Агов, хто-небудь! Людський чинник у театральній політиці

Поділитися
Агов, хто-небудь!  Людський чинник у театральній політиці
Двері зачинені. Інколи наглухо. І столичні, і деякі інші бюджетонасичені українські театри сьогодні часто проявляють цинічну антидержавну байдужість до колег-патріотів, які опинилися не з власної волі в "непотрібному" місці, в "непотрібний" час ...

Є проблеми "великих міст", а є проблеми міст малих. Так і в культурі. Є в ній глобальні теми (недарма навіть сьогодні, коли валяться будинки й долі, в Мінкульті гудуть посиденьки, мережачи чергову дорожню карту аж до 2025-го: залишилися ж ще мрійники ...). Отож є і в культурі, здавалося б, локальні, "малі" проблеми - не для передовиць та яскравих заголовків.

Ось наприклад ...

Іде війна вітчизняна, схід країни "під дахом" вогняного граду. Заклади культури - театри, музеї, консерваторії і т.д. - незрозуміло "в чиєму" підпорядкуванні. Частина артистів категорично, з принципових і патріотичних міркувань, не хоче (!) виступати на рідних східних сценах доти, доки над ними майорять абревіатури "ДНР", "ЛНР". Тобто не хочуть ці артисти, нап'явши "кокошники", танцювати "калинки-малинки" перед неприємними їм озброєними товаришам.

На мій погляд, це досить мужні люди (причому майже всі вони увінчані державними званнями України). У такі часи, в тому страшному місці публічно продемонструвати громадянську позицію - ризик для життя і вирок без суду.

Отож, тоді як одна частина наших східних артистів вимушено "танцює" під вибухами, а друга вчасно "завалила" до РФ в пошуках роботи, ці патріотичні (про яких кажу) - на перекладних - добираються в інші міста України... Стукають у різні двері - театрів, консерваторій, концертних залів. Кажуть: "Агов, хто-небудь! Ми ваші! Пустіть - якщо не переночувати, то бодай погрітися... "

Двері зачинені. Інколи наглухо. І столичні, і деякі інші бюджетонасичені українські
театри сьогодні часто проявляють цинічну антидержавну байдужість до колег-патріотів, які опинилися не з власної волі в "непотрібному" місці, в "непотрібний" час ...

***

"Доброго дня..." - "Доброго..." - "Олено, як ви?" - "Ви ж бачите: жива, сиджу перед вами..." - "У Києві куток винаймаєте?" - "Так, поки що тут, у районі Солом'янки, а там видно буде..." - "Як ваші?" - " Грають комедії в Донецьку ... переважно у вихідні ... Але тільки російські вистави. Українських тепер не залишилося в репертуарі..." - "А як вони грають, коли транспорт ходить рідко і вибухи навколо?" - "О 14.00 починаються вистави ... Ви думаєте, я зараз почну когось "таврувати"? Та окремим просто нікуди подітися ... Ми нікому не потрібні - ні там, ні тут...".

Олена Хохлаткіна - народна артистка України, провідна актриса Донецького Національного українського музично-драматичного театру, лауреат численних фестивалів. Для мене вона як "донецька Чурикова", бо володіє сплавом гострохарактерності й ліризму у своїх сценічних роботах (а це завжди рідкісне поєднання). На донецькій сцені вона була дуже смішна у ролі мадам Грицацуєвої в "Діамантовому димі" за І.Ільфом і Є.Петровим, в образі Проні у "Двох зайцях". Донеччани любили її Хіврю в "Сорочинському ярмарку", Двойру в бабелівському "Заході сонця".

Це переважно комедійний напрям. Але одного разу зіграла Кручиніну в "Без вини винних" О.Островського. Довівши тим, хто ще сумнівався, марність намагань втиснути її у вузьке амплуа "комічних бабусь". Здатна на багато що.

Своєрідним тріумфом незадовго до війни стала її тьотя Мотя у виставі "Тьотя Мотя приїхала ..." за п'єсою Миколи Куліша "Мина Мазайло". Актриса, коли ми з нею сидимо й говоримо у Київському Будинку актора, згадує про цю роботу з захопленням: "Уявляєте, тьотя Мотя виявилася якоюсь пророчою роллю для нашого
театру, та й для регіону! Моя тьотя, зовні смішна й екстравагантна, виявилася провісником "антиукраїнського апокаліпсису", який незабаром і прийшов на цю землю...".

Ще одна важлива для неї робота (теж із останніх) - Філумена Мартурано у виставі за Едуардо де Філіппо. Олена зізнається, що багато своїх ролей вона виносить на сцену не "взагалі" для всіх, а ніби з прицілом на якогось окремого адресата. Ніби тільки він і повинен зчитати її таємні послання, що наповнюють той або інший образ. Наприклад, Кручиніну свого часу вона репетирувала і грала для свого юного сина. (Можливо, він про це навіть не здогадувався). У Філумени теж є якийсь єдиний загадковий адресат, про якого актриса не говорить, коли ... Сидимо, розмовляємо. Очі вологі, вони у неї взагалі не просихають.

Її квартира в Донецьку за трагічним збігом обставин, стала чимось на кшталт "оглядового майданчика". Навпроти, з висоти її поверху, з цієї квартири можна спостерігати пекло, яке розгортається довкола донецького аеропорту. Наче це кіно в 3D без окулярів ... Жах-жах ... День у день ...

Вікна цієї її квартири в Донецьку навхрест переклеєні паперовими стрічками (примарний порятунок від вибухів). Так клеїли колись інші вікна - в іншому місті, в блокадному Ленінграді (пам'ятаєте у старих фільмах?).

У квартирі з краєвидом на аеропорт залишилися її мама й сестра. Страшне "кіно" дивляться щодня. І молять Господа Бога, щоб пронесло, щоб уціліли близькі - і в Донецьку, і в Києві. Оскільки самі не хочуть виїжджати. Та й нікуди...

...Колись актрису Хохлаткіну дуже любила й цінувала близька мені людина - Марк Матвійович Бровун, художній керівник Донецького муз-драм. театру. Я його називав "господарем театрального Донбасу". Це був мудрий, хитрий, тактичний, прагматичний, щедро обдарований чоловік. Він поставив собі за головну мету в житті - зробити на Донбасі цікавий український театр, вибудовувати українську репертуарну політику. І багато що вдалося. За "Енеїду" Котляревського у постановці Віктора Шулакова театр отримав національну Шевченківську премію (в цій постановці в Олени Хохлаткіної роль Ґандзі). Театр із часом набув статусу національного, а після фантастичного ремонту зал і сама будівля виявилися найкращими в країні (навіть у відполірованому Вахтанговському не бачив такого ремонту).

Актриса каже, що афіша в часи Бровуна стала практично на 100% україномовною: Леся Українка, Старицький, Котляревський ...

"Спочатку, коли ми тільки починали активно грати українські вистави, донецький глядач перші хвилин 10 у залі тривожно гудів ... Але під кінець вистави це зникало, не виникало жодних "мовних" проблем ... Ці проблеми згодом придумали політики, ділячи "електорат", пануючи в ефірах, накручуючи собі рейтинги на цинічному поділі України за мовним питанням...".

Марк Матвійович, як успішний купець із п'єси Островського, колекціонував режисерські та акторські обдарування. Назирав їх у різних театрах, потім заманював до Донецька. Олену нагледів у Херсоні. А вона в цей театр закохалася на одному з фестивалів, коли грали безсмертний хіт "За двома зайцями". Уже коли Марк зателефонував їй і запросив до свого театру - сумнівів не було: "Їдемо!".

Не за неї, а від себе скажу: в Донецькому театрі з 2000-го в Олени складалася дуже вдала, навіть завидна, лінія акторської долі. За відносно нетривалий період зіграти і Проню, і Кручиніну, і Філумену - це ж не тільки справа рук пані удачі, до цього долучилися її наполегливість, талант, затребуваність у різних постановників. Режисер Ігор Матіїв, який багато працював із нею, а сьогодні подався від донецького театру військових дій аж до Китаю, говорить про Олену: "Це незвичайно темпераментна, розумна, іронічна актриса. Вона може грати і комедію, і драму, і трагедію. Буквально за кілька репетицій вона легко увійшла в одну з моїх вистав, бо майстер. Надзвичайно точна на сцені. Я міг би багато про неї розповідати...".

Незвично нескладно мені писати про наступне. Про те, як "дзеркало тріснуло", а життя пішло шкереберть... Як разом із сином та чоловіком довелося виїжджати, як згасали останні іскри її надій. Олена вважає себе патріотом, але не для галочки, не для медійної популярності (це якраз роблять інші - спритні спекулянти, пожинаючи лаври на мнимому патріотизмові, коли дозволяють телешоу). Грати чи не грати в "ДНР" - для неї не було якоюсь "гамлетівською" проблемою. Для неї сцена там, де Батьківщина. А Батьківщина - Україна.

І, доки відбувається те, що відбувається, - жодних компромісів. Ні з совістю, ні з часом, ні з обставинами.

***

Не тільки вона, а й деякі інші її колеги давно для себе прийняли внутрішнє рішення... І ось у цьому місці пошлюсь на заголовок однієї з українських радянських п'єс - "Не називаючи прізвищ" - оскільки багато цих людей поки що не влаштовані, декому доводиться підтримувати зв'язок із Донецьком, а там всередині міста, самі розумієте...

Уже кілька місяців ця, так би мовити, "мала" проблема наших східних артистів-патріотів - на узбіччі громадської і державної уваги. На жаль, це зрозуміло. Оскільки є проблеми "великі": війна, газ, долар, вибори, коаліція, проституція.

Тільки якщо не почути цей крик - "Агов, хто-небудь!" - то гріш ціна декларованій національній свідомості, всім клятвам на вишиванках і на розмальованих парканах.

Мабуть, "законно" не так просто все вирішити, тобто працевлаштувати навіть "народного артиста України", цінну творчу особистість. Дається взнаки тиск відомої постанови Кабміну №65 "Про економію державних коштів" від 1 березня 2014 р. (Згідно з параграфами документа, є ліміт на ставки в кадрових відділах театрів). Знову ж, питання - чи є у доблесного Кабміну та його казначейства бажання і можливість перерозподілити кошти, які раніше виділялися "на культуру" сходу, щоб ці кошти бодай частково дісталися тим (патріотам-біженцям), хто шукає заробіток і робочі місця в театрах та філармоніях інших міст...

Якщо у нас по сто разів на день порушується Конституція, то хоча б в одній весняній постанові може відшукатися виняток із правил, тим більше що вже давно осінь, а скоро - зима ... І куди декому подітися, кому показати свої почесні грамоти "за видатний внесок"?

Як багатьом відомо, навіть у трагічні часи Другої світової ідея акторського братства не була ілюзорною, а була дуже дійовою. Евакуйовані театри з різних міст підтримували один одного, ділилися куснем хліба. Українські артисти, долаючи евакуаційні простори Тамбова, Семипалатинська, Ташкента, зберігали театральну етику й відчуття колегіальної відповідальності - один за одного, за людей з інших творчих колективів. Лихо згуртовувало. Сьогодні, на жаль, часто роз'єднує. Грошей - більше, совість - з'їдає інфляція. "Моя хата скраю".

Чи знову чекати спеціального засідання в Кабміні, щоб суворий чиновник у режимі ручного керування грізно рикнув: треба працевлаштувати стільки-то і стільки "одиниць", а якщо не виконаєте, то справа дійде до розірвання контрактів із художніми керівниками...

А, власне, хто знає, може, саме тепер і саме "такі" мізансцени й потрібні? Час озлобився - "оконтрастився". Деякі зубожілі артисти-біженці зі сходу поневіряються на смітниках. А "принци" з титулованих національних отримують свої "тищі", не особливо напружуючись, тусячись на тусівках, "серіалячись" у серіалах. І ніколи не кажіть мені, що "прийшлі" (якщо вони, звісно, кудись прийдуть) дуже зруйнують який-небудь вибудуваний акторський ансамбль у вашому поки що благополучному театрі! Саме мені про це говорити не треба ... (Тим більше що все й так уже давно зруйноване - до нас).

Сартр колись написав: "Все в житті піддається обрахунку, крім одного - а як же жити?" Гадаю, це питання постійно ставлять собі багато тих, про кого пишу й думаю, - відданих, забутих, вірних ...

ЗАМІСТЬ P.S. У Східному регіоні України у "підвішеному" стані опинилися різні люди й різні театри: Донецький Національний академічний український музично-драматичний; Донецький Національний театр опери та балету ім. А. Солов'яненка; Донецький академічний обласний театр ляльок; Донецький академічний обласний російський драмтеатр; Донецький академічний обласний російський театр юного глядача (місто Макіївка); Луганський академічний обласний російський драматичний театр ім. П.Луспекаєва; Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр; Луганський академічний обласний театр ляльок; Луганський обласний козачий кінний театр; Сєвєродонецький міський театр драми, etc.

Якщо вірити анонсу Маркіяна Лубківського про те, що "визволення" сходу розтягнеться на 5 років, можна тільки уявити, скільки нових сюжетів (не тільки театральних) ще напише лихе життя і скільки доль воно ж зламає ... Гуманітарна катастрофа - реальність. Кабміну, Мінкульту, гуманітарному блоку АП треба частіше разом збиратися і системно, а не "час від часу" реалізовувати спеціальну - адекватну - програму підтримки культурних інституцій і окремих творчих людей, у тому числі й тих, котрі вибрали цей, а не "той" бік України. Не всі хороші, але й не всі погані. Наприклад, керівництво Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра без підштовхування згори само телефонує в Департамент культури Києва і вишукує можливості знайти робочі місця артистам зі сходу. У Черкаському театрі не померли й не розорилися, працевлаштувавши 5 осіб. У Київському Молодому театрі запросили на постановку режисера з Донецька, бо інших пропозицій у нього досі не було. Є й інші приклади людяності і театральної етики. Днями Міністерство культури в досить у жорсткій формі звернулося до "глухих" художніх керівників українських театрів: "У такий складаний для України час, ми маємо буті єдиними... Прошу врахувати теперішню складну ситуацію та зробити все можливе, аби допомогти людям. Давайте спільними зусилля шукати для людей робочі місця. Разом з колегами з інших відомств уже працюємо над переведенням ставок та зарплат. У цій ситуації маємо виконати комплексну роботу на всіх напрямах. Щоб люди не були кинуті напризволяще". Ті, кого "кинуть", - пишіть у DT.UA. Будемо розбиратися.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі