенського "Бориса Годунова" — іспанець Каліксто Бієто. Його називають "провокатором європейської сцени". Він неординарно мислить, знаходить алегоричні символічні штуки, ніби перебуває в іншому вимірі. 

Звісно, намагаєшся зв'язати все це з музикою, з лібрето. Але важливо, щоб режисерські задуми не навалювалися на музику, не вносили радикальних коректив і не руйнували драматизму ключових моментів. 

Припустімо, режисер змінив стать мого сина, тобто зробив сина донькою. Я до нього звертаюся: "Сину мій!", а це дівчинка з довгим волоссям. Може бути? Цілком. Але не цілком історично правильно. Бо "історично" в героя були і син, і донька, а вийшло дві доньки. 

З ким гармонійно працювалося? Гармонійність в опері — коли розумієш режисера з півслова, і темп вашого світовідчуття — один. А таких немає, всі режисери самобутні.

Оперні режисери — окрема каста, і не завжди виходить працювати з ними в унісон. Важливий кінцевий результат, щоб публіка була задоволена і щось винесла з собою з театру. 

Яскравих режисерів було небагато. Канадець Роберт Кассен працював у Ла Скала, зокрема ставив "Ріголетто" Дж.Верді. Були оперні постановки, коли виникала співдружність кількох режисерів. У результаті вийшло "багато й сумбурно". 

Саме дійство трохи відвертало увагу публіки від музики, задля якої в оперу приходять. А людям дали 3D-окуляри. І понеслося — оголені артисти, акробати, хтось по льоду їздить із ключкою, а я співав свою партію в інвалідному візку. Глядачу все це дуже важко поєднати, оскільки одночасно дуже багато інформації. У результаті, публіка йде з театру, як і прийшла. 

— Наступне запитання про сучасних диригентів... З ким із них у вас виникає те ж таки шукане відчуття гармонії?

— Диригенти — окрема тема. Це провідники. Це ті, хто нас, співаків, з'єднує з оркестром. Адже співак під час виконання іноді слабко відчуває загальний рух музики. І відбувається такий динамічний дисбаланс. Власне, диригент — коректор, та людина, яка тримає нитки керування в опері. 

Зубін Мета, Лорін Маазель, Даніель Баренбойм, Антоніо Паппано... Чудові диригенти! Жаль, не довелося попрацювати з Клаудіо Аббадо. Я був на його останньому концерті у Флоренції. Це було щось дивне. У кожного диригента свої плюси. Ось, наприклад, Даніель Баренбойм добре відчуває Вагнера, це його спеціалізація. А Зубін Мета разюче впорався з "Турандот" і "Реквіємом" Дж.Верді. Останній запис є на YouTube. У ньому брали участь Красіміра Стоянова, Катерина Губанова, Джозеф Каллея. А я сидів у залі й слухав. Коли болгарська співачка Красіміра Стоянова почала виконувати арію, у мене тіло покрилося сиротами. Усі в залі стали витирати сльози. Вона всіх вразила, вона випромінювала дивне світло. 

Я зрозумів: якщо сьогодні є такі люди, то опера й симфонічна музика ніколи не помруть. Цей ефект працює тільки наживо. На тому концерті диригент Зубін Мета поцілував руку співачці і сказав: "Ви — перлина Болгарії". 

— Серед ваших численних перемог на музичних змаганнях є й конкурс Олени Образцової у 2006 р. Якою вам запам'яталася ця велика співачка? 

— Харизма Олени Образцової — те, про що не розповісти словами. Це була видатна співачка з дуже потужною енергетикою. Це особистість ще тієї генерації, коли все робилося з усмішкою, широко, гарно... Вона могла анекдотом зняти напругу в колективі, на будь-якому застіллі взяти ініціативу у свої руки. 

Її всі любили. Я познайомився з Оленою Василівною у 2006 р. на конкурсі. Був ще "зелений". Вона мене підбадьорювала: "Нічого не бійся, все співай на кісточку, з гарними грудьми, ми за тебе вболіваємо!" Мене запросили заспівати у двох концертах її пам'яті, — збирали гроші на меморіальну дошку.

— В одному з інтерв'ю ви казали, що про плани стосовно опери Дж.Верді "Дон Карлос"...

— Філіп у "Дон Карлосі" — партія в майбутньому. 

— Як, взагалі, готуєтеся до нових партій? 

— Раніше, коли був час, приїжджав до Одеси, працював зі
своїм концертмейстером Тетяною Петрівною Книшовою та педагогами Василем Всеволодовичем Навротським і Людмилою Іллівною Івановою. Це три "кити", які дуже вплинули на моє становлення вокаліста. Вони мене виростили, з ними є контакт. А якщо немає можливості приїхати додому, то доводиться вчити партію самостійно, за записом, шукати місцевих концертмейстерів у театрах.

— Ви багато гастролюєте світом. А де все-таки сьогодні ваша домівка? 

— Домівка? Аеропорт — готель. Жарт. В останній рік у мене немає місця, де я тривалий час перебуваю. Два місяці був в Італії, у Франції. Місяць у Німеччині. Тепер — в Україні. Потім — Америка, Франція, знову Німеччина. 

Взагалі, домівка — це те місце, де тебе люблять і чекають. Така домівка — це моє рідне місто Одеса, там живуть мої батьки. Щасливий, що я одесит.

З досьє

Олександр Цимбалюк народився в Одесі. У 2003-му здобув ступінь магістра вокального мистецтва в Одеській Національній музичній академії ім. А.В.Нежданової. Переможець численних міжнародних музичних конкурсів, серед яких конкурс молодих оперних виконавців Олени Образцової (2006), а також міжнародний конкурс імені П.І.Чайковського (2007). Виступав на сценах Метрополітен-опера (Нью-Йорк), Ла Скала (Мілан), Ковент-Гарден (Лондон). 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво