Абонент недоступний. Про лиху «Долю» і злу «Іронію»

Саме перед нічною прем’єрою «Іронії долі-2» у київському кінотеатрі «Україна» на очі потрапило гуч­не інтерв’ю людини року (за вер­сією журналу Time), в якому чітке концептуальне посилання: розвал Радянського Союзу - це трагедія! Оскільки нині всі наші жанри чудові, крім нудного, будь-який опонент може й заперечити шановному Time: «Таж і комедія також...»

Далеко по приклади не бігатимемо. Багатьма вже п’ять років очікувана новітня «Іронія долі. Продовження» (у виконанні техногенного автора «Дозорів» Тимура Бекмамбетова) - і є та сама нещадна комедія на союзних уламках. Така «новоросійська» кінорадість, енергопафос якої зводиться не до пам’ятного - брагінсько-рязановського і мягковсько-брильського - «у житті завжди є місце чуду». А до актуально неминучого: у житті завжди є місце для мобільного зв’язку і трошки для Володимира Путіна.

Картина про це.

Мої популярні сусіди по нічному перегляду в «Україні», шоумен Дмитро Чекалкін і акторка Ольга Сумська, виставили новій стрічці свої умовні бали. Перший - тверду четвірку. Друга - взагалі «відмінно». Я ж, як той Плющ, вирішив утриматися...

Тільки чого там, читача й май­бутнього глядача продовження традиційної новорічної «Іронії» хвилює в цьому передзастільному випадку зовсім не аналітичний політ джмеля над гніздом зозулі, а суто просте й людське: «Ну то як там вони, не дуже?..»

Отож… «Не дуже». Жах не повний. Вони будуть щасливі. Дивитися рекомендується. 2-га непорівнянна з 1-ю. 1-ша непорівнянна з 2-ю. Але, думаю, буде ще й 3-тя - «Іронія. Розвиток». Почекайте трохи.

Навіщо знімали це кіно, гадаю, пояснювати нікому не треба. Зметикували «грошей побільше зрубати» з перевіреного старого кіноміфу. Оскільки на нові «міфи» креативу їм вистачає вочевидь лише в період передвиборних перегонів.

Утім, деякі шанувальники цього кіно все зовсім інакше пояснюють. Мовляв, дитячі мрії Костянти­на Львовича Ернста (гендиректора Першого російського телеканалу) у зв’язку з «Іронією» не давали йому мирно жити і спокійно спати - усі ці тридцять років. І уві сні перевертаючись, він усе думав-страждав: то чим же закінчилися любовні пригоди Жені Лукашина й Наді Шевельової, над якими пускала сльозу одна шоста частина бадьорого населення (не тільки на суші)... Ще й під дивні саундтреки Таривердієва: «...друзей моих медлительный уход той темноте за окнами угоден».

Друзі пішли. Спорожніла вулиця. Але виробничі бюджети тільки зросли.

І тут-таки жертви дитячих комплексів почали «комплексно» міркувати: як би вивернути ту стару казку на новий лад?

Загалом-то, у казок зазвичай завжди закінчення щасливе - хоч ти як його вивертай. Воно визначене. Про це навіть літературознавці спеціальні дослідження строчать. А інакше це й не казка зов­сім! А Ганс Крістіан Андерсен, у якого трохи інакше - філософське - літературне «амплуа». Не зовсім те, яке проглядається в незабутніх утішних витворах Брагінсь­кого-Рязанова середини 70-х ХХ століття.

Їхні казки, ми ж пам’ятаємо, завжди підводили до щасливого the end. У Новосельцевих народився третій хлопчик. Піаніст Рябінін закохався в офіціантку Віру (а потім вона знайшла його на зоні). А Жені Лукашину і взагалі не жити без Надії.

А інакше навіщо ж було співати про все таке ліричне, догоджаючи «народам імперії»?

Сентиментальний пафос чарів­ної стрічки про Надю-Женю та їхніх веселих друзів, який чуттєвим клеєм скріплював мільйони радянських людей біля телевізорів (і в кінозалах), зводився до непорушної аксіоми: щастя є, і за нього варто боротися! А передфінальне «Поживемо-побачимо» з вуст прекрасної актриси Любові Добр­жансь­кої сприймалося як сердечне напуття. Материнське щастя світилося в очах акторки: ну нареш­ті в непутящого сина все налагодилося. І хто ж із нас сумнівався, що після зворушливого «ти забув у мене свій віник» усе в них буде тільки добре. Як у всіх казках народів світу. Це вже «потім» - після снігопаду фінальних титрів із тембром Нікітіна - у них з’являться діти. Ці діти підуть у школу, вступлять в інститути. Пізніше розвалиться Союз. І наївних інтелігентів-хлюпиків (таких, як лікар Лу­кашин і вчителька Шевельова) лихі будні викинуть на задвірки... Тільки, слава Богу, ми всього цього не побачимо, оскільки казка вчасно скінчилася. Причому винят­ково райдужно. А вже що там було в них «потім» - нам наплювати.

А ось ламати «ребра» будь-якій казці - це вже, вибачите... Це означає: а) підло розлучати Альо­нуш­ку з Іванушкою; б) Попелюшку з Принцом; в) Царівну-жабу з її Іваном; г) Кожум’яку з його булавою; д) Женю з його Надею...

Але перший (російський) телеканал - із його бюджетами - ще й не таку казку, як рязановську, покришить дрібненько на олів’є.

Вихідна позиція цієї нової «Іронії» «крейдою долі» написана спеціально для нас, хто вже виріс і в казках зневірився.

Загалом, Надю з Женею розлучила лиха доля: вона повернулася в Ленінград і вийшла заміж за Іполита, а він залишився в Білокам’яній і одружився з Галею; а потім у них народилися діти... У Мягкова - Хабенський (так само схожий на артиста МХТу, як я на Делона), а у Брильської - дочка Боярського (дуже гарна акторка з малорухливим обличчям). І вже через тридцять років - геніальна сценарна думка (!): старий Павлик (Олександр Ширвіндт) споює в лазні Хабенського й посилає його... за старою адресою: «Ты уехал, ты уехал в Петербург, а вернулся, а вернулся - в Ленинград».

А в Ленінграді-Петербурзі (гаразд, як злий касир розкрию сюжетні карти...) у тій-таки квартирі порається Надина Надя - дочка Брильської. І саме в цей новорічний вечір - і не в жоден інший - у неї заручини з Сергієм Безруковим, якого у фільмі називають Іраклі. Але не за прізвиськом попсового співака з «Фабрики зірок» Макса Фадєєва, а за ностальгічним відлунням телепередач Іраклія Андроникова (треба ж, на Першому ще й таке пам’ятають). Цей Безруков - хлопець моторний. Він служить у компанії мобільного зв’язку менеджером вище середньої ланки. І на заручини до Надиної Наді везе на дуже крутому авто обручку з діамантом. А перша Надя на той час уже давно в контрах зі своїм старим Іполитом: гад такий, усе життя поламав. Оскільки ж п’яний Хабенський дуже вчасно опиняється в потрібному чужому ліжку - нової новорічної плутанини нам не минути. Із сюжетними казусами на додачу. (Не візьму втямки: як це великий менеджер компанії може сам по дахах нетрів лазити, у нього що, «шестірок» немає?)

У новій картині про старий фільм нагадують не тільки титри, не тільки Рязанов у літаку, не тільки відомі артисти з обличчями, занадто обробленими комп’ютерною графікою... А й ретельно збережені музичні фрагмен­ти Мікаела Таривердієва. І це єдине «справжнє», що, власне, й залишилося від колишнього щирого новорічного застілля... Музика не вивітрилася! Вона по-справжньому шкрябає душу - навіть через тридцять років.

Ось тільки зараховувати новітню «Іронію» вже до творів «мистецтва кіно», як на мій смак, було б не зовсім точно, а то й несправедливо.

…Тут - інше. Не «кіно» у системах тих художніх позицій, якими зазвичай і керуємося, коли що-небудь оцінюємо-аналізуємо. Тут - типовий «проект Першого каналу». З його безумними бюджетами й нав’язливим продак-плейсментом. Із неминучими медійними обличчями - екс-солістка «Блестящих», учасник «Ледникового периода», Галкін - у телевізорі, Путін - там само. З новою піснею Пугачової. Зі старою піснею «Если у вас нету тети».

І з яскравими піротехнічними ефектами - як у всіх таких шоу.

Це видовище на кшталт недавнього розважального «Первого скорого» - тільки вишикуване в «лінійку». Але все одно це попередня виробнича лінія, з якої регулярно сходять то «Старые песни о главном», то «Русский проект» (пригадуєте, мабуть, маленькі ігрові телезаставки, коли Мордюкова сиділа на залізничній колії у жовтогарячій робі).

Тобто це веселий, помірно якісний і абсурдно-сюжетний новорічний кіновогник - за заявками деяких глядачів. Серед яких персонально Костянтин Львович Ернст.

Власне, глядачі дуже раді тому, що відбувається на екрані. Прем’єрна аудиторія в тій-таки столичній «Україні» появу кожного пізнаваного персонажа зустрічала оплесками. Майже як на збірному естрадному концерті. А вже коли на кіноекрані з’явився сам В.В.Путін - із новорічним зверненням до народу, то хтось позаду мене з подивом пробурчав: «А чому не Медвєдєв звертається?» Я, звісно, не витримав і через плече йому відповів: «Їм там видніше, хто через два роки поздоровлятиме народ...» А чому через два? А тому, що тільки через такий час пострязановський кіновогник і покажуть на ТБ. Зокрема наш «Інтер» заздалегідь придбав права на показ.

Запитаєте, а як, власне, грають у цьому кіновогнику популярні артисти? Та задерикувато грають - як і годиться в кінокапусниках. Хабенський повністю копіює манеру молодого Мягкова. Брильську озвучила інша акторка (це не пішло на користь бідній Наді). Поскубаного життям артиста Андрія Мягкова відверто жаль... А кмітлива Лія Ахеджакова завбачливо випала з веселої обойми (її героїня нібито виїхала в Ізраїль) - і врятувалася від ганьби. Ну, а панує у проекті Сергій Безруков - «символ вселенської вульгарності», за визначенням критика Т.Москвіної. І в нього краще за інших персонажів виписаний образ «мобільного хлопчика» із Владивостока. Найчастіше саме він провокує сміх у глядацькій залі. Певна знахідка Бекмамбетова-Ернста - естрадні ролі-номери Михайла Єфремова і Євгенії Добровольської (вічно п’яні Дід Мороз і Снігуронька), а також талановитого Костянтина Мурзенка (п’яниця-мент у мавп’ятнику).

Запитаєте, можливо, а як же сам Ельдар Олександрович Рязанов міг піти на таке... Невже «рідного дитяти» не було жаль? Творець картин «Привіт, дурні» і «Старі клячі» погодився на це подвижництво не з власної доброї волі. А під заставу прокату саме на Першому каналі своєї останньої спірної роботи «Андерсен. Життя без любові». І ще під сурдинку свого ж недавнього безумного витвору «Карнавальна ніч-2»: теж під патронатом Першого.

Ще запитаєте, ну то про що ж усе це, якщо «...продовження» все ж таки було? І це найпотішніше запитання - як для цього жанру, так і для його вибраних інтерпретаторів. Утім, самі творці й не заперечують: так, створювали «проект» для народу, для нового покоління, щоб заманити в зали і дітей, і батьків, - то до чого ж тут мистецтво?

Воно справді тут ні до чого. У даному разі «абонент недоступний!» Ось і виходить у кінцевому сюжетному фіналі, що цей веселий кінорозіграш про... всесильний мобільний зв’язок. І про конкретного успішного оператора.

Саме він - о слава йому (!) - з’єднує закоханих, посилає хибною стежкою «третього зайвого», нескінченною заставкою миготить у телевізорах героїв... Саме він турбує фінальним дзвінком героя, що проспався, у квартирі... (самі побачите, якій). Люди, такого нахабного вип’ячування продакт-плейсменту у вигляді «мобіли» не було навіть у наших доморощених новорічних мюзиклах, коли відкрито піарили горілку.

У фіналі «Іронії-2» співає Пугачова: «Опять метель - и мается былое в темноте». Цьому «былому», дорога Алло Борисівно, залишилося недовго «маятися». Невдовзі до нього доберуться й липкими пальцями тут-таки поставлять мітку.

Якщо «перший пішов...» - то скоро візьмуться й за нові кінокапусники в головних ролях із телефоном та майонезом. На щастя, радянський кінематограф залишив багаті поклади для дальшої комплексної «розробки».

І ось мої можливі (суб’єк­тивні) версії…

«Службовий роман. Продов­ження». Герої Мягкова і Фрейндліх розлучилися зразу після того, як у них народився хлопчик. Через тридцять років їхній син (великий держчиновник) зі службового обов’язку зв’язується з дочкою Самохвалова (керівником нафтогазової компанії) - і починається вже новий, корупційний, службовий роман-2…

«Вокзал для двох. Продовження». Герой Басилашвілі відсидів у тюрязі, але з Гурченко не залишився, а повернувся до дружини-теледикторки, не відаючи, що після тюремної love-story у нього народилася дочка. І через чверть століття цей самий піаніст Рябінін опиняється на тій-таки задрипаній станції - і за столиком його обслуговує... так-так. Дівчині конче потрібні гроші на термінову операцію хворої мами Віри (вона торгувала на ринку замість Мордюкової й підірвала здоров’я). Молода героїня готова за гроші провести ніч у СВ із зальотним заможним старим піаністом, не відаючи, що він - її батько!

«Москва сльозам не вірить. Продовження». Гоша (Баталов) так і не залишився з Катею (Алентовою) - Ернст не любить щасливих фіналів старих фільмів. У результаті око на Гошу поклала спритна Муравйова... Катя повертається до свого теледіяча Рудика, у них народжується син, який уже потім стає успішним продюсером... Першого каналу. На зйомках реаліті-шоу «Останній герой» - на якомусь безлюдному острові - цей юнак і зустрічає чарівну дівчину з техперсоналу, але з бідної сім’ї - це дочка того самого Гоші... Вони повертаються в Москву, а там сльозам не вірять - і назріває очікуваний класовий (любовний) конфлікт...

Скажете, передноворічна маячня? Вилаєте, мовляв, «нам нравится, что вы больны!» Ой, не кваптеся з хулою. Дочекайтеся ще одного Нового року. «Іронія долі-2» - лише початок грядущого безвідходного виробництва.