Актор і режисер Ахтем Сейтаблаєв: «Про трагедію мого народу мало хто знає… І мені хочеться про це кричати!»

Поділитися
Тоді, в 1944-му, сталася трагедія, порівнянна з Голокостом саме за національною ознакою.

Цими днями вся країна живе футболом. І не дивно, що гість DT.UA - відомий в Україні актор і режисер Ахтем Сейтаблаєв (зірка Київського театру на Лівому березі Дніпра, постановник фільмів «Темні води», «Операція «ЧеГевара» та інших) теж говоритиме про футбол… і кіно. Напередодні Євро-2012 на одному з центральних телеканалів відбулася прем’єра його фільму «Чемпіони з підворіття» (з неабиякими рейтинговими показниками). Режисер розповів глядачам незвичайну, але реальну історію. Ось лише коротка анотація: «Сюжет - про події, які відбувалися в Італії в 2009 році. Тоді в Чемпіонаті світу з пляжного футболу серед безхатченків українська збірна дійшла до фіналу. У бездомних, які хотіли просто зачепитися в Італії, раптом прокинулося почуття патріотизму, у результаті вони розгромили збірну Португалії і стали чемпіонами».

Цей проект уже був представлений у рамках кіноярмарку на Каннському фестивалі. Його оцінять і в одному з конкурсів на найближчому Одеському кінофестивалі. Тим часом Ахтем не тішиться під сонцем успіху, а розпочинає відповідальний масштабний проект – про трагедію свого рідного кримськотатарського народу. Про що теж докладно розповів в інтерв’ю DT.UA.

- Ахтеме, розповідають, що задум фільму про футболістів-безхатченків у вас виник у дорозі, коли ви читали якусь газету. Правда?

- Так, це сталося по дорозі в Судак. У машині прочитав у газеті чотири рядки про те, що українська збірна стала чемпіоном світу з футболу серед бездомних! Відразу спало на думку: тема могла б перерости в хороше кіно.

Два роки пішло на створення сценарію. Спочатку не без труднощів. Потім я познайомився з Колею Рибалкою… Він і написав сценарій, який улаштував усіх.

Уявіть, через знайомих знайшли навіть реальних прототипів фільму. Багато хто зі спортсменів у певний момент життя зійшов з «орбіти». Або не знайшов себе в житті. Не зміг змиритися з тим, що сьогодні вже не в променях слави. Таких «скелетів у шафі» багато.

- А як самі ставитеся до футболу? Ви вболівальник чи гравець?

- Так, уболівальник. Люблю хороший футбол. Сам граю. Але не так часто, як хотілося б. Уболіваю за збірну України на Євро-2012 у колі сім’ї.

- Зйомки «Чемпіонів…» - що було найтяжчим у процесі роботи?

- Футбол узагалі дуже нелегко знімати. Існує певний спосіб зйомки, який допомагає відчути емоцію, присутність тощо. Адже для того, щоб створити правильну емоцію, потрібно точно розуміти, чого ти хочеш. Давалася взнаки фізична втома артистів, яким доводилося робити багато дублів одного удару, руху і т.ін. А в нас були жорсткі рамки. Причому для зйомок самої гри запросили оператора, який має досвід фільмування футболу.

Ми не мали на меті показати віртуозне володіння м’ячем. Хотіли радше зробити емоційну історію. Мовляв, у самій цій грі й полягає життя з її стрімким бігом і певними паузами. І хоча футбол - велика гра, та все одно це лише гра, а головне - людина.

- Ви були недавно в Каннах. Мабуть, там зацікавилися історією українських футболістів? Чи «телеформат» фільму відстрашив зарубіжних дистриб’юторів?

- Я не назвав би свій проект «телефільмом». Від початку фільм планували у двох варіантах: чотирисерійний (для телебачення) і повнометражний - для великого екрана. У Каннах ми й показували повнометражну версію - дві години сім хвилин (у рамках українського кіноринку)…

Що ж до результату візиту в Канни… Нашу картину запросили на фестивалі в Південну Корею, Німеччину, Словаччину, Грецію, Одеський фестиваль.

Чомусь увесь світ рветься в Канни, і тільки ми якось по-снобістському ставимося до цього. Вочевидь, дуже кортить самим туди, але… ніхто не запрошує.

Знаєте, саме цю гірку тему ми й намагалися розкрити у фільмі. Ми чомусь завжди соромимося нашого гімну, мови, перемог… Нехай навіть таких! Нехай це безхатченки. Але вони перемогли себе. І ця історія - про збереження людської гідності. Про те, що люди зуміли піднятися з самісінького дна. Адже на чемпіонат вони поїхали одним складом - рівно стільки людей, скільки знайшли грошей на дорогу.

- І все-таки в широкий прокат повнометражна версія не вийшла?

- Я мріяв, щоб фільм вийшов у прокат. Правда, не знаю, наскільки це буде актуально після того, як пройде Євро-2012. Дорога ложка до обіду.

На цю тему, втім, були перемовини з продюсерами… І, до речі, один з продюсерів - Володимир Зеленський - підтримав виконання українського гімну у фіналі картини. Хоча дехто нас попереджав: російський глядач цього не сприйме!

Хочу ще сказати, що моя дружина - Іванна Дядюра - була виконавчим продюсером проекту. У нас жорсткий сімейний підряд. Суворішого продюсера, ніж вона, я не зустрічав. Ми щоразу говоримо одне одному, що ніколи не працюватимемо разом, але продовжуємо.

- У різних ваших картинах знімалися відомі актори. Наприклад В.Гафт в «Операції «ЧеГевара». Чи Олексій Горбунов і Дмитро Пєвцов у «Чемпіонах…». А на кого радите звернути увагу з українських акторів - уже іншим режисерам (і вітчизняним, і російським)?

- Скажу відверту банальність. Обожнюю артистів, які живуть в Україні. Вони дивовижні! І Андрій Самінін, і Дмитро Суржиков, і Антон Вахліовський… У нас напрочуд талановита країна. Уже котрий рік на ТБ ідуть телешоу талантів, які ніяк не закінчаться. Це ж стосується й акторського середовища. У наших акторів не так багато можливостей. Але при цьому вони всі професіонали найвищого рівня. Поки що не знайшлося жодної людини, яка б, подивившись фільм «Чемпіони з підворіття», сказала, що українські актори в чомусь поступаються російським.

А взагалі здорово, коли на шляху зустрічаються такі люди, як Валентин Гафт, Світлана Немоляєва, Юлія Рутберг, Віка Ісакова, Олексій Горбунов. Розумієш, наскільки тобі пощастило.

Що вище клас актора, то менше примх із приводу не тієї марки «мерседеса» чи не того рівня ложки на столі. Це інша школа людинознавства.

Власне сценарій для «Чемпіонів…» створювався з урахуванням того, що головну роль у фільмі зіграє Олексій Горбунов. Я не уявляв нікого іншого, чув саме його голос. Завжди любив цього актора. Він органічно існує в кадрі. Він об’ємний, у нього немає меж, «дна» професії.

- Ахтеме, мабуть, давно вже накопичено сили для великого прокатного проекту?

- Так, хочеться зняти «щось» таке, що поєднувало б у собі і художні переваги, і хорошу прокатну долю. І з середини липня, думаю, візьмемося за це.

- Що це буде ?

- Фільм про трагічну сторінку мого народу - про кримських татар. Сама ж історія грунтуватиметься на долі двічі Героя Радянського Союзу льотчика-винищувача Амет-Хан Султана, котрий брав участь у визволенні Криму в складі Восьмої повітряної армії. У складі цієї ж армії він визволяв і Севастополь - 9 травня 1944 року. Він отримав короткострокову відпустку, оскільки командир полку знав, що він уродженець Алупки… А 18 травня 1944 року о 4-й ранку за наказом Сталіна розпочалася депортація кримських татар за обвинуваченням у нібито зрадництві та співробітництві із фашистами. І всіх кримських татар упродовж одного дня депортували з Криму у вагонах для худоби. У дорозі їх загинуло практично 40%. Хоча, за тією ж радянською статистикою, всі чоловіки кримськотатарської національності з 18 років служили в лавах Червоної армії і захищали батьківщину. А в цей час їхніх матерів, сестер, дочок, батьків, бабусь і дідусів вантажили у вагони для худоби й депортували в Середню Азію та на Урал. Саме про це й буде фільм.

Мою родину це лихо торкнулося теж… Незбагненно, що такі, як комуніст Симоненко з трибун ВР виголошують спічі про те, що, мовляв, кримські татари повинні бути ледь не «вдячні» за депортацію… Утім, усі розуміють, на що розраховують подібні персонажі з депутатськими значками. Вони розраховують на емоції людей… які слухають їх! Це просто невіглас, який не знає ні своєї радянської історії, ніякої взагалі.

…Моїй мамі було шість років, а татові - п’ять, коли сталися всі ці сумні події. Вони досі пам’ятають усі деталі. Вони просили попити води, а НКВСівські солдати мочилися на вагон і казали: «Хочете води, от і пийте!». І в цей час Симоненко каже, ніби мій народ повинен бути вдячний за те, що їх депортували!

Я поділяю скорботу єврейського народу, який фашисти методично знищували. Слава Богу, що й Роман Поланскі, і Стівен Спілберг, і інші не дають забути, знімають фільми про геноцид. А про трагедію мого народу навіть сьогодні мало хто знає… І мені хочеться про це кричати! Адже тоді, в 1944-му, сталася трагедія, порівнянна з Голокостом саме за національною ознакою.

- А назва картини, бодай робоча?

- Робоча назва - «Хайтарма». В перекладі з татарської - «Повернення». А ще - це назва найголовнішого татарського танцю. За композицією це парний танок чоловіка й жінки, в якому і музична, і хореографічна частина має свої повтори, «рондо». Для мене така назва - ущільнений смисл тієї чи іншої історії. Мовляв, не тільки погане, а й гарне повертається.

- Який бюджет? І, якщо не секрет, звідки фінанси?

- Це, на превеликий жаль, тільки приватні гроші. Держава ніяк не відгукується. І слава Богу, що знайшовся кримський татарин, який виявив бажання і хоче, щоб фільм відбувся.

- А який реальний бюджет для зйомок такого фільму ви вважали б для себе бажаним?

- Якщо жартома, то ми готові «освоїти» будь-який бюджет! Це не заради красного слівця. Адже наявність певної кількості грошей дає змогу залучати кращих фахівців, кращу техніку тощо. В кіно багато грошей не буває: завжди знаходиться, куди витратити. А для такої історії, як наша, необхідно близько 2,5 млн. доларів. Адже буде реконструкція колишніх подій: це костюми, зброя, техніка, поїзди, машини, вибухи, літаки в повітрі. Усе це дуже затратно.

Дай Боже, розпочнемо підготовчий період із середини липня, а наприкінці вересня вже й зніматимемо.

- Основні локації для зйомок?

- Це Алупка, передмістя Севастополя, Бахчисарайський район. Може, Судак. нині Микола Рибалка доопрацьовує сценарій. Він дуже педантично ставиться до того, чим займається. Мрію, щоб фільм побачило якнайбільше кримських татар, яких по світу живе чимало - в Румунії, Болгарії. Величезна діаспора в Туреччині - від 1,5 до 3 млн.

- Ваша робота в кінорежисурі не перекреслює вашої акторської діяльності в театрі?

- Та ні! Чому ж? У театрі впорядковую свої мізки. Мені щастить на зустрічі з хорошими людьми, великими професіоналами. Це передусім чудовий художній крівник Едуард Маркович Митницький. Режисери Олексій Лісовець, Катя Степанкова. Тому я, напевно, й не збрешу, якщо скажу, що в театрі - відпочиваю.

Навіть якщо виникають якісь суперечки з приводу тієї чи іншої сцени (чи ролі як такої), то це завжди тільки в плюс.

- Цікаво, а як вам працюється на одній сцені разом з Адою Роговцевою? Адже ви не в одному спектаклі зустрічаєтеся. Величезною популярністю в місті користується, наприклад, «Варшавська мелодія-2»…

- Вона не просто велика артистка, вона велика жінка й дивовижна людина. І я навіть не знаю, що ще сказати… Ада Миколаївна може бути і другом, і мамою. Вона чудовий, тактовний, найвищого рівня професіонал. І якщо висловлює свої побажання, то це завжди допомога. Я гордий і щасливий, що мені випало щастя бути з нею на одній сцені.
Ада Миколаївна виявила мені честь, зігравши одну з ролей у моєму фільмі «Темні води».

- Кого ви назвали б серед головних своїх учителів - у житті й творчості?

- Передусім маму. Свого часу вона закінчила музучилище й театральний інститут. Але акторкою не стала, бо майже відразу ж почала «працювати» мамою. Так склалося, що, починаючи від двоюрідної бабусі й тітоньки по маминій лінії, всі пов’язані з мистецтвом. А з батькового боку - чоловіки, які міцно стоять на ногах, будівельники. Першим же моїм учителем була Антоніна Жукова. Це великий педагог. Наш курс Кримського культосвітучилища було набрано 1989 року спеціально для Кримськотатарського відроджуваного театру. Я навіть не знав, що моя мама подала потайки від мене туди документи. Так у шістнадцять років розпочалося моє доросле життя.

Я жив у гуртожитку, а батьки закінчували справи в Узбекистані перед переїздом до Криму. Далі був інститут Карпенка-Карого, режисерський факультет. І свій дипломний спектакль «Бахчисарайський фонтан» я поставив у рідному театрі.

- Ахтеме, а як часто ви спілкуєтеся в повсякденному житті кримськотатарською мовою?

- Сказати, що я можу працювати філологом, буде перебільшенням. Але завдяки тому, що вчився на кримськотатарському курсі, мову знаю тією мірою, якою і повинна знати людина, котра належить до цього народу.

Принаймні зі своїми дітьми можу спілкуватися татарською.

Профіль

Ахтем Сейтаблаєв, без перебільшення, один з лідерів нового театрально-кінематографічного покоління в Україні. Він запам’ятався театралам у Криму, коли працював у Сімферополі (як актор і режисер). Але великий успіх прийшов до нього в Києві. Після ролі Ромео в спектаклі за мотивами Шекспіра на сцені Київського театру на Лівому березі Дніпра (за цю роботу актор отримав «Київську Пектораль»). Практично відразу ж пішли пропозиції брати участь у театральних проектах - театру «Сузір’я», Російської драми, антрепризних постановках. Ахтем, не пориваючи з театром, в останні роки стверджує себе і як серйозна фігура в українській кінорежисурі. На його режисерському рахунку фільми: «Чемпіони з підворіття» (2012), «Темні води» (2011), «Одного разу в Новий рік» (2011), «Осінні квіти» (2009), «Осінні турботи» (2009), «Операція «ЧеГевара» (2008), «Фабрика щастя» (2007), «Квартет для двох (2007).

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі