АКТОРСЬКИЙ ХОРОВОД НА «CТОЖАРАХ-2003» — ШИРШЕ КОЛО - Культура - dt.ua

АКТОРСЬКИЙ ХОРОВОД НА «CТОЖАРАХ-2003» — ШИРШЕ КОЛО

29 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 29 серпня-5 вересня

Коли відроджуються фестивалі, здавалося б утрачені безповоротно, — це чудовий привід порозмірковувати на теми оптимістичні...

Коли відроджуються фестивалі, здавалося б утрачені безповоротно, — це чудовий привід порозмірковувати на теми оптимістичні. Особливо якщо це стосується кінофестивалів. Адже в усіх наших розмовах про сьогоднішній стан культури в Україні, і, зокрема, про кіно — суцільний непроглядний песимізм, стогони й верески обурення. Тому повернення, через чотири роки, міжнародного фестивалю акторів кіно «Cтожари» — абсолютна перемога над інерцією й усіма іншими «пораженськими» настроями.

Незмінний президент фестивалю акторка Ніна Ільїна вирішила присвятити IV «Cтожари» темі любові. Дуже вдячний напрям, оскільки і глядач, і критик знудьгувалися за вічними сюжетами, тому із задоволенням кинулися пізнавати «таємниці чоловічого й жіночого» разом з організаторами й учасниками фестивалю.

На «Cтожари-2003», що відкрилися в Будинку кіно 22 серпня, з’їхалися п’ять делегацій із Грузії, Югославії, Польщі, Росії та Білорусі. Таким чином, разом із двома українськими фільмами в конкурсі опинилися 12 картин. В основному далеко не нових, чимало з яких були вже неодноразово показані якщо не по телебаченню, то на інших фестивалях, котрі проходили в Україні. Проте в даному разі головне — привід зібратися, щоб побачитися через роки, поспілкуватися, «тусонутися», випити з колегою чарчину-дві, похвалитися новими ролями чи поскаржитися на свою залежну акторську доленьку. А також постати перед ясні очі завжди вдячного глядача, черкнути автограф, піднабратися енергетики від залу і вражень про побратимів по цеху.

Звісно, очікувати від фестивалю, настільки довго замороженого, якихось особливих одкровень чи організаторських чудес було б зовсім неправильно. «Cтожари» 2003 року ніби всім сигналізували: ми повернулися, і тільки за це ви повинні бути нам вдячні. Ну і правильно, врешті-решт. Навіщо обтяжувати себе грамотно і вчасно спланованою програмою кінопоказів, пунктуальністю сеансів, точністю інформаційних подач й іншим оргнадбанням, які годяться для міжнародного кінофестивалю. У нас же все по-сімейному, по-лабораторному — по-нашому, одне слово...

Адже глядач не бачить залаштунків фестивалю — він бачить його яскравий зоряний фасад: кіно й артистів. Останніх, щоправда, теж не так багато, як на попередніх трьох «Cтожарах». Тому вихід на глядача нинішнього року — скромненький, ніби репетиція. Ну й на тому спасибі. Побачили живого «королівського» Тарзана — Сергія Глушка, слухали промови Станіслава Говорухіна, усміхалися розумниці й політику Олені Драпеко, згадували краще з Миколою Оляліним, Віктором Степановим і Баадуром Цуладзе, попискували з радості, впізнавши Левана Учанеїшвілі, слухали, як завжди чудовий, французький шансон і конферанс Андрія Анкудінова, нарешті, познайомилися з низкою молодих акторів із країн-сусідів. Усі ж розуміють, грошей, як завжди, обмаль, часу на підготовку теж (кажуть, фестиваль зробили за місяць). Із командою взагалі завжди проблеми: принтер зламався, перекладач переплутав усі тексти фільмів (і читає переклад із п’ятихвилинним запізненням або взагалі мовчить) із рекламою, як завжди, все пізно. Головне — відкрити фестиваль і почати фестивалити. Адже для акторів не важливі всі ці прикрі й набридливі частковості — вони звикли жити в хаосі і невизначеності, хиткості, сьогохвилинності. Для порядку — є режисер і продюсер, і то на знімальному майданчику. А для фестивалю важлива атмосфера. Ось із нею саме на «Cтожарах» незмінно все гаразд. Створюється вона непомітно, практично з ефіру, іноді — із дотепних реплік талановитих акторів, але частіше — із стану неминущої радості спілкування, єднання, розуміння, співпереживання.

Воно і не дивно. Подивилися білоруську історичну картину «Анастасія Слуцька» Юрія Елхова і зрозуміли: білоруси й українці в кіно брати навіки. Ті ж загальнодержавні потуги зняти суто національний фільм, на рідному матеріалі з рідними артистами і з режисерами, котрі перебували в тривалому «вимушеному» простої. Ті ж плоскі, безграмотні діалоги, тонни стилістичних і просто загальнокультурних ляпсусів, словом, неталановитий історичний комікс із безоднею незрозуміло куди відправлених грошей, спрощено скроєний за псевдоголлівудськими лекалами. Хоча саме обличчя акторів Світлани Зеленковської й Анатолія Кота — свіжі і приємні глядацькому оку. Ще приємнішими вони виявилися в безпосередньому спілкуванні після фільму: і співають добре, і тримаються чудово. Що у черговий раз переконало: на акторському фестивалі важливе не саме кіно, а акторські роботи в ньому. А кіно може бути різне — навіть погане. Після «Слуцької» глядацький зал влаштував білорусам овації, а сербську картину «Зона Земфірова», зняту з тим же надзавданням, що й «Слуцька», але без урапатріотичного натискування, — прийняли стриманіше. Хоча фільм Здравко Сотри знятий значно культурніше, тонше й бережливіше, аніж «Слуцька», чи ті ж наші національні горе-шедеври. «Зона Земфірова» для Югославії (а її подивилися вже 1 мільйон 300 тисяч глядачів) — перше костюмне, велике кіно на національному матеріалі, без війни, крові і жахів. Всі акторські роботи в ньому — філігранні, усі типажі немов зійшли з примітивістських малюнків, весь фольклорний матеріал піднесений ледь не на котурнах, із легкою іронічною посмішкою, через що і кіно, і виконавці головних ролей залишають чудовий післясмак.

Поєднання ж гарного режисерського кіно (але для глядача!) і відмінних акторських робіт подарували грузинська картина Нани Джорджадзе «27 украдених поцілунків», польські — «Кво вадіс» Єжи Кавалеровича і «Шопен — бажання любові» Єжи Антчак і Ядвіга Баранська. Про перші два фільми «ДТ» неодноразово писало. Тому хотілося побачити, як то кажуть, живцем акторів-номінантів — Амалію Мордвинову (Гольданську), Євгена Сідіхіна, Нуцу, а також Богуслава Лінду і Павла Делонга. Але саме вони і не приїхали. Прекрасний же у усіх відношеннях фільм «Шопен — бажання любові» на фестивалі представляв виконавець головної ролі Пьотр Адамчик, котрий зірвав шквал оплесків не лише в глядачів, а й у колег. Гучніше від усіх кричав «Браво!» польському побратиму Анатолій Кот із Білорусі. Ось вона, акторська емоція, безпосередня реакція, що важливіша від горезвісної заздрості, про що так люблять говорити в контексті стосунків кінокумирів. Але на «Cтожарах» заздрість може бути лише білою. І відчути це дано кожному з учасників однаковою мірою: щойно ти купався в променях слави перед глядачем, а через годину в традиційному «стожарівському» акторському клубі сам аплодуєш вдалій репризі, несподіваному проникливому виступу свого колеги. А назавтра — все може бути навпаки. Щоправда, для цього неодмінно треба пройти випробування маленькою сценою в затишному дворику готелю «Воздвиженская», де просто неба веселиться і гуляє кожного фестивального вечора весь акторський народ. Саме тут відбувається істинне хрещення фестивалем: в атмосфері суцільної імпровізації, у дусі кабаре, у стихії нескінченного акторського капусника.

Знову ж таки шкода, що ми не побачили в цьому клубі виступів ні російських акторів-номінантів із фільмів Олександра Хвана «Кармен» і Олександра Стриженова «Впасти вгору» — Ігоря Петренка, Ольги Філіппової, Євгенії Крюкової, Марини Яковлєвої. Ні українських — Дмитра Лаленкова, Алли Сергійко, Наталі Долі, Вікторії Спесивцевої, котрі знялися в «Шумі вітру» Сергія Маслобойщикова і «Мамаї» Олеся Саніна. Але якщо російські актори просто не доїхали (крім Ольги Філіппової), то «українська делегація», певне, уся без залишку віддалася приготуванням і святкуванню Дня Незалежності. У тому числі незалежності від колег. Більше того, навіть у глядацькій залі на переглядах можна було помітити лише Людмилу Смородіну, Наталю Сумську і Тетяну Шелигу. А фестиваль же задуманий для акторів і задля них: дивіться, захоплюйтеся, спілкуйтеся, діліться, обмінюйтеся, збагачуйтеся, підживлюйтеся... зрештою — радійте увазі до вашої персони, повазі до вашої професії. Адже саме АКТОР як один із головних, хто впливає на успіх чи неуспіх фільму, на «Cтожарах» береться під збільшувальне скло, представляється з усіма належними почестями, відмінюється лише у вищих ступенях. Та що вже там — не дійшли, то й не дійшли. Можна і на відсутність реклами звернути, і на не сезон, і на відпустки, і на нецікавість, і на загальну інертність нашої культури. Можливо, і фестиваль відродили задля того, щоб хоча б одне у одного пробудити інтерес до життя в професії.

З українськими безпосередніми учасниками фестивальної програми ситуація ще гірша. На відкритті «Cтожар» на сцені з’явилася одна Алла Сергійко. Довго викликали хоч когось від «Мамая», так і не докликалися. Сергійко ж віддувалася і далі за всіх номінантів — старанно відвідуючи всі заходи фестивалю. Хоча я на її місці дуже образилася б. Фільм «Шум вітру» показали якось «контрабандно», поза розкладом, так, для відмазки, мовляв, майже усі в журі його вже бачили. То навіщо тоді було брати картину в конкурс? Зрозуміло, що українське кіно цього разу, хоч і про любов, більше фестивальне, аніж глядацьке. Ну і треба було дати можливість судити про це самому глядачу. А то виходить, кричимо, що фільмів немає, а гідно представити те, що є в себе вдома, на власному фестивалі — не хочемо. Якось це суперечить не лише здоровому глузду, а й навіть «лінії партії та уряду», котрий нібито дав гроші на фестиваль. Адже не тільки ж для того, щоб порадіти за успіхи колег з інших країн, а й себе достойно показати. Адже кіно хороше, за яке не соромно, я навіть сказала б, навпаки. Щоправда, може трохи «зарозуміле» для глядача (чи організаторів?) фестивалю «Cтожари». Ну, то й обійшлися б «Диким табуном» Валерія Рожка. Зате зрозуміле всім без винятку, просто — далі нікуди і без «викаблучування». Добре що, поступаючись обуреному натискові, оргкомітет все ж таки оголосив про демонстрацію «Шуму вітру» офіційно і показав фільм у день закриття фестивалю. Щоправда, об 11-й ранку.

Але ми вирішили говорити про «Cтожари» оптимістично. Тому прекрасно, що на проведення фестивалю все ж знайшлися гроші (Мінкульт підтримав). Вселяють надію обличчя молодих акторів, можливо, майбутніх зірок. Приємно було бачити, як після показу до них вишиковувалася черга по автографи, глядачі промовляли слова захоплення, бурхливо обговорювали сюжет, «рецензували» на ходу їхню гру. А дехто відразу й закохувався. Як на мене, із цим пощастило грузинському актору Ніко Тавадзе, котрий зіграв у фільмі свого батька Мераба Тавадзе «Гвинтовими сходами» головну роль. Дійсно, справжній чоловік, на екрані — просто бог (фільм, щоправда, ніби скроєний із декількох короткометражок, розпадається на окремі шматки, котрі і тримаються лише завдяки роботі Ніко) — фактурний, емоційно гнучкий.

Так, любов і кіно — це страшна сила. Тому, вивчаючи разом із «Cтожарами» «таємниці чоловічого та жіночого» на екрані, глядач вчився любити в житті. Схилятися перед талантом, підкорятися магії акторської чарівності, відчувати прості й світлі почуття, глибоко співпереживати, пускати сльозу, сміятися, одне слово... любити. Кіно.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво