Абетка - Культура - dt.ua

Абетка

20 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 20 серпня-27 серпня

Помер Чеслав Мілош. Один із «останніх могікан» і небожителів світової поезії. Скільки їх залишилося серед живих — великих і безсумнівних?..

Помер Чеслав Мілош. Один із «останніх могікан» і небожителів світової поезії. Скільки їх залишилося серед живих — великих і безсумнівних? Джон Ешбері, Віслава Шимборська, Тадеуш Ружевич, Лоренс Ферлінґеті, Адоніс, Тумас Транстрьомер, Томас Венцлова, Ян Каплінський… Здавалося, Мілош вічний. Так здавалося рівно до 14 серпня, коли світ облетіла скромно-скорботна звістка про його смерть: «Великий польський поет, прозаїк та історик літератури, лауреат Нобелівської премії помер у суботній передполудень у своєму краківському домі в родинному колі. Йому було 93 роки». Мілош належить до числа поетів, які вже самим фактом свого існування доводять елементарну істину про святу простоту справжньої мудрості і справжню мудрість святої простоти. Таких звикли називати свідками століття і моральними авторитетами, а ще — поетами, котрі зуміли залишитися поетами «після Освенціма». Однак розмірковування про моральний авторитет Мілоша залишимо моралістам. Чеслав Мілош — це насамперед добрий смак, чуття міри і естетична сміливість. А ще — сміливість суто людська, людська і розумна. Мілош умів ставити складні питання і відповідати на них. Він був напівмістичною постаттю. Він став Вічним. Вічная Пам’ять…

фрагменти

Зникання, людей і речей. Оскільки ми живемо в часовому вимірі, то підпорядковуємося його законам, згідно з якими ніщо не триває вічно, все минає. Зникають люди, тварини, дерева, краєвиди, але, як відомо кожному, хто живе достатньо довго, зникає і пам’ять про тих, хто жив колись. Її зберігають тільки одиниці, найближча родина, друзі, але навіть у їхній свідомості обличчя, жести, слова поступово розчиняються, щоб нарешті, коли вже не стане свідків, зникнути зовсім.

Віра у загробне життя, спільна для всього людства, проводить межу, що розділяє два світи. Комунікація між ними утруднена. Орфей повинен погодитися на виконання певних умов, щоб йому було дозволено увійти до Гадесу в пошуках Еврідіки. Еней отримує доступ туди завдяки чарам. Мешканці пекла, чистилища і раю у Данте не полишають своїх посмертних садиб, щоб розповісти живим, що з ними відбувається. Щоб довідатися про їхні долі, поет мусить відвідати країну померлих, де провадить його спочатку Верґілій — дух, оскільки давно помер на землі, а потім небесна мешканка Беатріче.

Так, але лінія, що розділяє два світи, зовсім не виразна у народів, які визнають анімізм, тобто віру в опікунську присутність померлих предків. Ті перебувають десь поблизу дому чи села, хоча їх і не видно. У протестантському християнстві немає для них місця і ніхто не звертається до померлих із проханням про заступництво. Але католицизм, запроваджуючи спілкування зі святими і збільшуючи кількість їх, а також благословенних, бере за основу те, що ці добрі духи не є відокремленими від живих непробивним кордоном. Звідси теж і польска поминальна неділя, великий ритуал спілкування, отримав благословіння костелу, хоча початки цього ритуалу сягають далеко до часів поганського анімізму.

Міцкевич вірив у духів. Шанувальник Вольтера у ранній юності, він нібито жартував над ними, але навіть перекладаючи вольтерівську «Жанну д’Арк», вибрав саме сцену насильства над Жанною і кари в пеклі для злочинців, які це вчинили. А вже балади і «Дзяди» могли би служити підручником духології. І пізніше, хіба він не радив діяти за життя, бо «духові дуже важко діяти без тіла»? Не кажучи вже про дослівно трактовані розповіді про втілення душ у тіла тварин як покарання, які почерпнув, швидше за все, із народних вірувань, або із віри кабалістів у реінкарнацію.

Обряд дзядів, запозичений в Білорусії, якнайпромовистіше свідчить про взаємозалежність живих і мертвих, оскільки живі викликають духів, жертвуючи їм найбільш земну річ, їжу. У «Дзядах» Міцкевича, але не лише там, два світи взаємопроникають, тут немає нічого від невідворотності Гадесу.

Оскільки люди зникають одне за одним і множаться питання, чи і як вони існують далі, релігійний простір межує з історичним, трактованим як неперервність цивілізації. Наприклад, історію даної мови представляємо як країну, в якій зустрічаємо наших попередників, тих, які писали нашою мовою сто чи п’ятсот років тому. Поет Йосиф Бродський навіть казав, що пише не для потомків, а щоб подобатися тіням своїх поетичних предків. Можливо, заняття літературою — це лише неперервний ритуал дзядів, викликання духів у сподіванні, що на якусь мить вони отримають тіло.

Деякі прізвища в польській літературі для мене виразні, бо виразна присутність їхніх творів, інші — менш виразні, ще інші не хочуть з’являтися зовсім. Але я не займаюся лише літературою. Мій час, двадцяте століття, тисне на мене численними голосами і обличчями людей, які жили, яких я знав, або чув про них, а зараз їх немає. Колись вони прославилися чимось, про них можна прочитати в енциклопедіях, але більшість забута, і вони можуть скористатися тільки мною, ритмом мого серця, моєю рукою, яка тримає перо, щоб на мить повернутися до живих.

Нещастя. Неможливо оминути нещастя, втішаючи себе, що його немає, хоча насправді воно є. Якщо потрібно з ним жити, залишається лише вибрати тактику боротьби. Бджоли захищають свій вулик шаром воску, якщо наближається якесь чужорідне тіло. Така праця над самозахистом, на жаль, мусить тривати постійно, інакше біда опанує всі наші думки і почуття.

Незліченна кількість людей, які жили колись давно, як і наших сучасників, переживали і переживають нещастя, хоча це і слабка для нас втіха. Внаслідок цієї постійної присутності біди в нашому житті, вічно живою є Книга Гіоба. Її першим актом є визнання нещастя покаранням, в чому Гіоба намагаються переконати друзі. І якби не теологічний вимір його суперечки з ними, я б сказав, що вони мають рацію: нещастя падає на нас як відповідь за щось, як покарання, а оскільки саме тоді пригадуються вчинені гріхи, складається враження певної слушності. Гіоб борониться, доводячи свою невинність, хоча це повинно радше дивувати: звідки він такий впевнений у своїй правоті? Але те, що можна назвати другим актом Книги Гіоба, є захистом Бога, іншого, ніж той, що роздає нагороди і покарання. Якщо Гіоб невинний, це означає, що Бог посилає нещастя, бо йому так подобається, тобто наші уявлення про те, що справедливе, а що ні, його не стосуються.

Особисті нещастя і нещастя народів тримають в силі постійні скарги до Бога, які містяться у крику: «За що?» Логічно виглядало б Провидіння, яке наглядає за людьми та історією, таке, як у проповідях Босле, де воно нагороджує і карає. А розширюючи це до розмірів всесвіту, наше прагнення добра, міг би заспокоїти тільки милосердний Бог, який не віддавав би на смерть мільярди живих істот. Створити такий всесвіт, як наш, — це несправедливо. «А чому я повинен бути справделивим?» — питає Бог. — «Звідки у вас такі ідеї?»

Нещастя просто існує. І захищаючись від нього шаром воску, не маєш чистого сумління, бо можливо, варто присвятити йому всі сили і увагу. І на своє виправдання можеш сказати тільки: «Хочу жити».

Час. Наш людський рід віками роздумував над тим, звідки взявся світ. Одні говорили, що світ повинен був мати початок, інші, — що існував завжди. Для нас «завжди» втратило сенс, бо до Всесвітнього потопу не існувало жодного часу, хоча безчасовості не може охопити ні наша уява, ні наша мова. Що було перед тим, як усе з’явилося? Середньовічні схоластики зі шкіл Чартрез і Оксфорд вважали, що було боже світло. Його transmutatio у світло фізичне створило всесвіт. Вони з задоволенням прийняли б теорію великого вибуху і сказали б: саме так.

Думати про час — означає думати про людське життя, а це настільки широка тема, що займатися нею — це те саме, що думати взагалі. Різниці, які відділяють нас одне від одного, — стать, раса, колір шкіри, звичаї, погляди, вірування, — все це ніщо в порівнянні з фактом, що всі ми зіткані з часу, що народжуємося і помираємо, одноденні метелики. «Зараз», яке неможливо охопити, тікає назад, або вперед, це або спогад, або мрія. Мова, якою ми спілкуємося — це модельований час, так само і музика. А хіба малярство чи архітектура не перекладають ритм на простір?

Я наповнений пам’яттю про людей, які жили і померли, пишу про них, одночасно усвідомлюючи: ще мить, і мене теж не стане. І ми разом є ніби хмарою, чи міражем посеред витворів людської цивілізації двадцятого століття. Мої сучасники: спорідненість, яка базується на тому, що ми живемо в тому самому часі, хоча і в різних країнах та географічних широтах. І в певному сенсі ця спорідненість сильніша за будь-які племенні зв’язки.

Mnemosyne, mater Musarum. Так, Мнемозина, муза пам’яті — це мати всіх муз. І навіть меланхолію проминання Едгар Алан По називав «найпоетичнішим із настроїв». Ми читаємо вірші тисячолітньої давності і зустрічаємо в них ті самі жалі, медитації над течією річки, народження і смерті.

А разом з тим величезна туга за можливістю вийти за межі часу, в країну вічних законів і незнищенних речей. Платон і його ідеї: на землі бігають і минають зайці, лисиці, коні, але десь там вгорі існують вічні ідеї зайцівства, лисівства, коняцтва, поряд з ідеєю трикутника і законом Архімеда, яких не знищить хаотичний, спотворений смертю людський досвід.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво